24 лютого 2022 року для прикарпатської волонтерки, мами та дружини військових Іванни Коцан розпочалося з телефонного дзвінка від старшого сина.
Він повідомив коротко й без прикрас: почалася війна.
Своїм шляхом волонтерства Іванна Коцан поділилася з журналісткою Фіртки.
«Мене охопив страх, але не за себе, а за онука, якому був лише місяць від дня народження», — згадує жінка.
Уже зранку її син Олександр поїхав здавати кров. У нього четверта мінус — рідкісна група, яка особливо потрібна пораненим. Того ж дня чоловік Іванни Коцан забрав документи й військовий квиток та вирушив до військкомату.
25 лютого родина ухвалила спільне рішення: кожен допомагатиме фронту тим способом, яким може. Син теж хотів одразу йти воювати, однак рідні разом із дружиною відмовили його — через немовля в родині.
«Ми сказали, що маленька дитина, щоб трохи почекати», — пояснює Іванна.
На той момент у сина була хороша робота — він працював у компанії, дистанційно, за комп’ютером. Різко залишити все було непросто — і морально, і фінансово. Але вже з перших днів повномасштабного вторгнення Іванна Коцан чітко зрозуміла: сидіти осторонь вона не зможе.
«Я зрозуміла з перших днів, що потрібно допомагати і щось робити для наших захисників».
Волонтерство почалося з допомоги друзів з-за кордону. Вони запропонували надсилати медикаменти — і почали регулярно відправляти кейси для військових медиків.
«Це була дуже потужна допомога. Там були різні препарати і велика валіза для надання першої допомоги», — розповідає волонтерка.
До справи долучилися й родичі. Сестри з Польщі передавали рибацькі сітки, з яких на Прикарпатті плели маскувальні. Робили це спочатку в храмі, а також у кафе «Радослав».
«Ми кілька днів плели сітки, а потім порадилися зі свахою, що військовим дуже потрібна їжа», — згадує Іванна.
Так волонтерство стало системним і багатонапрямним: медикаменти, маскувальні сітки, продукти — усе, що могло врятувати життя або полегшити побут захисників.
Від налисників — до сотень посилок
Перші кроки волонтерства були простими й дуже людяними. Разом зі свахою жінки вирішили готувати їжу для військових. Через те, що кухня в Іванни поєднана з житловою частиною, пекти почали у свахи.
«Ми порадилися, і сваха сказала: можете готувати в мене. Так ми почали пекти налисники, а потім і печиво».
Іноді за день випікали по 700–800 налисників.
«Це були великі відра. Люди звозили все — продукти, посуд. Я не знаю, як Бог допомагав, але все якось злагоджено виходило».
Згодом, коли потепліло, перейшли на печиво. Паралельно робили вареники, набори сухофруктів, крутили цигарки, готували чаї з трав. У волонтерстві брали участь навіть діти — допомагали лущити горіхи, рвати фрукти для сушіння.
Допомога для ВПО і матерів з немовлятами
Окремим напрямком стала допомога внутрішньо переміщеним особам. Сестра Іванни з Чехії передала велику партію речей.
«Мій син сам відвіз 16 колясочок для немовлят жінкам, які народжували в нашому пологовому. Він спілкувався з мамочками, завозив усе, що їм було потрібно».
Одяг, дитячі речі, підгузки, пелюшки — усе це купували й передавали за власні кошти, зокрема для жінок зі сходу України. Разом із подругами Іванна прибирала будинки в селі, готуючи житло для родин, які змушені були тікати від війни.
«Ми розуміли, що вони дуже багато втратили, а в нас, слава Богу, було тихо. Тому всіма силами намагалися допомогти».
«Випічка для ЗСУ» і велика спільнота
З часом Іванна Коцан створила у Viber групу «Випічка для ЗСУ». Вона діє й досі.
«Я навіть не пам’ятаю, як так сталося, що люди почали все до мене звозити. Телефонували, питали, що потрібно».
У групі об’єдналися десятки людей. Хтось приносив продукти, хтось — гроші, хтось допомагав фізично. На кожній коробці з допомогою волонтери залишали слова підтримки: «Ви — наша сила, слава і міць». Часто додавали фото маленького онука Павлика.
«Я пам’ятаю, як мій чоловік отримав посилку і побачив на коробці фото нашого Павлика. Він був дуже радий».
