На території Івано-Франківщини та Закарпаття відкрилися нові кінні маршрути. Відпочивальники матимуть змогу оглянути чудові гірські місцини, сидячи верхи на пристосованих до подорожей в горах конях гуцульскої породи.
Прохолодний ранок, перша паморозь на деревах, купи листя під ногами і таємнича карпатська тиша, яку порушують легкі кроки коней. Із групою туристів виходимо на невеличку лісову галявину.
«Наші «гуцулики» просто створені природою для гірських подорожей, — кажуть місцеві селяни з Косівщини. — Вони невибагливі у їжі, можуть тягнути великі вантажі, та обережно проходити гірськими крутосхилами. А коли тварина два-три рази пройде однією і тією ж дорогою, то вже назавжди запам’ятовує стежку додому. Ось тому ми й не переживаємо, що туристи під час подорожі загубляться в горах».
На початку минулого століття такі коні були чи не в кожного гуцульського газди. Проте радянська колгоспна система, і тотальне зубожніння горян на початку 1990-их призвели до того, що «гуцулики» в Україні зникли. Проте залишилися окремі племінні заводи у Польщі та Чехіїї. Наразі для розвитку туризму такі коні — це просто знахідка. А тим часом туристи у передчутті захоплюючої прогулянки верхи крокують за інструктором вглиб лісу.
Та на їхнє велике розчарування одразу сісти на коня не дозволяють, бо тварини дуже чутливі і, якщо від когось почують від вершника запах алкоголю, то можуть скинути додолу. Після таких слів кілька розчервонілих чоловіків відійшли від коней на безпечну відстань, незадоволено бурмочучи, чому, мовляв, тільки тепер їм про це розказали.
«Ці напрочуд розумні та чутливі тварини дуже добре відчувають людей, тому, перш, аніж сісти на коня, треба підійти, погладити, поговорити, і ні в якому разі не боятися . Також не слід підходити до тварини ззаду. Інакше можна отримати удар копитом»,—пояснює чернівчанин Михайло Ровенко, який вже давно катається і вважає кінні прогулянки горами найкращим відпочинком.
Туристи більшість з яких ніколи не те що в сідлі не сиділи, а й добре живого коня не бачили, слухаючи інструктаж, роззираються на всі боки. Напевно вже кожен облюбовує собі коня. Ще кілька хвилин — і всі верхи. Та допоки більшість вчаться триматися в сідлі й верещать від задоволення, хочеться напнути повіддя та гайнути в гори. Туристичних баз в карпатських областях не бракує , але цікавих видів відпочинку, на жаль, ще мало. Узимку лижі, санки, сноуборди, улітку збирання грибів, ягід, катання на велосипедах, екскурсії. Проте чому не кінні? І цікаво, й пізнавально, і люди якийсь новий досвід отримають, та й час збігає швидко.
У багатьох садибах зеленого туризму вже давно пропонують катання на конях. Проте господар, як правило, увесь час веде тварину за повід. Але ж так хочеться проїхатися самостійно. Ось тут і стануть в пригоді уроки верхової їзди під керівництвом досвідченого інструктора. Ті, хто все ж таки боїться, може проїхатися на бричці та ще й в супроводі троїстих музик. Наразі для відпочивальників розроблено понад десять сертифікованих кінних маршрутів різної категорії складності, як для новачків, так і для тих, хто вже добре тримається в сідлі. Найпопулярнішими прогулянками для «чайників» є п’ятикілометрова поїздка на бричці околицями Косова та п’ятигодинний відпочинковий верховий перехід з кількома зупинками «До Тростянецьких скель», пишуть Вікна.
Любителі екстріму можуть проїхатися Свидовецьким масивом. Маршрут пролягає кількома урочищами, виходить на полонини, перетинає річку. Ось так непомітно проминуло дві години. Спішуємося та частуємо коників хлібом і цукром. Треба повертатися додому, але ж так знову хочеться на «гуцуликів» та до лісу верхи, і щоб тільки ти, вітер та незбагнення музика гір. До речі, година катання на конику – коштує до 100 або більше гривень, година катання бричкою — 120-160 гривень, за одноденний похід доведеться туристам викласти по 170-200 гривень з людини.
Читайте також:
