Знаєте, до п'яти років ми з батьками жили на квартирі в бабусі та дідуся, вона досить велика і простора, з ремонтом в радянському стилі.
Коли я переїхала, все рівно дуже багато часу проводила в бабусі, адже батьки працювали, а мене не було, з ким залишити. Моя кімната в бабусиній квартирі - це особливе місце, коли туди заходжу, я наче в іншому світі і відчуваю запах дитинства, починаю вірити, що дива все таки існують. Кімната повна старими книгами (адже мої дідусь з бабусею були істориками), старими ляльками, замками, іграшковою меблями та м'якими іграшками. В цій кімнаті до мене приходить відчуття ностальгії, деколи на очах можуть виступити сльози, я відчуваю страх перед дорослим життям. Коли я в цій кімнаті, я згадую друзів, які тут були зі мною, яких я знаю з самого дитинства. Згадую, яка я тоді була смішна, наївна і щира. Коли я заходжу в цю кімнату, я відчуваю себе захищеною та закритою, і в мене таке враження, що навколишнього світу не існує, а є тільки мій маленький світ.
Я обожнюю балкон в цій кімнаті. На ньому валяється дуже багато всіляких моїх записів, анкет та особистих щоденників. Так цікаво порівнювати свої думки, коли мені було шість, вісім або десять. Старі санки стоять в кутку з покривалом. Тоді то було моє "офісне крісло". Ай, знаєте, я так часто задумуюсь над швидкоплинністю часу. Це так сумно, легше про це не думати, проте ми всі знаємо, що вночі до нас приходять спогади, смуток за втраченим та за тим, що більше ніколи не повториться…
Туся Луцик
