Різдво…
Тихий, холодний, зимовий вечір…
З далини доноситься дитячий спів. Це маленькі колядники прославляють новонародженого Ісуса.
Маленька Мартуся лежить у ліжку біля вікна, вона кожного року з нетерпінням чекає цього свята. Вона вірить у різдвяні чудеса. На її сіро-блакитних оченятах ледь-ледь помітні сльози. Ця мила дівчинка дивиться на світ по-іншому, тому що вона не бачить. Вона сприймає його серцем… Крім того Мартуся не може ходити, бо рік тому сильно пошкодила ніжки і, за словами лікарів, приречена на все життя лежати в ліжку. І тільки завдяки своєму слуху може почути що діється навколо.
Дівчинка кожний день у мольбі до Бога благає Його про неоціненний дар бачити й ходити.
Раптом у Мартусину кімнату ввійшла її мама. Вона гірко зітхнула, розуміючи як її доні зараз важко, а найгірше те, що вона не може ніяк їй допомогти.
Ненька підійшла до ліжка, в якому лежала Мартуся, взяла її за руку і почала розказувати казку про Різдвяного ангела.
Мартуся закрила очі і заснула.
Уві сні дівчинка побачила білу тінь. Коли вона підійшла до неї, то зрозуміла, що це і є той самий Різдвяний ангел, про якого розповідала їй матуся. Він взяв дівчинку за руку і кудись повів. Йшли вони довго. Мартуся не розуміла що з нею діється. Тепер вона бачила усе навколо, могла ходити! дівчинка не розуміла чи радіти їй чи плакати.
Враз почувся веселий гучний спів. Це співали ангели. Дитина попросила Різдвяного ангела зупинитися, щоб вона могла намилуватися ангельським хором, бо ще ніколи не чула нічого подібного.
В проханні Мартусі було відмовлено, ангел не зупинявся і вів все далі й далі, кажучи: «Ми повинні поспішати!». Дівчинка не могла зрозуміти, чому вони так поспішають і чому вона не може помилуватись таким чарівним співом. Раптом попереду вона побачила як запалало яскраво-червоне полум’я. Вони зближались все ближче й ближче до нього.
Тепло від полум’я було дуже приємним, Мартуся відчула, як кожна клітинка її тіла тремтить від несподіваного видовища.
Мартуся дуже злякалася, і тому ангел взяв її на руки і продовжував сміло йти у напрямку полум’я.
Але що це за диво, Мартуся брала до рук язички полум’я і бавилася ними, не отримуючи жодного опіку!
- Чи я насправді все це бачу, чи це просто сон?,запитала дівчинка.
Ангел усміхнувся і сказав:
- Ти повинна повірити! Це і є чудо!
Раптом вона відчула, як на її ніжну рученьку капали гарячі сльози. Від цього вона прокинулася.
Відкривши очі Мартуся сказала:
« Матусю, яка ти красива…».
Наталія Мандюк
Учениця школи професійної журналістики
