Місяць під свистом куль працівники ДАІ Івано-Франківщини вистояли на блокпостах в зоні АТО. «Головне було вистояти,» - розповідає командир загону майор міліції Віталій Пасяка.
Звичайно, страх притаманний кожній людині, але показати свою слабкість перед підлеглими він не міг і не хотів. Важливо було виконати завдання, а вже коли минав день, думав про сім’ю і як пережити завтрашній день. Просив Бога, щоб повернутися додому живим і неушкодженим, хоча всі усвідомлювали, що це було випробування долі, а не їхня воля.
Ці фото – свідчення днів, там пережитих. Привезти додому якісь інші речові докази, як мовиться «сувеніри війни» - кулі чи осколки від снарядів – погана прикмета. «Втім, їхати туди ніхто не заставляв, це було виключно добровільне рішення» – каже Віталій.
На службі Віталій Ярославович – керівник підрозділу роти дорожньо-патрульної служби, майор міліції з 20-річним стажем. Доволі часто приймає невідкладні, інколи і непрості рішення. Миттєво вирішувати йому доводилося і під час боїв. Бо він і там був командиром загону працівників ДАІ Прикарпаття. Відповідав за себе і ще за вісьмох.
І тут, і там підлеглі позитивно характеризують його як керівника: спокійний, завжди врівноважений, не приймає поспішних рішень, виважено підходить до кожної окремої ситуації В ньому відчувається внутрішня сила, впевненість і далекоглядність, які допомагають у напружені моменти приймати термінові правильні рішення.
Обов’язком було патрулювати на дорогах, супроводжувати вантажі, перевіряти транспорт. Стояли на постах, де все як на долоні, не ховаючись ні в окопах, ні в машинах. Адже потрібно було і працювати, а не просто «стояти», не зважаючи на обстріл.
Вдома ним пишаються. Син Роман говорить, що вважає свого батька і всіх, хто був у зоні АТО, справжніми героями, а дочка Іринка сьогодні слізно промовляє, як жаль загиблих і всіх, хто залишився каліками та воює. Вона розуміє біль і сльози рідних, які чекають і моляться за них. На дружину Оксану в цей час, коли Віталій був на Сході, звалилися ще й домашні проблеми: її батько, перехвилювавшись, потрапив в лікарню через інсульт, у мами – хворе серце, а у неї від розпачу опускалися руки, особливо, коли чоловік не піднімав телефон. «Тривога була неймовірна, це лише тепер можна так переповідати, але тоді не ставало сил, розуму і витримки» - розповідає Оксана.
Щодня родина молилася, аби почути голос батька, чоловіка, сина, аби лише переконатися, що живий. Не допитували, розуміли, що не розповість правду, але вдовільнялися і тішилися, що живий. А він казав, що служить на Харківщині, де усе спокійно. Про те, що чоловік відчув, як кажуть обійми смерті, дружина дізналася згодом.
Поки закінчувався термін місячного перебування, їм на зміну готувалися інші. З допомогою колег, працівників підрозділів ДАІ закупляли бойове спорядження, продукти харчування і все необхідне для нової зміни. Поїхали і наступні не за винагородами, а тому, що це обов’язок, як працівника міліції, так і мужніх чоловіків – захищати Вітчизну.
