«Він був справжнім українцем, гордився своєю кров’ю і ніколи не кидав слів на вітер», — згадує Вікторія Петрук свого чоловіка, полеглого захисника Володимира Петрука.
Володимир Петрук загинув 22 липня 2023 року на Луганщині, поблизу Кремінної. Добровільно вступив до ЗСУ одразу після початку повномасштабного російського вторгнення та прийняв присягу 6 березня 2022 року, хоча до того не мав військового досвіду.
Посмертно воїна нагородили «Золотим хрестом» та орденом «За мужність» III ступеня.
Дружина полеглого бійця Вікторія Петрук розповіла журналістці Фіртки про їхнє знайомство, сімейне життя, яким він був удома та на фронті, і про те, як знаходить сили йти далі — заради доньки, пам’яті чоловіка та власного майбутнього.
Вікторія Петрук згадує, що їхня історія знайомства з чоловіком почалася ще в підлітковому віці. Тоді їй було 14, а Володимиру — 16.
«Літо, канікули, радіостанції, де підлітки лишали свої номери, щоб знайти нових знайомих. Я вирішила спробувати — просто з цікавості, бо можливостей для зустрічей тоді було значно менше.
Після того дзвінків було багато. Але один — від хлопця з іншого села — виявився особливим. Коли я почула, звідки він, трохи насторожилася: тамтешні хлопці були занадто наполегливими. Тоді подумала, що продовжувати розмову не буду.
Але він зателефонував знову — уже за кілька днів. І сказав слова, які мені тоді навіть здалися серйознішими, ніж хотілося б чути у 14 років: «Ти ще пошкодуєш, що не хочеш зі мною говорити».
Я розгубилася, злякалася, що він може щось утнути. Тож вирішила все ж відповісти. І наша розмова затягнулася надовго. Згодом він так увійшов у моє життя, що буквально «перекрив» усіх, хто мені телефонував», — пригадує жінка.
Їхня перша зустріч відбулася восени — на свято Покрови.
«Я добре пам’ятаю морозний жовтневий ранок. Він нібито їхав у місто, але, ймовірно, їхав саме до мене. Він запропонував: ″Давай побачимось″. Розмова тривала всього кілька хвилин, але з того моменту, він залишився поруч назавжди».
Разом вони прожили 18 років, із них 13 — у шлюбі. У подружжя є донька Інна, якій зараз 13 років.
За словами Вікторії, їхня донечка — точна копія батька. Жінка згадує: коли виходила за нього заміж, чоловік упевнено говорив, що в них обов’язково народиться донька — саме тоді, коли він це відчуває.
«Тоді я лише посміялася: здавалося неможливим наперед знати, хто й коли народиться. Але чоловік відповів спокійно — казав, що проситиме Бога про доньку, “саме таку, яку уявляє”.
Його слова справдилися. Інна виросла схожою на тата в усьому — справедлива, сильна, із внутрішнім стрижнем».
Вікторія пригадує, що справжньою пристрастю Володимира Петрука була риболовля. Через це між ними часом виникали дрібні суперечки, адже для чоловіка рибалка була майже святою.
«Як тільки випадали вихідні й гарна погода, він казав: “Мені треба піти на рибу, маю відчуття, що сьогодні клюватиме”. А я ображалася: “Як же так? Ми ж хотіли відпочити разом”», — каже дружина.
Та чоловік усе одно йшов. Часто вимикав телефон, щоб ніхто не турбував. Повертався спокійний і натхненний — ніби природа давала йому нові сили.
«Згодом я змирилася й почала їздити з ним», — додає Вікторія Петрук.
Вікторія Петрук згадує чоловіка як дуже життєрадісну й енергійну людину. Каже, що його завжди було чути здалеку — там, де з’являвся він, з’являлися сміх і легкість. Навіть у складні моменти чоловік умів підтримати та підбадьорити.
«Як чоловік — він був надзвичайно турботливий. Для нього сім’я була святим. Якщо у нас виникали проблеми, він міг залишити роботу чи друзів і бути поруч.
Часто казав: “Я сьогодні залишаюся вдома, хочу побути з вами”», — розповідає Вікторія.
Як батько, за словами жінки, Володимир Петрук був особливим.
«Іноді я жартувала, що він кращий тато, ніж я мама. Міг повернутися з роботи о першій ночі, взяти дитину на руки, колисати, співати, щоб я відпочила.
Навіть казки складав — у нас досі є одна, написана ним. Він говорив донечці: “Коли виростеш, розповідатимеш цю казку своїм дітям — від дідуся”».
