Знамените західноподільське місто Летичів відоме не лише своїми архітектурними пам’ятками, воно знає ще багато цікавих історій, за якими варто поїхати на Хмельниччину.
Летичів знаходиться на місці злиття річок Південний Буг та Вовк. Саме тому на гербі міста, затвердженому 1796 року зображено срібного вовка. Герб Летичева є оригінальним взірцем “промовистого” герба в українській міській символіці, який, всупереч традиції, відтворював своєю емблемою назву не самого міста, а річки, над якою місто було засновано.
Отже, про що ж розповість нам древнє місто Летичів?
Три найцікавіших його історії – це старовинна фортеця; легендарна ікона Богородиці та народний месник Устим Кармелюк.
Дерев’яно-земляна фортеця – концтабір – кам’яна пам’ятка замкової архітектури
Замок 1210 року, який зараз можемо бачити на околиці міста, спершу був дерев’яним укріпленням із земляними валами та ровами. Така собі дерев’яно-земляна фортеця, як і всі оборонні споруди часів Київської Русі. Якраз тоді вона впала під татарською навалою.
Лише в 1579 році староста кам’янецький Ян Потоцький за урядовим наказом перебудовує дерев‘яний замок на кам‘яний.
Тоді це було велике прямокутне подвір‘я, оточене висоимиі кам‘яними стіни з амбразурами, чотирма круглими по кутах та чотирикутною в‘їздною вежами. З боку міста замок захищав земляний вал з частоколом. А між ними проходив глибокий рів з водою. Форпост був обрамлений двома ставками з греблею та ще однією греблею на річці Буг.
Від тоді пам’ятка архітектури зазнала ще багато руйнацій. Особливо за роки ІІ світової війни. Він був зруйнований, потім відновлений. Тоді тут був розташований концтабір. Старожили міста розповідають, що замучених жертв режиму закопували прямо тут, з другого боку замку. На кам’яній стіні є навіть пам’ятна табличка – свідчення страшного минулого.
Сьогодні Летичівський замок – красива архітектурна пам’ятка, камені якої можуть розповісти багато цікавого.
Потрапивши на її територію, обов’язково підніміться напівзруйнованими сходами в стіні башти на самий її вершечок — щоб поглянути на симпатичне подільське містечко з висоти пташиного лету.
А з подвір’я вас проведе красива липова алея. Яка, до речі, теж має свою легенду. Мабуть, теж сумну, бо створена руками кріпаків, які бігли прямо попереду карети і висаджували липи, щоб прикрасити шлях пані. Їхала у тій кареті сама імператриця – Катерина Велика з метою неофіційного візиту.
Тепер липи милують око простих туристів, особливо у період свого ароматного цвітіння.
400-річна ікона Богородиці
Друга наша історія – про готичний костел із чудотворною іконою. Сучасний стан споруди вже не відображає його колишньої величі у інтер’єрі. Завдячуючи, звичайно, довгому пануванню СРСР та відповідно використанню її не за призначенням. Та ікона, яка там досі зберігається, окутана такою кількістю легенд, що зацікавлює навіть скептиків.
Це знаний на все Поділля та Волинь образ Летичівської Богоматері, створений за зразком відомої ікони з римської базиліки Санта Марія Магьора. Ім’я художника, який змалював Богоматір, залишається невідомим.
Найдивніше, що навіть сам Ян Потоцький (летичівський староста кінця 16 ст.), який був кальвіністом, під впливом ікони змінив свої погляди. І більше того, віддав під образ свій замок (а заодно й монастир).
Та про все по порядку. Ікона Богоматері – подарунок тодішнього папи римського Климента VIII відправився на Поділля у руках домініканських монахів. Та пан Потоцький не зустрів святиню приязно. Він навіть не впустив подорожніх у своє місто.
Та врятувала долю образа жінка. Дружина Потоцького, що була ревною католичкою, прихистила монахів. Так ікона залишилась у Летичеві. Та ще неодноразово давав про себе знати: різні дива траплялися. Ікона світилася яскравим світлом, відображалась на тлі місяця, мироточила, попереджаючи кровопролитні битви.
Згодом Ватикан офіційно назвав її чудотворною. Образ був укоронований золотими коронами. І от уже близько 400 років сюди на молитву приходять віруючі з різних країв.
“Він мав фарт втекти, та не мав щастя сховатись”
Мабуть, немає серед нас таких, хто б не чув про Устима Кармелюка. Ім’я ватажка селянських повстань назавжди увійшло в історію. Про нього ходили легенди. Це була дуже розумна, освітчена людина. Як свідчать давні документи, Кармелюк вільно володів російською, польською і єврейською мовами, за потреби міг переодягтися шляхтичем, офіцером або священиком.
Не раз Устиму вдавалось втікати від смерті. Та не зміг вберегтись віж зради. В загоні Устима знайшлась людина, яка перед вирішальною сутичкою з царськими військами змастила рушниці салом, щоб вони не стріляли. Це дало змогу урядові розгромити повстання. Однак поки Устим був живий, селянські бунти знов почали набирати обертів.
Кармалюка зрадила жінка. У селі Коричинцях-Шляхових, у хаті Оляни Процикової на нього зробили засідку. Устим зайшов сюди на світанку і був холоднокровно застрелений шляхтичем Рудковським. З пістоля, і, як розказували люди, не кулею, а срібним ґудзиком, бо тільки так можна було вбити справжнього чаклуна. Саме так, Кармелюка вважали характерником (людино, яка володіла мистецтвом гіпнозу). А вбивця його дістав від царського двору коштовний діамантовий перстень та пожиттєве звільнення від податків. Стільки, виявляється, вартувало життя безстрашного ватажка повстанців.
Саме Летичів був у ті роки центром селянських виступів. Тому й поховали Кармелюка тут (могила досі є на місцевому цвинтарі). А згодом встановили 10-метровий пам’ятник, кремезна статуя якого тепер охороняє башту Летичівського замку.
автор Надія Понятишин спеціально для vsviti.com.ua
