У нас населення від 1990-го, за офіційними даними, зменшилося на 6,2 млн осіб (від 51,8 млн до 45,6 млн), тоді як у зіставному за низкою параметрів королівстві, навпаки, зросло на 8,5 млн (від 38,8 млн до 47,3 млн осіб).
ВАЖКИЙ СПАДОК
Демографічна криза, яка особливо далася взнаки після здобуття Україною незалежності, є закономірним наслідком розвитку негативних тенденцій, що проявились у радянському минулому. Це стосується і постійного скорочення рівня народжуваності й тривалості життя, і зростання смертності, яке поєднувалося з посиленням процесу «старіння нації».
Якщо до початку комуністичних соціально-економічних експериментів Україна вирізнялася найбільшими в Європі темпами зростання населення, що забезпечувалося високим рівнем народжуваності, то друга чверть ХХ століття кардинально змінила демографічні тренди. Форсована індустріалізація, яка вимагала максимальної експлуатації робочої сили, а відтак мінімізації витрат на її відтворення, в Україні була поєднана із цілеспрямованим ударом по генофонду села під час Голодомору 1932–1933 років, що унеможливив його повноцінну компенсаторну роль у демографічному балансі. Усе це доповнилося одними з найбільших у Європі втратами під час Другої світової війни. Відтак було спотворено не лише статево-віковий склад, а й мотивацію населення. Звільнене від «другої кріпаччини», якою з часів насильницької колективізації початку 1930-х років була заборона залишати села без згоди місцевої влади, українське селянство масово утікало до промислових центрів, де не мало жодних умов для створення сім’ї, що й казати про підтримання високого рівня народжуваності.
Уже в 1958–1959 роках сумарний коефіцієнт фертильності на одну жінку дітородного віку в УРСР (2,3) був найнижчим у Радянському Союзі, за винятком Латвії (1,94) та Естонії (1,95). У 1970-х він опустився нижче рівня відтворення населення (2,05) і на 1990 рік погіршився до 1,84. Як наслідок – рівень народжуваності упав за період 1960–1990 років від 2,05% до 1,27%. Відтак якщо 1960-го в країні прийшло на світ 871 тис. дітей, то 1990-го – тільки 657 тис.
Зменшення темпів народжуваності було притаманне більшості розвинених держав, проте інші чинники демографічної кризи – зростання показників смертності та скорочення тривалості життя – вирізняли Україну й решту СРСР доби «розвиненого соціалізму». Якщо від 1860 до 1960 року в результаті розвитку медичної науки рівень смертності стабільно нижчав (від 3,3% до 0,69%), то в 1960–1990-му він знову піднявся майже вдвічі (від 0,69% до 1,21%). Середня тривалість життя українців скоротилася від 67,4 до 65,7 року.
Поєднання цих тенденцій – зниження рівня народжуваності та зростання смертності й зменшення тривалості життя – забезпечило мультиплікаційний ефект. Унаслідок цього впродовж 1960–1980 років відбувся справжній обвал природного приросту населення – його темп скоротився вчетверо (від 1,36% до 0,35%). У наступному десятилітті ця тенденція поглибилася, і темп приросту населення зменшився уже в сім разів – від 0,35% у 1980-му до символічних 0,05% у 1990 році.
А на початку 1990-х закономірний розвиток відповідного демографічного тренду, започаткованого в радянський період історії, призвів до скорочення чисельності населення (від -0,08% у 1991-му до -0,76% у 2000–2002 роках).
ЗЛОЧИННА БЕЗДІЯЛЬНІСТЬ
У незалежній Україні, попри декларативну увагу до демографічних проблем (у Концепції національної безпеки їх вирішення розглянуто як один із пріоритетних напрямів), так і не було вжито відповідних ефективних заходів. Затяжна економічна криза 1990-х років призвела до критичного зниження рівня народжуваності: замість необхідних для звичайного відтворення населення 22–24 дітей на 10 жінок реально приходили на світ лише 11 немовлят. Збільшувалася частка однодітних і бездітних родин. Своєю чергою, до успадкованих від радянських часів факторів зростання смертності населення додалися інфекційні та паразитичні хвороби, туберкульоз, неприродні причини летального кінця. Особливою небезпекою для генофонду нації стало різке погіршення стану здоров’я дітей і підлітків, коли тільки кожного четвертого-п’ятого з них можна вважати цілком здоровим.
