«Він був вищий за мене, і здавалося, що він може все. Що б не запитала — він знав відповідь, умів розв'язувати будь-які питання», — пригадує Марія Косович свого чоловіка, полеглого бійця Василя Косовича.
Василь Косович був бійцем 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади. Загинув 13 липня 2022 року в селі Спірне Бахмутського району Донецької області. Йому було 38 років.
Дружина захисника Марія Косович розповіла журналістці Фіртки про їхнє знайомство, яким Василь Косович був удома та на передовій.
Жінка розповідає, що зі своїм чоловіком Василем познайомилася через телефон.
«Він зателефонував до мене, представився й сказав, що має мій номер, але не знає, звідки саме. Я його теж не знала, тому розмова вийшла короткою і на цьому все закінчилося.
Приблизно через місяць знову зателефонував і вже зацікавився мною. Ми почали спілкуватися, але й тоді розмови з часом припинилися. Згодом, через деякий час, чоловік зателефонував знову, і цього разу наше спілкування стало глибшим — з’явилися цікаві теми, більше розмов. Він запропонував зустрітися.
На той час чоловік працював у Києві, а я навчалася в Івано-Франківську. Ми домовилися про зустріч і побачилися. Василь подарував мені великі червоні троянди, ми разом сходили в кіно.
Чоловік із Багородчанського району, а я — з Галицького», — каже Марія Косович.
.jpg)
Подружжя перебувало в шлюбі 11 років. У них троє синів: Дмитро — 15 років, Святослав — 10 років і Марко — 5 років.
Марія Косович пам'ятає чоловіка, як цілеспрямованою людиною. Багато працював, хотів досягти більшого, мав великі мрії: власний будинок, велику сім’ю.
«Він був вищий за мене, і здавалося, що він може все. Що б не запитала — він знав відповідь, умів розв'язувати будь-які питання. Знаю, що він був сміливим воїном».
Дружина загиблого Героя ділиться, що як і багато чоловіків, Василь Косович любив автівки. Але водночас дуже цінував сімейний затишок, любив свята, коляду, ходити колядувати, навідувати маму. Найбільше любив проводити час удома, з родиною.
«Василь займався ремонтами квартир, працював сантехніком, робив опалення. Деякий час працював у Києві. Потім виїхав за кордон, у 2021 році був там. У 2022-му повернувся — ще до початку повномасштабної війни. Тоді ми не знали, що все це станеться», — твердить Марія Косович.
Марія Косович чітко не пам’ятає, що саме чоловік говорив, коли збирався на фронт — усе відбувалося дуже швидко.
Проте жінка не сприймала це серйозно. Думала, що це ненадовго — місяць-два і все закінчиться.
«Ще раніше він говорив, що піде служити, що хоче захищати. Він дивився фільми про війну, цікавився подіями, багато знав. Так, 24 лютого почалася повномасштабна війна і він одразу пішов та записався служити.
Це було схоже на покликання, на внутрішню місію — він відчував, що має бути там і захищати. Він не йшов помирати, йшов боронити Батьківщину. Йшов з думкою, що повернеться, що зробить щось важливе для країни, допоможе. Але сталося інакше», — каже дружина Героя.
Марія каже, що життя після того, як чоловік пішов на війну змінилося дуже.
«Усі обов’язки — і його, і мої — залишилися на мені. У нас троє дітей, найменшому тоді було півтора року. Увесь побут, дім, діти — все лягло на мої плечі.
Чоловік служив, телефонував, обіцяв, що приїде, що все буде добре, що все вирішить, коли повернеться. Але фактично я залишилася сама з усім», — ділиться Марія.
Марія Косович пригадує, що чоловік деякими моментами з фронту ділився, казав, що в житті бачив уже все і його важко чимось здивувати.
«Але розповідав страшні речі: як вони разом обідали з хлопцями, а вже після обіду когось привозили мертвим. Казав, що ще годину тому вони сиділи разом, говорили, їли, а потім — усе.
Психологічно він змінився. Почав інакше мислити, говорити речі, які мені було важко зрозуміти. Домашні проблеми його вже не цікавили — у його думках були лише війна, фронт і все, що там відбувалося.
Чоловік приїжджав під час ротацій у відпустку. Востаннє він приїхав у червні: 17-го було день народження його мами, а 18-го — день народження нашого сина. Він побув із нами, ми разом посвяткували.
Це був останній раз, коли він був удома. Того дня, коли він уже їхав, ніби не вірив, що знову залишає дім. Я допомогла йому зібратися, провела — і на цьому все», — розповідає Марія Косович.
Дружина Василя Косовича пригадала день, коли дізналася про загибель чоловіка:
«Він телефонував мені навіть із фронту — зв’язок був майже щодня. Чоловік перебував на передовій, він когось замінив. Казав, що щось там сталося і їх мають відправити на позиції, щоб замінити хлопців. Обіцяв, що через чотири — п'ять днів їх поміняють. Дзвонив щодня.
Згодом ситуація загострилася. Поруч із ним були поранені та загиблі, і він почав зневірюватися. Я його заспокоювала, казала, що він повернеться, що все буде добре. Тоді я ще не до кінця розуміла, що таке війна.
Зазвичай він дзвонив раз на день — через брак заряду телефон швидко сідав. А в останній день подзвонив двічі. Говорив мало, більше хотів мене слухати. Наступного дня він уже не телефонував. Це було 13 липня 2022 року — день, коли він загинув.
Того ранку я прокинулася від сну, в якому ніби він прийшов додому й стоїть у дверях. Я не надала цьому значення — були хатні справи, поїхала за продуктами, займалася роботою. Він того дня так і не зателефонував. Я думала, що, можливо, розрядився телефон або немає зв’язку.
Наступного дня у селі вже знали — новина дійшла до людей швидше, ніж до мене. А згодом до нас приїхали під хату представники військкомату та військової ради й повідомили офіційно.
Діти питали, що сталося, бо ті люди навіть не зайшли до хати. Я сказала їм: «Тато помер». Але я не могла цього усвідомити. Здавалося, що могла бути помилка, що це неправда.
Відтоді — постійний біль. Образа за те, що залишив, що пішов».
Марія Косович зазначає, що чоловік загинув в селі Спірне, Донецької області, Бахмутський район. За словами військових, був артобстріл.
.jpg)
Жінка ділиться, що у перші дні нічого не хотілося. Приїжджала її сестра. Було літо, і вони з дітьми ходили на річку.
«Я розуміла, що маю жити далі — заради дітей, вести побут, працювати. Згодом нам почали телефонувати, запрошувати разом із дітьми на різні заходи. Тоді я вперше відчула підтримку — що нас розуміють і хочуть допомогти. Нас почали залучати до груп із психологом, до терапій, запрошували на концерти, відпочинок.
Я познайомилася з іншими жінками — дружинами загиблих воїнів. Ми ділилися своїми історіями. У мене було багато запитань: чому він пішов служити, маючи трьох дітей, чому не виїхав за кордон? Але я побачила, що в багатьох жінок схожі історії. І з часом зрозуміла: так мало статися.
Було відчуття провини — що, можливо, я могла його зупинити. Але робота з психологом і спілкування з іншими жінками допомогли поступово відпустити ці думки», — розповідає Марія.
Жінка каже, що ні з ким із побратимів не спілкується — їй це дуже важко. Чоловік залишив їй номери хлопців — на випадок, якщо не виходитиме на зв’язок. Після його загибелі вона телефонувала: один був поза зоною, інший сказав, що нічого не знає.
«Мені передали його телефон. Мене вразило, що він був цілий, звичайний сенсорний, без жодних ушкоджень. Телефон є — а людини немає. Я увімкнула його, бо знала пароль, і побачила останнє відео. Того ж ранку він його зняв. Через це відео я побачила, якою страшною є війна: поле, пустка, безвихідь. І ти просто чекаєш — що буде далі».
Марія додає, що її зараз підтримує організація «Дружини янголів».
«Я розумію, що для дітей я — єдина опора, маю бути для них прикладом. Хоча внутрішньо я слабка, але стараюся триматися.
Моє життя змінилося. Я пішла вчитися водінню, бо діти питають: «Хто нас повезе?». Раніше вони чекали, що тато приїде з роботи й усе зробить. Я знайшла роботу, працюю, розвиваюся, виховую трьох дітей.
Старший син уже підріс, йому 15 років — він моя велика підтримка. Молодшому п’ять, ходить у садочок, згодом піде до школи — тоді стане трохи легше.
Зараз такий період, який потрібно прожити. Як казав чоловік: поки діти малі — їм потрібні любов, турбота й ласка. А коли виростуть — я виховуватиму їх так, як виховував би він», — каже дружина загиблого бійця.
Дружина загиблого Героя розповідає, що зараз також допомагає віра.
«Якщо мені дано такий хрест, значить, я маю силу його нести. Отже, я витримаю, проживу і залишуся сильною», — зазначає Марія.
Жінка каже, що зараз іноді дивиться новини про фронт, але часто уникає — це важко психологічно.
«У мене загинув двоюрідний брат, чоловік моєї племінниці, однокласник. Це надто близько.
Я намагаюся менше читати новини, бо емоційно дуже складно.
Я бачу, що суспільство пам’ятає ціну війни. Проводять заходи, на які запрошують родини, вшановують пам’ять Героїв, моляться за них».
Марія хоче, щоб люди знали, що чоловік був людиною, яка хотіла жити. У нього була сім’я, були мрії. Він мріяв подорожувати, відпочивати, хотів мати озеро біля будинку, велику оселю, сім’ю й дітей. Він мав багато планів. Чоловік прожив лише 38 років — це дуже мало.
«Я хочу, щоб його пам’ятали як Героя, як людину, яка не боялася. Я вірю, що, йдучи на війну, він не думав про смерть. Він ішов з думкою, що війна закінчиться і він повернеться», — підкреслює Марія Косович.
.jpg)
Редакція Фіртки висловлює щирі співчуття сім’ї, родичам, близьким та друзям з приводу непоправної втрати. Світла пам'ять Героям України!
Читайте також:
