Квартал "чорних лебедів"

"— Дивись, тут усе просто. Приїжджаєш уперше з Кембриджу в Оксфорд — і цідиш першого зустрічного в ніс! 

— Навіщо?

— Щоб круто себе на районі поставити!"

Цю історію, розказану мені товаришем, який став у середині 1990-х студентом британського університету, я згадала, спостерігаючи за поведінкою новообраного президента України, що увірвався з духовитого криворізького двору в макіавелліївський печерський дворик. 

За час, який сплив від моменту оголошення результатів, Володимир Зеленський устиг: 

— наплювати жованими папірцями провокаційних заяв у Путіна; 

— відмовити адвокатові Трампа — Рудольфу Джуліані — в готовності бути сліпим знаряддям у боротьбі за перемогу на майбутніх президентських виборах;

— відмовити Курту Волкеру у спробах коригувати кадрові рішення в Адміністрації президента України;

— розпустити парламент;

— опустити уряд;

— дати зрозуміти журналістам і всьому політичному класу, що вони — ніхто і що президент має намір розмовляти не з планктоном, а з людським морем. Без посередників.

Таким чином новий очільник нашої держави мітить територію та вибудовує своє уявлення про суб'єктність держави, вивішуючи червоні прапорці на кордонах втручання ззовні, а також робить заявку на захоплення контрольного пакету влади всередині країни. Щаслива людина, наділена владою, окрилена можливостями, котра ще не відчула тягаря відповідальності та полону обмежень. "Розвернись, плече, та розмахнись, рука…" 

Неофіт поки що не усвідомив повною мірою ні ступеня своєї непідготовленості до посади, ні аксіоми — "чим вища посада у владі, тим менша амплітуда коливань". Непродумане ворушіння вгорі може маятником розірвати низи на дрантя. Усвідомлення цього — не шлагбаум для змін, а необхідна умова успішного їх проведення.

У Володимира Зеленського — наполеонівські амбіції. В цьому немає нічого поганого, якщо вони підкріплені широтою наполеонівського кругозору, здатністю до стратегування та ресурсами. Чи бодай баченням того, як ці умови забезпечити. Ось про це й поговоримо. 

Але спочатку кілька слів про самого Зеленського. Дивлячись на нового хазяїна Банкової, одні бачать Голобородька, інші — Коломойського, дехто навіть Авакова, але не Зеленського. А він є. На публічному аверсі цієї людини — тепло сімейних і людських цінностей, турбота про простих людей, дотепність народного месника. На реверсі — холод сталі рішень під гаслом: "Нічого особистого" і богемне хамство, що принижує людську гідність. При цьому Володимир Зеленський не прийшов у владу, щоб стати багатшим за Ахметова, як позавчорашній його попередник, чи просто стати багатшим за всіх, як учорашній. Він справді хоче змінити країну. Причому різко, швидко, не гребуючи методами. 

"Угу, змінити під патронатом Коломойського…" — скептично зауважать багато хто. Непроста тема. Зеленський — не маріонетка Коломойського. Для того, щоб нею бути, треба впійматися в сіті. На розкраданні бюджетних грошей чи бути чиновником "на абонементі", який надає послуги олігархові. У Зеленського немає компроматної залежності від Коломойського. І бізнес-залежності немає, — продукти "95 кварталу" можуть виходити на будь-якому каналі. 

Але є залежність психологічна. Шість років партнерства на одному каналі. Людські стосунки з тим, хто прочитав книжок більше, ніж деякі парламентські фракції, зрозуміло цинічний у бізнесі і, коли хоче, чарівливий у стосунках. Вплив Коломойського, безперечно, буде прокльовуватися в політиці й кадрах Зеленського, але далеко не в тому масштабі, якого очікували. Ось лише кілька прикладів, коли Зеленський зміг сказати "ні": 

— Ігор Коломойський був проти дострокових парламентських виборів без зміни закону про їх проведення;

— Ігор Коломойський хотів зберегти посади за Юрієм Луценком та Олександром Турчиновим;

— Ігор Коломойський бачив чималий загін своїх кандидатів у депутати під прапором "Слуги народу" — на мажоритарних округах і в списку. 

Гучний скандал, який вибухнув цього тижня, був викликаний результатом перевірки чорнових списків СН на предмет зв'язку кандидатів зі структурами, афілійованими з групою "Приват". Перевірку, до речі, проводили працівники СБУ. У результаті, всі, в кого знайшли зв'язок, з переліку потенційних кандидатів Зеленським були викреслені як "зашкварні"… До з'їзду ще є час. І "Слузі народу" так само на виборах потрібні "Плюси". Але поки що так…

Андрій Богдан, юридично спірно призначений на посаду глави Адміністрації президента, не є "смотрящим" Коломойського. Ну хіба що трохи наглядаючим. 

По-перше, у Богдана й Зеленського є своя історія стосунків. Вона давня, автономна й досить довірлива, що вкрай важливо для новообраного президента. По-друге, пам'ятаєте, у президента Єльцина був прес-секретар Костіков, якого називали перекладачем із п'яної на російську? Отож для Зеленського Богдан не "смотрящий", а перекладач із кулуарної на неофітську. Оскільки в Адміністрації Зеленський оточив себе домашніми капцями з тумбочки минулого життя, Андрій Богдан виявився єдиним вокулуареним персонажем, обізнаним із правилами навігації в держбюрократії та рифами реальних інтересів основних політичних гравців. Правда, лоцман із нього такий собі. Бо з рифами він обізнаний, але чхати на них хотів… 

Утім, як і на правила. І звідси — по-третє: Богдан — президентський блок живлення рішучістю, безцеремонністю та шапкозакидацтвом. Чи стане дуже підприємливий юрист і успішний бізнесмен блоком окормлення президента, як багато хто припускає, — питання. Але джерелом проблем — уже став. 

І тут доречно згадати про американців, які не бажають розбиратися в півтонах і сприймають Богдана як однозначний доказ контролю Коломойського над Зеленським. На цей чинник не зважати не можна. Якщо людина талановита, то вона талановита в усьому. Ось і Ігорю Валерійовичу вдалося стати точкою консенсусу, піднявши проти себе республіканців, демократів, Білий дім і Держдеп. Проекція цього консенсусу лягає й на голову Адміністрації, що ускладнює відносини президента України з Вашингтоном. 

Окрім того, ефективний голова Адміністрації — це досвідчений апаратник і майстер над шептунами, а не віце-президент, що фонтанує заявами та ініціативами на тлі президента, який поки що з труднощами намагається долати мовний бар'єр і потроху усвідомлює бар'єр відповідальності за сказане. 

Не забуваймо також, що голова Адміністрації — це стратег. Андрій Богдан — креативний спринтер, блискавичний і рішучий, як рейдерське захоплення. Він — педаль газу. А хто виконує функцію балансуючого гальма й постачальника інтелектуального палива в механізм президентського двигуна?

За ідеєю, у балансі президентського оточення таку роль має виконувати перший помічник, місце якого посів Сергій Шефір, давній партнер і соратник президента по "95 кварталу". Але поки що найдоросліший призначенець Зеленського, швидше, готовий до ролі ребе, який дає мудрі життєві, але не політично змістовні поради. 

Можливо, Іван Баканов розумний і достойний чоловік. Але коли він буде йти у відставку з посади голови СБУ, то забере з собою, у кращому разі, відсотків 50 знань і розумінь про роботу цієї структури. Глибше його ніхто й ніколи не пустить. Так було з кожним, хто приходив збоку керувати Службою. Навіть якщо прибулець був не тільки цивільною особою — продуктом революційної кадрової доцільності, а й особливо цінним агентом КДБ СРСР. Поки що Баканов є, швидше, бранцем структури, ніж її керівником: це мости в країні першого ж дня ламаються, а стаціонарна прослушка кабінетів працює справно. Частково, з огляду на цю обставину, в СБУ вважають, що невдовзі Іван Баканов може замінити крісло на Володимирській на те, що в кабінеті на Різницькій. 

На тлі підкладання моелів із громадянського суспільства й західних партнерів до повноважень СБУ президентові ніхто не пояснив, що для здійснення його функцій при чинній Конституції украй важливо відкопати й реанімувати Службу зовнішньої розвідки. Очевидно, що Зеленському треба не рубати "Ліс" на комерційний кругляк Владиславом Бухарєвим, а запрошувати когось із дивом уцілілих від деградації "лісників" і відновлювати ефективність структури. 

Загалом, призначення Зеленського, і насамперед в АП, свідчать, що в президента проблеми з делегуванням довіри. Не функцій, не рішень, як це було в Порошенка, а саме довіри. За винятком Вадима Пристайка, який здатний компетентно супроводжувати зовнішньополітичну діяльність президента і взявся за майбутню посаду міністра "продавати такого слона", Зеленський оточив себе безконтентними, але довіреними людьми. Тими, хто пройшов із ним шлях у минулому житті й довів, що їм можна довіряти. Вони — фільтр між змістовними ініціативами ззовні і рішеннями, які приймає президент. Вони — перехідники, що контролюють напругу й смисли. 

Президент — це людина, котра за день приймає сотні рішень. Знати все глибоко й досконало не може ніхто. Але рішення за президентом, а не за тими, на кого він запитально дивиться в очікуванні рекомендованої відповіді, довіряючи її формулювання людям тільки тому, що колись із ними з'їв пару унцій солі. Зовнішня політика, обороноздатність, енергетика, регіони, кадрова політика, взаємодія з іншими органами влади, бюджет, МВФ, НБУ… Кожна з цих тем — мінне поле. І жодного компетентного сапера. 

Ситуація ускладнюється тим, що Володимир Зеленський у більшості питань не готовий до особистої експертизи. У його голові немає напрацьованих шкал оцінки тих чи інших пропозицій. Напрацювання таких шкал не було метою його попереднього життя. У своїй справі він професійно міцний. У новонабутій — уразливий і некомпетентний. 

Зеленський — не Нео, до чиєї потилиці можна підключити зонд і закачати вміння володіти карате чи керувати вертольотом. Для того, щоб сформувати власне ставлення до будь-якого з перелічених вище питань, необхідно вислухати й зрозуміти десятки думок, і в результаті — скласти свою. Тільки так якісно заповнюються файли компетенцій. Коли ж їх своєю власною думкою заповнює окремо взятий дядько, бо так швидше, — у президента страждає інтелектуальна вестибулярка, і з ним разом від стіни до стіни носить усю країну. При цьому треба пам'ятати: за порожнечу в його голові борються не тільки сегменти оточення, щирі чи корисливі радники, олігархи й замовники корпоративів рангом нижчі, а й геополітичні системи. Саме тому, що світогляд президента Зеленського ще тільки належить напрацювати, поруч мали опинитися не лише відмінники вірності та трієчники компетентності.

Поки впевненість, що емоція здатна замінити компетентність, у президента сильна так само, як і впевненість у тому, що нове покоління тотально має замінити всіх попередників. Для Зеленського зміна поколінь і є вичерпною відповіддю на питання про стратегію змін. 

Рецепт простий. У результаті парламентських виборів президент і його команда планують зацементуватися на всіх гілках влади: більшість у Раді, свій, сформований більшістю, уряд. Розставити нових людей на чолі переліку свіжовивчених державних органів, — і справу зроблено! Випускники Гарварду, Кембриджу, і "кривоносі" оксфордівці встануть біля керм міністерств, комітетів, служб... і виявлять, що кермувати нічим. Державні механізми розвалені, керованість втрачена, компетентність — нижче плінтуса. Майже скрізь корупційні піраміди імітують існування функціональних. Це коли гроші від слідчого до міністра, змилюючись, але піднімаються й доходять, а виконання наказу міністра дорогою вниз може бути зірване продажністю будь-котрої з ієрархічних ланок або низьким професійним рівнем виконавців. Часто доводиться чути: "Зеленський — не людина системи, і тому лише такий, як він, може її зруйнувати". Все правильно. Тільки системи немає. Її необхідно відбудовувати на нових засадах і з якісними кадрами. 

Зіштовхнувшись із реальністю й усвідомленням повної відповідальності, Зеленський зрозуміє, що відеозверненнями та вдалими фразами від авторського цеху ситуацію не виправити. Кадровий склад може полиняти вже до зими. Бо доведеться приймати й реалізовувати безліч важливих, інколи — доленосних для країни рішень. 

Відносини з Росією. Кидатися хльосткими заявами із закликом до країн СНД повторити досвід України, яка проголосувала за несистемну людину, — можна. Тільки треба пам'ятати дві речі. 

По-перше, опозиції цих країн уже окрилялися українськими Майданами, а потім прибивалися до землі їхніми економічними й корупційними наслідками, що їх сусідні авторитарні лідери демонстрували в телевізорі своїм співвітчизникам. По-друге, для зухвальства треба мати за собою об'єднану країну (а 73% тих, хто проголосував проти Порошенка, — це ще далеко не об'єднання суспільства); треба мати розвинений середній клас, який слугує гарантом економічної стабільності, людської гідності, демократії, а не охлократії; і потрібен, певна річ, держбюджет, у якому ніде миші повіситися.

Не треба тягати тигра за вуса, а потім ховатися за народ на референдумі, віддаючи людям право підписання капітуляції. Я, як і всі, бачу результати соціологічних опитувань про відносини з Росією та ставлення до Росії, і вони мене як громадянина, чесно кажучи, не тішать. Але президента обрали для прийняття рішень. І краще хай буде погано йому, аніж знудить народ, якого можуть жахнути результати його ж власного волевиявлення.

Путін не спішить закривати тему війни на Донбасі. Навіщо? Він же ж ще не отримав бажаного — ручну Україну. Зате російський бізнес квапиться вийти з пропозиціями до нової української влади в обхід обридлого пляшкового горлечка Медведчука. Вже зараз Київ, Відень і Варшава наповнені переговірниками, які обіцяють золоті гори за нові схеми в поставках газу, вугілля, нафти з Росії в Україну. Пряничні лотки на тлі кремлівської виставки батогів. У цьому всьому новому президенту ще належить розібратися. І невкорінений підхід Бориса Шефіра "тільки бізнес" — у відносинах із РФ ніяк не підходить. 

Відносини з Америкою. Ще два тижні тому у відносинах із цією країною Україна могла проводити дипломатію тріумфу. Але історія з Джуліані, що дісталася у спадок Зеленському від попередньої влади, змазала враження Білого дому. А після кадрових призначень, які, повторюся, Вашингтон пов'язав однозначно з Ігорем Коломойським, дипломатія Києва перейшла в режим антикризової. 

У результаті зусиль Волкера, Перрі, Чалого і Тейлора вікно можливостей для зустрічі Володимира Зеленського з Дональдом Трампом не зачинилося: вчора Володимир Зеленський отримав від Дональда Трампа запрошення відвідати Вашингтон з офіційним візитом. Відбудеться він, правда, вже після зустрічі американського президента з російським. Зрозуміло одне: це буде не обмін флюїдами. Авжеж, відбудеться предметна розмова з врегулювання конфлікта в Донбасі. При цьому треба пам'ятати, що для Трампа Україна — "фішка" на американсько-російському переговірному столі. Там ще є "фішки" Сирії, Китаю, Венесуели, Ірану... На тлі великої гри практичного американського бізнес-президента всі ці "міст між Росією і Європою", "буферна зона, що захищає Європу від Росії" — олдскульна нудність. Важливе запитання до Зеленського на переговорах: "За що Америка стільки років в Україні долари платників податків проливала?" Настав час реальних бізнес-проектів: земля, газовидобування, порти тощо. До продажу землі Зеленський та його команда готові. А країни? 

Некомпетентність влади й економічну слабкість країни відчувають як у Москві, так і у Вашингтоні. І в цій ситуації вкрай важливо тримати баланс, відчувати міру допустимого впливу. Час сміттєвих цін на активи не повинен стати часом брудних угод, які ведуть до втрати суверенітету. 

Це лише частина проблем, котрі доведеться усвідомити і з коліс вирішувати Володимиру Зеленському. Якщо дивитися з учорашнього дня, може скластися враження абсолютної безнадійності й неминучого програшу країни. Але якщо подивитися з завтрашнього, то, може, ми стали на правильний шлях? 

Настав час змінюватися. Нам не вдається еволюція. Вона перетворюється на деградацію. Мовчки, подумки, порівняйте з 1991 роком цифри, якими описувалися площа країни... населення країни... ВВП країни... промисловий потенціал країни... науковий потенціал країни... якість підготовки кадрів у країні... Нам потрібна революція. Цього разу не емоційна і праведна, а креативна і продумана. Новаторська революція. 

Давним-давно у "Дзеркалі тижня" було написано: в нас немає сил і часу наздоганяти, ми можемо тільки стрибнути. Залишилося вирішити: куди, з ким і як. Розуміючи при цьому, що цифра — це не панацея, вона не може замінити смисл, та й душа народу по блокчейнах не фасується. Що демократія забезпечується громадянами, а не жителями. Що з друзями можна робити бізнес, але не управляти країною. Що горизонтально розбудованій державі буде вкрай складно виживати по сусідству із зашкарубло-вертикальними. 

Володимир Зеленський узяв на себе колосальну відповідальність, наважившись претендувати на пост капітана України в такий час і в такому її стані. Поки що він зовсім неміцно стоїть на палубі, зате в такій короні, яка дряпає ступні Бога. Амбіції — це вже щось. Однак для початку — найміть коректора на сайт президента, гаразд?

У дитинстві мама мене вчила: люди поділяються на два типи — тих, хто сміється, коли хтось падає в калюжу, і тих, хто кидається допомагати. Зараз у політичному і медійному класах старожили процесу розділилися на тих, у кого досвід не залишив місця надії, і тих, у кому надія перемагає досвід. З жахом розумію, що мене зносить до других.

Юлія Мостова, Дзеркало тижня