Ми є. Були. І будем ми. Й Вітчизна наша з нами.
Ми є. Були. Не вмремо ми. Й не будемо рабами!!!
Кожний день, дарований Богом, – нове випробування долею для всіх нас. Ми практично ніколи не задумувались над нашим життям, жили, й ні про що не думали, обходячи труднощі стороною. Ми тікали й ховалися від проблем до тих пір, допоки вони не набрали великих обертів, допоки не почала страждати наша ненька Україна. А зараз всі проблеми повстали перед обличчями мільйонів людей й ніхто не може сховатись і втекти. На долю українців випало величезне випробування. Нам в сотий раз потрібно «вижити й перемогти». Ще за Київської Русі, за Галицько-Волинського князівства предки героїчно прославляли наш край, перемагаючи у війнах з метою вибороти незалежність існування, будуючи бібліотеки, засновуючи перші школи. Саме тоді сформувався незламний і мудрий характер українського народу, утворилася міцна українська нація, яка не зламалася, не ламається й ніколи ніхто не зламає її єдності
Для підтвердження тези Івана Багряного можна навести тисячі прикладів з історії України, проте найбільш актуальними будуть приклади з сучасності. Події, які творяться в Україні – доказ того, що допоки будуть українці, доти житиме й наша ненька.
Багато моїх друзів, односельчан зараз захищають наш сон. Андрій Гринішак, мій сусід, друг і просто хороша людина, у зоні проведення антитерористичної операції знаходиться ще з березня. У своїх 25 років він вже бачив чимало втрат бойових товаришів та зради друзів. А все почалося з того, що Андрійко завжди виділявся з натовпу своїм характером. Він завжди прагнув жити у справедливій країні з рівними правами для всіх. Закінчивши 9 класів Гутівської ЗОШ I-III ступенів, він вступив у Надвірнянський коледж Національного транспортного університету на юридичне відділення, а згодом –у один з вишів Івано-Франківська за тією ж спеціальністю. Отож,будучи ще зовсім юним хлопцем, він задумувався не тільки над своїм життям, а й над життям України.
А ось ще один мій друг Василь Фуфалько – повна протилежність Андрієві. Змалечку був розбишакою, у період юності жив у своє задоволення, проте його вчинок здивував усіх знайомих йому людей. Літом він записався у ряди добровольчого батальйону й пішов у зону проведення АТО. Доля його там нічим не нагороджувала, а навпаки закидала у найнебезпечніші зони на Сході України. Нещодавно він був учасником бойових дій в Донецькому аеропорту.Наш Василь –кіборг.
Перелік героїв України, що живуть у моєму селі, великий. У зоні проведення антитерористичної операції зараз знаходяться такі бійця як Годованець Богдан(21рік) та Климович Михайло (19років),а коханий чоловік, люблячий батько Веркалець Павло своєю мужністю відзначився минулого року під час Революції гідності. Маючи трьох діток він поїхав у Київ відстоювати свої права та права односельчан, там був тяжко поранений. Кучинський Зеновій, будучи на Євромайдані, також отримав поранення.
Я пишаюся цими людьми! Вони мої Герої! Герої села! Герої України! Це люди, які не бояться дивитися смерті в обличчя. У їхніх очах є тільки один страх – страх втратити свою неньку Україну. Я думаю, що допоки мене оточують такі Герої, житиму я, житимуть люди, житиме моя Батьківщина.
Проте, ми свідомі того, що не завжди маємо змогу боротися зі зброєю в руках за наш відвічний ідеал, але ми завжди маємо змогу цей ідеал втілювати у життя нашими щоденними вчинками. Ми не повинні все скидати на наших Героїв, ми маємо самі починати щось робити. Насамперед, я вважаю, що наш моральний обов’язок – молитися до Бога, щоденно звертатися з молитвами до тих Героїв, які, на жаль, пішли із життя, які віддали душу Богові, а тіло –землі.
Хай кожен теперішній день буде днем оновлення наших душ, днем іспиту совісті, днем, в якому кожен поставить собі питання, що зробив він за останній рік для здійснення заповіту тих, що в могилах лягли, хай Бог дає нам силу і витривалість у випадку ще гірших подій.
Будьмо ж гідними великої слави героїв України, які твердо вірили, діяли, знали: Українська нація зродилася тоді, коли в її обороні впала перша крапля червоної української крови на чорну українську землю. Українська нація існуватиме доти, доки хоча б один українець буде готовий покласти своє життя в її обороні, і хоча нас гнобили протягом століть, заковували в кайдани, вбивали, але ми не корилися владі, ми жили, ми падали, ми підіймалися і виживали. Як писав видатний український письменник Володимир Симоненко:
Народ мій є, народ мій завжди буде,
Ніхто не перекреслить мій народ!..
А з ним і нашу рідну УКРАЇНУ!
Я щиро вірю в щасливе мирне майбутнє країни і сподіваюсь на краще, бо такий народ як українці завжди мав нездоланні оптимістичні нахили, і якщо з кожним днем прокидатися з обро надійними думками, то вони неодмінно збудуться. Бо «Ми є. Були. І БУДЕМ ми. Й Вітчизна наша з нами».
Ліда Лешко,
учениця школи професійної журналістики