Спрацював і еміграційний чинник. Упродовж 1994–2004 років, лише за офіційними даними, з країни виїхало на 1,22 млн осіб більше, аніж прибуло до неї. Зі зрозумілих причин масштаби прихованої еміграції, насамперед заробітчан, не піддаються точному обрахунку, але вже тепер можна стверджувати, що в разі, якщо більшість нинішніх гастрабайтерів не повернуться на Батьківщину, то від населення України можна автоматично відмінусувати принаймні 2–3 млн. Щоправда, так само невідомою залишається точна чисельність нелегальних іммігрантів у державі, її теж оцінюють у кілька мільйонів.
На початку 2000-х років унаслідок зміни поколінь та часткової адаптації населення до нових соціально-економічних умов життя простежувалися перші ознаки поліпшення демографічної ситуації, підтримані точковими заходами нової влади після Помаранчевої революції щодо підтримки материнства (насамперед суттєвим збільшенням грошової допомоги на дитину). Наприклад, за 2001–2009 роки кількість народжень збільшилася на 36%, а до їх коефіцієнта на одну жінку додалося 34%. Однак після останньої зміни керівництва держави з’явилися ознаки можливого зламу позитивної демографічної тенденції. Рівень народжуваності у 2010 й 2011 роках виявився нижчим, аніж у 2009-му. Менше укладено шлюбів. 2010-го (повних даних за 2011-й іще немає) зріс темп природного скорочення населення (від -0,42% до -0,44%). У такий спосіб підтвердилося не лише погіршення очікувань суспільства в умовах економічної кризи, а і його розчарування у здатності нової влади провадити ефективну антикризову політику. Понад те, вона своєю чергою дала підстави сумніватись у готовності бодай реалізувати заходи (й без того незначущі) підтримки народжуваності й материнства, які вже діяли. Це стосується й ініціатив з обмеження кола осіб, які можуть претендувати на допомогу при народженні та з догляду за дитиною, часу декретної відпуски, що її враховують до страхового стажу матерів, збільшення пенсійного віку жінок тощо, пише Тиждень.
Один з основних ризиків для демографічних перспектив формує погіршення очікувань населення й особливо молоді через відсутність перспектив достойного працевлаштування та придбання власного житла. У кожної сьомої української сім’ї на одну особу припадає менш ніж 7,5 м² житлової площі, а понад «санітарну норму» – 13,65 м² – є лише в половини сімей. Близько 31% молодих родин узагалі не забезпечені житлом. 14% винаймають квартири, 11% туляться в комуналках, а ще 10% – у гуртожитках. Лише 33% молодих сімей мешкають в окремих власних квартирах (для всіх родин цей показник становить 56,3%).
За даними соціологічних досліджень, житлова проблема є основною причиною, що стримує укладення шлюбів та спричиняє розлучення серед молоді. Ефективність державних програм залишається вкрай низькою. За результатами аудиту діяльності Фонду сприяння молодіжному житловому будівництву, проведеного Рахунковою палатою впродовж 2002–2010 років, обсяги введеного в експлуатацію житла становили тільки 12% від запланованих. Пільговими кредитами щороку забезпечували менш ніж 3% молодих сімей, які відповідного часу претендували на житло за державною програмою. Від 2009-го припинено укладення договорів на часткову компенсацію відсотків за кредитами комерційних банків для придбання молодими сім’ями житла в кредит, здійснюється лише погашення зобов’язань за раніше укладеними договорами.
Без кардинальної зміни підходів держави та суспільства до підтримки молодих сімей демографічні перспективи України залишаються сумними. Аналіз наявних тенденцій свідчить, що випереджальними темпами триватиме знелюднення південно-східних (насамперед Донбас) та окремих центральних (Чернігівська, Житомирська, Кіровоградська області) регіонів України.
Осередками зростання (чи принаймні підтримання на певному рівні) чисельності корінного населення залишатимуться регіони Західної та частково Центральної України. За рахунок переважно румунського (й молдовського) та кримськотатарського компоненту можна очікувати примноження людності в окремих південних регіонах – в Одеській області та Криму. Однак дедалі сильніші еміграційні настрої молоді, перші вияви тенденції до скорочення шлюбності тощо можуть призвести до того, що Україна вже не зможе «власними силами» вирішити демографічну проблему.