Як військовий, ділиться жінка, Володимир Петрук був відповідальним, мужнім і безстрашним.
«Можливо, іноді йому було страшно, але він ніколи цього не показував. Навіть під обстрілами, вночі чи в окопах він умів розвеселити побратимів до сліз.
Саме тому й отримав позивний “Цибуля” — бо, як казали хлопці, “від нього і смієшся, і плачеш”», — додає дружина.
Про нього, каже Вікторія, усі відгукувалися тільки добре.
«Він підтримував бойовий дух навіть тоді, коли самому було важко. І водночас знаходив сили підтримувати родину.
Я часто була розгублена, слабка, а він повторював: “Тримайся. Все буде добре. Повір мені”».
До початку повномасштабного вторгнення Володимир Петрук працював на заводі, де виготовляли паливні брикети для печей.
За словами дружини, рішення піти захищати Україну визрівало в ньому ще з 2014 року, коли розпочалися перші бойові дії.
«Тоді багато його друзів пішли на фронт добровольцями, серед них — і найкращий друг дитинства.
Але мій чоловік уже мав сім’ю, донечку, тож я його стримувала. Він часто казав: “Мені соромно, що всі воюють, а я сиджу вдома”. Ми сварилися через це, але я вмовляла його залишитися — заради нас», — розповідає Вікторія.
Вона пригадує, що на початку 2022 року, коли ширилися чутки про можливе вторгнення, чоловік став особливо зосередженим.
«Пам’ятаю, після Нового року він сказав: “Віко, ці два місяці проживімо так, як ніколи. Бо буде війна”».
Спершу вона не повірила. Але, каже, чоловік ніби передчував неминуче.
«Ми справді тоді провели разом кожну хвилину — гуляли, ходили на каву, насолоджувалися часом утрьох із донькою».
Вікторія пригадує, що вранці 24 лютого прокинулася від вибухів. Вона ввімкнула телевізор — у новинах панував хаос, стало зрозуміло: почалася війна.
«Збудила чоловіка зі словом: “Почалося”. Він нічого не питав. Просто сказав: “Звари каву».
Ми завжди пили з однієї чашки — так було заведено. Потім додав спокійно:
«Приготуй мені їсти, я йду на роботу», — розповідає Вікторія.
Насправді чоловік поїхав не на роботу, а до військкомату. Уже того дня він записався добровольцем, хоча ніколи не служив і мав звільнення через хворих батьків.
«Спершу його не хотіли брати, бо тоді набирали лише людей із бойовим досвідом. Але він повертався туди щодня, добивався, просив.
Я, щоб зупинити його, навіть сховала документи. Ми посварилися, я плакала, але він забрав документи й поїхав. У суботу — на військкомат, у неділю — повернувся додому на день», — каже Вікторія.
За словами жінки, Володимир Петрук твердо стояв на своєму.
«Казав: “Я мушу йти. У нас росте донька. Коли вона колись запитає, де був її тато, що я скажу? Що ховався? Ні. Я маю захищати вас”. Він повторював, що йде не просто воювати, а захищати свою сім’ю — мене й нашу дитину».
Процес затягнувся через документи. 24 лютого 2024 року почалася повномасштабна війна, 25-го він уже стояв у військкоматі, але там повідомили, що його папери загубилися. Чоловік навіть жартував, що це, можливо, знак.
«А я раділа — думала, що його не візьмуть. Та 28 лютого о сьомій ранку задзвонив телефон. Начальник військкомату суворо каже: “Володимир Петрук? На дев’яту годину, ваші документи знайшлися”. І все. Того дня він пішов назавжди», — згадує Вікторія.
Після того як чоловік вирушив на фронт, їй було дуже важко емоційно. Фізично, каже, трималася — мусила дбати про доньку.
«Пам’ятаю, коли чоловік прийняв присягу, він подзвонив своєму другові із села Назару, який уже воював. Той його похвалив, сказав, що гордиться ним.
А вже за кілька днів ми дізналися, що Назар зник безвісти. Це стало для мого чоловіка поштовхом їхати на Схід.
Хоч міг залишитися в Івано-Франківську, охороняти об’єкти, але він вирішив іти на передову. Тоді я зрозуміла, що його не відмовлю», — каже Вікторія Петрук.
Дружина воїна зізнається, що найважче було, коли відвернулися близькі. Друзі, знайомі — кожен зайнявся своїм, і вона залишилася сама, морально пригнічена. Але навчилася з цим жити.
«Чоловік ділився історіями, але не про бойові дії. Більше про побут, побратимів, жарти. Ми часто сміялися.
