Міста творять міфи про свою історію та мешканців, але ще частіше українські міста потрапляють в пастку міфів про самих себе.
Часто доводиться чути, що Івано-Франківськ завжди був у тіні Львова. На жаль, не як «сірий кардинал», що направляє, а як невеликий кущ у тіні старого крислатого дерева. Тобто був чи то додатком, чи то відбитком, чи для декого навіть мініатюрою. Наші управлінці у високих службових кабінетах швидко знаходять виправдання такого стану речей, порівнюючи розвиток міста з марафоном. Мовляв, бігти другим - теж стратегія, яка ще й дозволяє економити сили та у відповідальний момент перед фінішем рвонути вперед. Тільки-от фініш для міста - це не високий рядок в рейтингу, а переважно завершення історії.
Сусідній Львів породив міф про свою столичність, а Івано-Франківськ - про периферійність. Так перший позбавляється конкурентів, а Станіславів - високих до себе вимог. Пишна історія «міста Лева» нам нібито говорить що все вже давно вирішено нашими предками – ми йдемо за столицею Галичини. І це можна відчути просто сівши на потяг з Києва, Луцька чи Донецька: першим нас зачарує Львівський вокзал. Але насправді, «столичність» сусідів - це не проблема. Розв’язок комплексу меншовартості не в залученні інвестицій чи переписуванні історії, а в зміні мислення. Бо навіть столиць тепер може бути декілька: фінансова, культурна, історична, освітня та багато-багато інших. Тому якщо Львів - столиця Галичини, то нічого не заважає обласному центру Прикарпаття стати освітньою чи «сімейною» столицею країни. Питання не в обставинах, а в нашому ставленні до них.
Треба визнати: Івано-Франківськ не знають. Не знають, який він насправді. Але не тому, що не цікаво, а тому що ні громада міста, ні обрані нами міські управлінці не знають, яким він має бути. Ми не маємо бачення міста та сучасної стратегії, бо не знаємо наших цінностей, а отже, навіть про простий план розвитку годі говорити. А якщо хтось зараз почне серйозно обговорювати брендинг, то це можна сприйняти як вдалий жарт. Якщо ми не знаємо в якому місті живемо, то чому інші люди про це мають знати?
Брак ресурсів є у всіх містах, але їхній надлишок може вести до пастки. Пастки, яка дозволяє зосередитись на надлишковому ресурсі, а забути про найголовніше – про жителів міста. Так ми отримуємо фінансові центри без парків, «історичні мекки» без мешканців, але з туристами, чи імена кількох міщан, які перетворились на популярні бренди без живої історії. Тому відсутність грошей, корисних копалин, столичного статусу насправді може бути благом, адже дозволяє зосередитись на людях. Які і є основним капіталом в наш час, адже вони творять історії, ідеї, ідентичність та реалізують їх на практиці. Всім очільникам міст не вистачає чогось: часу, управлінських компетенцій, моралі чи чесності перед собою, а найбільше - вміння ставити перед собою складні запитання. Але комусь таки вистачає мудрості на вході до зали засідань викарбувати слоган: «Візьми і зроби!». Більше, правда, для себе, ніж для преси.
Універсальних рішень проблем розвитку міста немає. І не тому, що ми їх не шукаємо, а тому що вони унікальні. Але є речі, які можуть запустити широку дискусію і привести врешті до розуміння викликів перед містом.
Про міста тепер переважно говорять історіями та картинками, часто просто асоціаціями. А творять асоціації та захоплюючі історії – лише унікальні події. Події - це привід для гостей зазирнути в нове місто, а міській владі - поширити унікальні цінності, які притаманні лише жителям міста. Гості, відвідуючи якісно організовані заходи, відчувають ідентичність міської спільноти. Форуми, паради чи фестивалі - це ще й шанс отримати безкоштовно рекламних агентів серед лідерів думок не лише в Україні, але й за її межами. Зібравши в «воротах до Карпат» на вихідних кращих архітекторів країни чи лідерів молодіжних організацій, можемо на багато років отримати прихильників, які творять суспільство через скло і бетон чи через активну громадську позицію. Події - це багаторазова візитна картка з живими спогадами, що передається від людини до людини.
Події часто творять певні середовища людей, які можуть створювати унікальну додану вартість. Тепер люди дуже дорого цінують можливість комфортно ділитись ідеями. Вони своєю діяльністю додають яскраві мазки до картини ідентичності міста. Знаючи, яке місто ми конструюємо, знали б, яких людей нам треба гуртувати в місті. Важливо, що міцні середовища зі своїми цінностями самі з часом творять якийсь продукт: фестивалі, конференції, національні ініціативи. В певний момент їм вже стає не потрібна чиясь допомога, і вони самодостатньо розвиваються та спонукають до поступу й місто. Щоб творились середовища, потрібні правила гри та відносний комфорт. А влада, навіть місцева, може легко це організувати – було б бажання та розуміння.
Ми часто позичаємо сервіси в інших, хоча у самому місті завжди є прості ідеї, які можуть зробити його приємнішим та зручнішим. Лише створення додатку для мобільних пристроїв, де буде карта міста з визначними пам’ятками, інформація про міський транспорт та афіша подій, додасть неймовірної зручності візитерам до Івано-Франківська. А ще буде яскраво відрізняти нашу громаду від інших міст, які ще не спромоглись на такий додаток для планшетів та смартфонів. Але тоді потрібно забезпечити безкоштовний безпровідний доступ до мережі в центрі міста та на вокзалах, який би став у пригоді людям, що хочуть, не відриваючись від своєї праці, познайомитися з духом міста.
Міф про меншовартість Франківська та визначеність його долі виріс на уявленні, нібито гроші, географія та історія мають визначальне значення для міст. Але це вже давно не так, бо визначальними є ідеї, унікальне бачення та управлінська компетенція, які є лише в людях.
Тарас СЛУЧИК, політолог,
керівник регіонального відділення Інституту політичної освіти,
Галицький кореспондент
