Стою біля брами палацу Потоцьких. Студенти історичного факультету ПНУ, які риють траншею під пильним оком археолога Ігоря Кочкіна, якраз дістались древньої бруківки. Вона тепер на майже двометровій глибині, якщо рахувати від того халтурного асфальту, який для наших нащадків позначатиме культурний шар початку ХХІ століття. На дні вузької траншеї тьмяно відблискує брудне вологе каміння.
Фундаментальне таке каменюччя. Покладене, певно, у ті часи, коли бароко лише починало псувати світ.
Похмуре небо нависає, й ще щось збільшує навколишню похмурість. Щось таке невловиме. Й тільки з першими краплями дощу завіса невизначеності наче розсувається. У цьому локусі Франківська urbis philosophiae – таємнича міська суть – спотикається, ніяковіє і робить багатозначну паузу. Тут мешкає напружена порожнеча. Тут мав би стояти пам’ятник засновникам міста. Пам’ятник родині Потоцьких. Натомість хтось уткнув в історичне місце погруддя пасічника. Напевне достойний був чоловік. Але цей локус не для його погруддя.
Дивна річ. В місті, яке заснував каштелян Анджей (Андрій) Потоцький, в місті, яким Потоцькі безроздільно володіли перших півтора століття його життя, в місті, де вони були беззаперечними дідичами-фундаторами аж до початку печальної епохи «повстання мас», немає ані площі, ані вулиці, ані скверу Потоцьких.
Немає і все.
Приватна ініціатива, котра як і природа, не терпить порожнечі, спромоглась на таку собі компенсацію. Поряд з означеним локусом відкрився бар «Потоцький» з новодєлом - гербовим «муром», розрахованим на туристичні фото. Щось подібне намагались зробити і в «Бастіоні». Але це, повторюю, приватні ініціативи. Які лише підкреслюють відсутність волі з боку міської громади. Волі до відродження загальноприйнятих у цивілізованому світі символів та ритуалів. Волі до шляхетності та спокійної (а не істеричної) самоповаги.
Натомість існує воля з протилежним вектором. Чітка і послідовна політика символічного ігнорування Потоцьких.
У своєму есе «Станіславо-Франківськ» краєзнавець Іван Бондарєв, роздумуючи над проблемою повернення місту його рідного імені, назвав, серед іншого, дві міцні немудрящі ідеологеми, які пережили радянську добу й нині побутують серед містян: «Потоцькі були катами й експлуататорами українського народу; Іван Франко українець, а Станіслав Потоцький поляк».
Власне, ці ідеологеми вилізли з того ж розплідника, звідки й перейменування Кенігсбергу у Калінінград, Юзівки у Сталіно (потім у Донецьк), а Єкатеринбургу у Дніпропетровськ. Походження подібних трансформацій не є таємницею. Гірше те, що справа сталіністів живе і перемагає в свідомості тих, хто нібито стонадцять разів відхрестився від спадку вусатого Анкла Джо.
Зрештою, скаже хтось, Родезія стала Зімбабве, незважаючи на всі заслуги Сесіля Родса. До цього можна додати Сайгон перейменований на Хошимін та ще з десять африканських та азійських «номінативних помст» клятим колонізаторам.
З іншого боку, у Мандели стало смаку і шляхетності не перейменовувати Йоганесбург і Преторію у якісь Мумабали і Тамлабаси.
Без сумніву, ніхто не може заборонити міській громаді креативно впроваджувати прогресивний досвід Зімбабве на землях Галичини. Тим більше, що навколо нас все більшає й більшає речей, систем та процесів, організованих за африканськими взірцями минулого століття. Але тоді не треба лицемірно розпатякувати про європейський шлях міста. Скажіть чесно: ми крокуємо у напрямі Зімбабве і щиро балдіємо від цього.
А якщо так, то крокувати треба послідовно. Не робити нацліберальних ідеологічних салатиків, а чесно казати те, що в засіло у голові. Казати про помсту. Про застарілі мстиві почуття, які нищать не об’єкти помсти, а самого їх носія. Для чіткості формулювань можна прислухатися, скажімо, до настрою місцевої блогерки, яка років три тому написала:
«Знаємо ще зі школи, ким були Потоцькі та подібні до них магнати. Як вони ненавиділи все українське, «хлопське». А тепер онуки отих битих-перебитих канчуками хлопів і ґвалтованих українських дівчат аж підстрибують так хочуть щоби місто знову назвати Станіславом. Бо так, бач, по-європейському (так їм здається, бо ж неуки і не слухають мудрих людей, справжніх українців)[…] В палацах народжувалися ті, які стріляли в українців і вішали їх. Тому я зрадію, коли зноситимуть те прокляте нашими прадідами румовище (Палац Потоцьких – В.Є.), над яким так квокчуть перешивані хлопи і грантоїди».
Тут ми виходимо на ширше проблемне поле. Питання: наскільки вважати актуальною історію? Радянська традиція на це питання відповідала чітко та однозначно: «Ніхто не забутий, ніщо не забуте!»
Повністю солідарна з цим більшовицьким гаслом була і є українська народницька традиція, яка постійно апелює до досвіду та діянь предків. Радикальні ідеологеми, солідаризовані з нею, присутні у наведеній вище цитаті. Ця традиція готова кожне нове покоління пустити зачарованими колами мстивості, зобов’язати нащадків платити за давніми рахунками. Платити з відсотками. З такими великими відсотками, що годі й сподіватися на остаточну виплату.
Навпаки, якщо припустити, що історія критично не важлива і вона не є вчителькою життя (як, скажімо, у дискурсі постмодернізму), то, в принципі, можна забути не лише про хрестоматійні канчуки, але й про фундаторів Станиславова. Тим більше тепер, коли відносини з сусідами не такі безхмарні і темою Волинської трагедії успішно маніпулюють зацікавлені сили. На зразок: минуле таке, яким воно потрібне нам. Такий історичний релятивізм колись вважався крайністю, але за наших часів несподівано здобув ледь не глобальну канонізацію.
Кожна з означених популярних позицій має свої аргументи і своїх ревних захисників. Обидві вони, в принципі, по-своєму солідарні з тими, хто перейменував Родезію. Тому обидві мені не симпатичні.
Моя позиція така. Все треба робити та приймати, виходячи з самоусвідомлення. Себто все робити для себе, а не для якогось уявного арбітра, який нібито ставить нам залік з предметів «євроінтеграція» чи «слов’янська єдність».
Як на мене, це не полякам і не європейцям потрібно, щоби містяни Івано-Франківська вшанували фундаторів власного міста. Це потрібно нам, щоби ми нарешті почали себе ідентифікувати не лише як споживачів ковбасних виробів, впертих до нестями патріотів або ж мстивих нащадків битих кимось хлопів.
Може, вже почнемо поважати себе й припинимо боятись Потоцьких? Може, припинимо мстити за давні образи? Чи пам'ять, яка записана на кріпацьких спинах, довша й міцніша за ту, котра у головах?
Володимир ЄШКІЛЄВ, ГК