Він навіть казав, що я для нього — як подружка-пліткарка. Я знала всіх його побратимів за кличками, хоч ніколи їх не бачила», — розповідає Вікторія.
Про те, що вирушає на Схід, чоловік повідомив уже перед самим від’їздом: «Просто сказав: “Ми вирушаємо”».
Вікторія Петрук згадує, як дізналася про загибель чоловіка:
«Перед виїздом він подзвонив. Ми довго говорили. Казав, що скоро приїде, щоб я наліпила пельменів — бо дуже їх любив. Потім зателефонував ще раз і повідомив, що загинув один побратим. Він був дуже пригнічений.
Того вечора він знову подзвонив і нагадав мені наші розмови: “Пам’ятаєш, що маєш робити, якщо мене не стане?” Я не хотіла цього слухати, просила не говорити такого. А він відповів: “Я знаю, що не повернуся”.
Я жартувала під час розмови, нервувалася, а він просто дивився в камеру. Я зробила скрін — думала потім вишлю на день народження. Він плакав і казав: “Вікусь, я ж не вернуся”.
Ми говорили три-чотири години — поки він пакував речі та спорядження. Потім попрощалися. І він уже не сказав звичне “до неділі”. Це мене дуже тривожило».
Вікторія Петрук каже, що ті дні були надзвичайно важкими. Вона не знаходила собі місця.
«У суботу стало зовсім неспокійно. А о п’ятій вечора він загинув. Про це дізналися від побратима, теж із нашого села. Він подзвонив своїй мамі й сказав: “У нас біда”.
А мені тоді ще нічого не повідомили. У неділю я встала, готувала сніданок, говорила з кумою, навіть не уявляючи, що його вже немає.
Мені було дуже важко, я не розуміла, що відбувається. Кума намагалася заспокоїти, казала, що так буває, що він обов’язково вийде на зв’язок. Але я відчувала, що щось не так, бо він мав подзвонити ще зранку.
Я дивилася у двір: проїхала машина, потім джип, потім швидка. Страх охопив мене — або до мене, або до куми, яка тоді була вагітна. Я не знала, куди вони підуть. Вони зупинилися трохи далі, і серце стислося від передчуття біди.
Невдовзі на подвір’я зайшов наш представник Тарас Петрович. Він нічого не сказав, лише розвів руками. У ту мить я закричала так, що люди чули аж на другому березі.
Кричала, поки не знепритомніла. Пам’ятаю лише уривки. Потім хтось казав, що він уже в Києві, що хлопці його витягнули, що я зможу його побачити. Але десь усередині я розуміла — його вже немає.
Я подзвонила його батькові, бо ми не жили разом. Повідомила, що Володя загинув. Він сказав, що чекав цього дзвінка. Прийшов, залишився з дитиною, а я зайшла в хату й почала все трощити. Крісло, підвіконня — ламала все, що траплялося під руки. У мені було стільки болю й безсилля, що я просто намагалася відчути будь-який фізичний біль, аби заглушити душевний.
Потім прийшла мама, забрала дитину до себе. Хлопці прибрали в хаті, а я просто сиділа на дивані й мовчки чекала. Увечері подзвонила подруга з Америки.
Ми всю ніч плакали через відеозв’язок. Вона вмовляла мене спати, але я не могла. У мене згасло бажання жити. Я трималася за надію, що, можливо, це не він, що помилилися, бо ж тіла ще не бачили.
Вранці свекруха сказала запалити свічку, але я відмовилася — не могла повірити, поки не побачу. Пізніше подзвонили з моргу Івано-Франківська й підтвердили: це був він. Тоді світ остаточно зупинився», — ділиться Вікторія Петрук.
Жінка додає, що з часом навчилася не плакати перед дитиною — стримувала себе, аби не показувати слабкість.
«Найважчим став момент, коли разом із братом чоловіка поїхали закупити все необхідне для поховання. Він говорив про документи й гроші, а я не розуміла, як можна думати про це, коли ще навіть не попрощалися.
За місяць після похорону батьки мені сказали з’їхати, бо в будинок хотіли поселити переселенців. Тато попередив, що якщо не заберу речі, то замінять замок і впустять інших людей.
Я швидко зібрала, що змогла, але вже того ж вечора замок справді змінили. Мені сказали, що я не маю права заходити на подвір’я. Так я втратила все, що залишалося від нашого життя.
Через рік історія повторилася. Мама з братом вигнали мене зі свого будинку, сказали йти на квартиру, бо їм так зручніше. Я зібрала дитину, речі, сіла в машину й поїхала — без напрямку, без дому.
Подзвонила побратимові чоловіка, розповіла, що сталося. Він відповів, що знав, що так буде, що я нікому не потрібна, окрім Володі.
Він попросив свою маму прийняти мене з дитиною. Сказав, що вона живе сама, і їй буде навіть легше, якщо хтось буде в хаті. Так нас прийняли чужі люди. І відтоді ми живемо там, поки маємо куди повертатися», — зазначає дружина Героя.
На день народження Володимира Петрука — 28 липня — Вікторії вручили його свідоцтво про смерть.
«Краще б мені дали іншу дату, бо коли я бачу дату народження і дату смерті — 33 роки — мені стає нестерпно. Мій чоловік часто казав, що живе по правді, що завжди чинить добро, нікого не обговорює й не заздрить, і завжди дякує Богу за все, що має.
Він повторював: “Я помру, як Ісус Христос, бо живу правильно”. Таким він і був — чесним, справедливим, щирим.
Так, 28 липня мені видали свідоцтво про смерть, а 29-го кум привіз посилку з пошти — хлопці надіслали його речі. Це був ще один страшний удар. Я переглядала кожну річ, вдихала знайомий запах, бо не могла відпустити.
Після похорону ми ввечері зібралися з друзями і поїхали на місце, де він просив, щоб ми співали для нього пісню. Я виконала це, бо він сам колись казав, що хоче, аби я це зробила.
Він також просив, щоб коли я їздитиму повз кладовище, завжди повертала до нього — випити кави. Тому я часто так і робила. Купувала каву, брала його улюблені цигарки, сідала біля могили й пила каву “на двох”.
Це стало моїм ритуалом. Але з часом я зрозуміла, що заглибилася в депресію, і друзі почали відмовляти мене від цього, просили хоч трохи відволікатися, бо я просто знищувала себе морально», — розповідає Вікторія Петрук.
Вікторія Петрук розповідає, що підтримка від громади є, втім здебільшого моральна.
«Проводять дні пам’яті, забіги, панахиди. У школі, де Володя навчався, зберігається його фото, а в травні цього року відкрили меморіальну дошку».
«Чоловік колись працював у голови, ще коли той був підприємцем, десять років. Тепер я можу звернутися до нього, якщо маю проблему.
Коли мене батьки вигнали з будинку, я подзвонила голові ОТГ і попросила допомоги. Сказала, що не маю де жити, що зима на носі. Він відповів, що так не можна, бо в мене є дитина, єдина внучка для батьків чоловіка.
Зателефонував їм і вмовив не чинити так. Я була дуже вдячна за цю підтримку», — пригадує жінка.
Вікторію гріє, що пам’ять про чоловіка жива. У громаді щомісяця проводять панахиду за полеглими воїнами.
«Ми збираємося разом і згадуємо кожного».
З побратимами чоловіка Вікторія також підтримує зв’язок. Дехто телефонує, цікавиться, як вона з дитиною, допомагає, інші пересилали кошти на подарунки до свят. Один побратим завжди повторює, що вона може звернутися будь-коли, якщо щось станеться.
«Проте не всі виявилися щирими. Життя навчило мене відрізняти щирих людей від фальшивих. І хоча біль не минає, я намагаюся триматися, так, як учив мене чоловік — завжди казати правду, не боятися і жити по совісті», — пояснює Вікторія Петрук.
Після всього, що сталося, Вікторію довго нічого не підтримувало. Здавалося, ніщо вже не має сенсу. Але з часом з’явилися люди, які допомогли їй трохи ожити.
«Одного разу громада організувала для дружин загиблих відпочинок у Яремчі. Там ми всі зустрілися — кожна зі своєю історією, зі своїм болем. Серед нас була жінка на ім’я Оля, перукарка за професією.
Вона почала мене переконувати, що мені потрібно навчитися чомусь новому, щоб відволіктися, щоб мати справу. А я тоді нічого не хотіла — була байдужою до всього.
Оля вже мала роботу, трохи адаптувалася, а я була простою домогосподаркою. Могла підзаробляти, готуючи домашні страви чи роблячи щось дрібне, але справжньої професії не мала.
У молодості я вийшла заміж, і чоловік дуже боявся, що якщо я піду вчитися, ми розійдемося. Він хотів, щоб я була вдома, створювала затишок, готувала, пекла, доглядала дитину. Я тоді й сама вірила, що так має бути.
Після загибелі чоловіка довелося все брати у свої руки. І саме Оля буквально за руку привела мене до професійного коледжу нашої громади. Сказала, що я повинна вчитися на перукаря, бо інакше не виберуся з болю. Я послухала — і пішла. Рік минув швидко.