Волонтерство, родина і виснаження
Разом із волонтерством Іванна доглядала онука — невістка працювала, свати були за кордоном. Згодом важко захворіла мама, і жінка з сестрами практично жила в лікарні.
«Було дуже важко морально. Понад пів року я не могла прийти до себе, почала дуже хворіти, було емоційне і фізичне виснаження».
Та саме робота з людьми допомогла вистояти.
«Я забувалася, не мала часу постійно думати, що там мій чоловік, як він».
У 2024 році старший син також ухвалив рішення йти воювати. Війна торкнулася всієї родини.
«Наша сім’я не могла бути осторонь. Ми всі були задіяні, щоб допомагати військовим».
Молодший син допомагав плести сітки, возив і забирав допомогу, а згодом одружився. Навіть у важкий час родина знайшла привід для радості.
«Головне — не втратити опору»
Найбільше за роки волонтерства Іванні Коцан з Прикарпаття запам’ятався Великдень 2022 року. Тоді, у перші місяці повномасштабної війни, вона разом з іншими жінками пекла паски для військових.
«Ми кожного року на Великдень і на Різдво збираємо хлопцям посилки — сортуємо, пакуємо коробки і відправляємо нашим захисникам», — розповідає волонтерка.
Того разу до її дому приїхала жінка, з якою Іванна була знайома лише за повідомленнями в волонтерських групах. Разом із чоловіком вона допомагала вантажити паски та іншу допомогу.
«Я запропонувала чай чи каву, а вони кажуть: “Ні, дякуємо, у нас два тижні тому народилася дитинка”», — пригадує Іванна.
Лише згодом жінка зрозуміла, що це та сама Олена, про яку читала в групі — та, в якої нещодавно народилася донечка.
«Мене так це вразило. 2022 рік — і всі разом, такий енергетичний потік, така згуртованість. Я навіть не можу передати словами, як це було».
Волонтери працювали від ранку до пізньої ночі, майже без відпочинку.
«Ми просто вставали зранку і до темної ночі приїжджали додому. Я не знаю, як — але Бог давав сили і витримку».
Ще один епізод, який залишився в серці Іванни Коцан, пов’язаний із дитиною. Коли жінки пекли налисники у свахи, до них приїхав маленький хлопчик — син волонтерки Олі Бойко.
«Тоді йому було років сім чи вісім. Він захотів їздити зі мною і збирати допомогу. Так щиро, так віддано він носив відерка з налисниками, забирав усю допомогу».
З часом про волонтерський осередок дізнавалося дедалі більше людей. Вони телефонували, привозили речі, запитували, чим можуть допомогти.
«Найбільше інформацію я кидаю у Фейсбук. І, дякувати Богу, не було такого, щоб я не закрила якийсь запит. За чотири роки волонтерства я не пам’ятаю, щоб не змогла комусь допомогти».
Та, каже жінка, головне у волонтерстві — не втратити підтримку.
«Коли немає фінансової підтримки і людей поруч, руки опускаються. Але саме люди мотивують — хтось принесе, хтось щось дасть, і ти розумієш: треба йти, відправляти, робити».
Допомога військовим стала частиною щоденного життя родини. Коли чоловік Іванни приїжджав у відпустку, вони разом із онуком щодня їздили на пошту.
«У мене навіть є фото, де написано, що наш онук — наймолодший волонтер», — усміхається вона.
Паралельно з волонтерством Іванна доглядає батька після інсульту — він уже кілька місяців живе з нею.
«Треба нагодувати, переодягти, допомогти. Це важко, але з Божою допомогою якось усе встигається».
Попри втому, біль і втрати, жінка не перестає мріяти. Її мрії прості — про мир, родину і кілька днів тиші.
«Ми з чоловіком 30 років у шлюбі й ніколи не були у відпустці. Мріємо просто поїхати хоч на кілька днів — разом або всією сім’єю».
Своєю опорою Іванна називає невістку Христю та онука Павлика.
«Вони дуже мене підтримували, особливо коли чоловік пішов на війну. І зараз у всіх відправках, у всіх посилках Христя мені допомагає».
Іванна Коцан переконана: волонтерство тримається не лише на діях, а на людях, вірі й взаємній підтримці.
«Я дякую Богу і добрим людям. Головне — не просісти. Бо поки ми разом, ми сильні», — запевнила волонтерка.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну
«Ми не ділимо військових на "наших" і "ваших"»: історія івано-франківської волонтерки Мар’яни Заграй