Під час практики у салоні, де працювала Оля, я дізналася про грант. Не дуже вірила, але заповнила анкету, написала все від руки й надіслала. Через місяць прийшов лист — мене обрали. Тоді я вперше за довгий час відчула, що щось виходить. Коли перерахували кошти, я зрозуміла, що це не обман, а справжня можливість.
Паралельно я вирішила пройти ще один курс — з депіляції. Цим займалася Ірина Круховська, теж дружина загиблого воїна. Ми сиділи в кафе, і я попросила її навчити мене. Вона погодилася, я пройшла курс і отримала сертифікат.
Тепер час від часу підробляю як майстриня з депіляції, поки вдосконалююся в перукарській справі», — ділиться Вікторія.
Вікторія каже, що її найбільшим стимулом завжди була донька. Чоловік часто повторював: вона не має права впасти в очах своєї дитини чи в його очах.
«Можна бути слабкою для чужих, але не для своїх. І навіть тепер, коли його немає, я стараюся триматися, щоб донька могла мною пишатися.
Вона зараз підліток і не завжди розуміє, чому я так багато працюю, постійно кудись їжджу, чому мене мало вдома. Але я вірю, що згодом вона зрозуміє — я роблю це, щоб забезпечити їй краще майбутнє.
Що ж до війни — я більше не можу дивитися новини. Колись я переглядала все: карти боїв, звіти, повідомлення, шукала інформацію про ту місцевість, де воював мій чоловік. Тоді він був на Луганщині, під Кремінною. Тепер ця територія окупована, а кожна згадка про неї болить.
Тепер я читаю лише короткі повідомлення — коли є тривога чи коли повідомляють про загиблих. Я співчуваю, але більше не можу занурюватися в це. Мій внутрішній ресурс уже вичерпався.
Попри все, я тримаюся. Бо маю доньку, маю пам’ять про чоловіка і маю обов’язок жити — за нього і за себе», — говорить Вікторія Петрук.
Вікторія каже, і сьогодні найбільше її тримає донька. Хоч іноді здається, що сил уже не вистачає, жінка знаходить спокій на могилі чоловіка — це стало її опорою.
«Велику підтримку дає кума — моя справжня “зажигалочка”. Вона завжди відчуває, коли мені погано, може подзвонити саме в ту хвилину, коли я плачу. У неї самої чоловік на фронті, двоє дітей, але ми підтримуємо одна одну, підміняємо з дітьми, допомагаємо як можемо.
Крім неї, є ще кілька друзів, але здебільшого я справляюся сама. Не хочу нав’язувати свій біль нікому, навіть доньці. Не хочу, щоб вона думала, ніби винна в моїх сльозах», — додає Вікторія Петрук.
.jpg)
Вікторія Петрук каже, що її обурює те, що відбувається на фронті, адже загинули багато людей, серед них і побратими чоловіка.
«І все це ніби дарма — позиції давно зайняті, а перспектив поки не видно. І держава, і суспільство реагує по-різному.
Люди, які не втратили нікого, сприймають війну інакше. Для них це просто новини. А от ті, хто справді дотичний — журналісти, військові родини — відчувають біль зовсім по-іншому.
З боку держави все виглядає формально: є списки, є дні вшанування, є протоколи. Але за тим часто не стоїть щире співчуття. Просто «треба провести пам’ять» — і все», — пояснює Вікторія.
Вікторія додає, що її чоловік був людиною великого серця. Він завжди допомагав іншим — словом, ділом, порадою.
«Терпіти не міг брехні, завжди відстоював правду, навіть якщо це було неприємно комусь. Часто повторював: “Я хочу правди”.
Він був справжнім українцем, гордився своєю кров’ю і ніколи не кидав слів на вітер. Якщо щось обіцяв — обов’язково робив, навіть якщо не одразу.
У сім’ї був опорою: коли було важко з грошима, він просто казав: “Не переживай, я вирішу”. І навіть якщо я знала, що вирішити складно, після його слів ставало спокійно.
Для дитини він був найніжнішим татом. Учив її любити себе в будь-якому стані — чи вона плаче, чи вимазана, чи розкуйовджена. Завжди казав: “Дивись, яка ти гарненька”.
Вкладав у неї впевненість і любов, навіть готував до життя, як маленького солдатика — сильно, але з любов’ю», — підсумовує Вікторія Петрук.
Редакція Фіртки висловлює щирі співчуття сім’ї, родичам, близьким та друзям з приводу непоправної втрати. Світла пам'ять Героям України!
Читайте також:
