Ми не маємо ані пророків, ані месій, ані героїв. Вірніше сказати, що ці люди завжди є, просто вони не обрані, не звані і не знані. Пророків, месій та героїв народ заслуговує своєю достойністю. Обираючи демонів, народ не заслуговує на святих, бо святі не виживають в демонічному суспільстві. Навіть, коли ми молимося, демони роблять не чутними наші молитви. Жоден святий не здолає демонів, яких плодить цілий народ.
Інтелектуалізм та його буття
Інтелект є позиція принципової новизни в результаті зусилля в проблемній ситуації, коли адекватних знань нема. Інтелектуалізм є установка мислення на домінуючу цінність інтелекту для соціальних перетворень.
Відповідальність за стан інтелекту несуть самі інтелектуали. Інакше ставити питання і перекладати відповідальність на владу, корпорації чи суспільство є безвідповідальним.
Причина падіння інтелектуалізму в світі одна — світ змінився, а установки мислення інтелектуалів не змінилися. Інакше кажучи, в основі деінтелектуалізації лежить неадекватність мислення самих інтелектуалів.
Відновлення інтелектуалізму є інтелектуальна дія, яка не пов’язана з жодною підтримкою з боку влади, корпорацій чи суспільства.
Відтак зробити інтелект ресурсом розвитку можна лише в одному випадку, коли сам розвиток інтелекту буде відновлено. А саме це неможливо без інтелектуальної дії, яка вступає в протиріччя і соціальний конфлікт з діями представників будь-яких державних чи корпоративних еліт, що є неадекватними в ситуації світової кризи.
Відновлення розвитку і перетворення інтелекту на його ресурс неможливо з будь-якої партійної, корпоративної, державної чи навіть наддержавної позиції. Це можуть зробити лише інтелектуали, коли відмовляться від фундаментального фанатизму щодо природи та ринку і будуть готові критично поставитися до священних корів — науки, держави та нації.
Перспективна позиція інтелектуала сьогодні, як і завжди це було в історії в часи кризи, має бути по-перше жорстко індивідуальна, а по-друге, стосуватися всього людства, а не окремого класу, окремої нації чи окремої релігії.
Відтак розвиток визначається не ресурсами, а стратегією (описом складної реальності) та оперативними (управлінськими) цілями на цій основі. Допоки розвиток визначають обивателі та політики зі споживацькими цінностями, ресурсом обмеженого розвитку може бути лише креативний клас.
Інтелект буває ресурсом розвитку надзвичайно рідко в історії. Щоб стати ресурсом для інших, інтелект має стати ресурсом для себе. Наші інтелектуали здебільшого самі собі не цікаві. Їх дріб’язкові теми та немасштабні підходи в принципі не можуть бути ресурсом в кризовому світі.
Інтелект може бути ресурсом тільки для самого інтелекту, який втягує в свій розвиток весь світ. Світ не може застосувати інтелект. Тільки інтелект може застосувати світ.
Середовище інтелекту
Що є ресурсом самого інтелекту?
Знання та особисті здібності є лише допоміжними в інтелектуальній діяльності. Ресурсом інтелекту не є ні соціальна позиція (статус), ні гроші, ні комунікативність (популярність). Навпаки все це лише заважає проявам інтелекту, змушуючи компліфікований інтелект до симпліфікації.
Я знаю лише два ресурси інтелекту: 1) установки мислення; 2) мотивації масштабних домагань в проблемній ситуації. Саме про установки мислення та мотивації ми вестимемо розмову.
Інтелектуали це ті, хто може складний світ розуміти складно. Креативний клас використовує інтелект спрощено та обмежено. Тобто інтелектуали, що спрощують інтелектуальну діяльність до ремесла, це — креативний клас.
Креативний клас це той, який інтелектуально (ідеями та технологіями) підтримує процес споживацтва, зокрема обслуговує процес створення та збереження багатства багатих. Креативний клас це функціональний інтелект або квазіінтелект.
Креативний клас має функціональне визначення творчого підходу до діяльності без чіткої фіксації свого самозайнятого характеру та без високої ідейної активності в благородному спрямуванні. Креативний клас здебільшого це наймані працівники на зарплаті у інших. Саме тому креативний клас значно частіше називають «офісним планктоном».
Справжній інтелектуал має самовизначитися в дистанції від креативного класу. Справжні інтелектуали це скоріше підприємці, а не заробітчани; це інноватори, а не інтерпретатори.
Справжні інтелектуали орієнтовані на світ, на людство, на вічність, а не на обслуговування тих, хто їм платить. Інтелектуали чують Поклик Світу, який інтелектуальними зусиллями та покликаннями душі перетворюють на Дух Часу. Інтелектуали це сторожові пси цивілізації, бо як говорив, Умберто Еко, вони мають «каркати і накаркувати».
Як відрізнити представника креативного класу, квазі-інтелектуального ремісника, від справжнього інтелектуала?
Представник креативного класу досить успішний на ринку, доступний для масового споживання, він є бажаним та очікуваним гостем в засобах масової інформації, його компетенції, хоч за функціями і інтелектуальні, але водночас підлягають уніфікації та поширенню, тобто все, що він знає і вміє, може бути ретрансльовано всередині освіти, майстер-класів чи тренінгів.
Інтелектуал зазвичай мало успішний на ринку і не дуже бажаний в засобах масової інформації. Інтелектуал завжди має знання, які недоступні обивателям. Інтелектуал завжди має щось, що може зрозуміти лише його інтелектуальний нащадок, доклавши до цього немало зусиль. У інтелектуала завжди є щось таке, що він може передати лише дуже вузькому колу учнів.
Чесні перед собою представники креативного класу можуть бачити різницю між собою та інтелектуалами, а обивателі цієї різниці бачити не можуть.
У деяких інтелектуалів є ілюзія — якщо політика не опікується інтелектом, то потрібно іти в політику, щоб це змінити.
Проте інтелектуал не повинен займатися політикою, якщо хоче лишатися інтелектуалом. Інтелектуал може стати політиком, але вже не зможе бути інтелектуалом. Мислення інтелектуала спрямоване на те, щоб пояснити незрозуміле небагатьом. Мислення політика спрямоване на те, що пояснити зрозуміле масам. Це різні типи мислення, які психологічно важно поєднати в свідомості без шизофренії.
Інтелектуалів серед освітян, вчених, політиків, бізнесменів, двірників, проституток, бандитів — від 3 до 7%. Як би це кого не дратувало.
Інтелект чи патріотизм
В роботі http://www.pravda.com.ua/articles/2007/09/20/3287070/ (частина 4) описано уявлення промслительно-мотиваційний дисонанс — дисонанс між рівнем складності мислення та рівнем складності мотивів людей, що приймають рішення про використання інтелектуальних продуктів цього мислення.
Якщо першою проблемою існування інтелектуалізму є мотиваційна адекватність інтелекту та його мотивацій, то другою проблемою існування є розрив між інтелектом та національною культурою.
Інтелект все більше продукують транснаціональні корпорації, світові мережі (інформаційні, соціальні), та наддержавні проекти (наприклад, ВАК — великий адронний колайдер). Національні держави все менше продукують інтелектуальні продукти. Навіть коли національні держави фінансують інтелектуальні мережі, клуби та фундаментальну науку, інтелект є незалежним.
У інтелекту є найважливіша для людства функція, — саме інтелект творить нові смисли життя, створює простір для розвитку цивілізації і запобігає суспільній депресії поглядом на перспективу вічності.
На націю працює креативний клас нації. Справжній інтелект ніколи не працює на націю.
Інтелектуал не є націоналістом, а націоналіст не є інтелектуалом.
Водночас не тільки націоналізм, але і просто патріотизм досить часто стає не заваді інтелекту. Добре, коли інтелект та патріотизм можна поєднати. Тоді не виникає проблеми. А коли таке неможливо?
Що вибрати — інтелектуальну діяльність на користь людства за кордоном чи інтелектуальну діяльність на користь своєї інтелектофобської країни, в якій користь людству буде сумнівна? Що має більшу цінність — вірність інтелекту чи державі?
Це питання непросте. Сьогодні існуючу ситуацію можна описати як парадокс інтелектофобської держави. Якщо моя держава не дбає про інтелект, то моя вірність їй є зрадою інтелекту. Якщо я хочу бути послідовним інтелектуалом, я маю ментально зрадити державу, яка не дбає про інтелект.
Сіра Піраміда в стадії завершення
Ми з вами знаходимося в стадії завершення побудови Сірої Піраміди, творення якої є безумовним результатом нинішньої політичної, бізнесової та інтелектуальної еліти, як світової, так зокрема і української. Про це я писав свого часу в роботі «Пережити темні роки».
Сіра Піраміда є продукт демократичного суспільства за відсутності традицій — морального благородства духовенства, соціального благородства аристократів та мислительного благородства інтелектуалів. В найзагальнішому уявленні Сіра Піраміда це інтелектуальна деградація, яка здобула соціалізацію, тобто коли «сірі» люди заполонили владу і стали домінувати в науці та мистецтві.
Сіра Піраміда базується на духовній стагнації, коли ані шляхів розвитку, ані бажання розвиватися в суспільстві нема. Коли інновації починають розумітися лише як додаткові технологічні зручності, вони пристосовуються до обивательських мотивацій, потім перестають впроваджуватися, а потім навіть і розроблятися.
Принцип Пітера, що сформульований Лоуренсом Пітером в однойменній книзі, означає, що ідея чи концепція, яка працює, буде використовуватися в усе більш складних умовах доти, доки не стане причиною катастрофи. Так само людина буде рухатися в соціальній ієрархії взагалі чи в професійній кар’єрі зокрема доти, доки не досягне позиції чи посади, де вона вже не буде компетентною.
Можна зробити маленький додаток до розуміння принципу Пітера. В суспільстві, де є духовні та/чи аристократичні та/чи інтелектуальні традиції, некомпетентні люди віднаходяться та вольовим рішенням повертаються на ті позиції чи посади, де вони були компетентними (на сходинку назад). В суспільстві, де духовних та/чи аристократичних та/чи інтелектуальних традицій нема, створюється ієрархія винятково некомпетентних людей («сірих» людей). Це і означає Сіру Піраміду.
В суспільстві Сірої Піраміди домінуючою соціальною ідеологією є прокрастинація — схильність до відсутності відповіді на виклики, гальмування досягнення масштабних цілей, затягування виконання важливих завдань, перекладання своєї відповідальності на інших. Прокрастинатори — це свідомі учасники Сірої Піраміди, ідеологічно підковані інтелектофоби та охлократи: («все же винайдено без нас і не у нас, нам потрібно тільки це застосувати», «нам потрібні реформи, а не інновації», «зміни не є на часі», «народ цього не зрозуміє», «на освіту, науку та культуру нема грошей» і т.д.)
В курсах лекцій з управління, проектування, програмування та стратегування, що я читав студентам, я просив завчати напам’ять слова, які за будь-яких умов заборонено вживати в програмових документах:покращити, удосконалити, забезпечити, сприяти і т.п. Ці слова — маркери безсуб’єктності, відмови від дій, відкладеного мислення, затягування справ, які є ознаками фіктивно-демонстративної поведінки. Якщо хочете взнати, чи є в країні Сіра Піраміда, відкрийте виконавчі програмові документи уряду і спробуйте зробити контент-аналіз за допомогою цих маркерів.
Чому виникла Сіра Піраміда? Тому що в країні ми маємо вироджену політику, яка в цілому стала на бік зла. Ні християнська церква, ні язичницькі, значною мірою міфологічні, соціальні практики, ні доведені до відчаю і фактично знищені наукові інститути не можуть в Україні опиратися потужності споживацьких мотиваційних компресорів, коли політика сама підтримує споживацькі мотивації. Поодинокі прояви духовності, аристократичності та інтелектуальності тонуть в агресивному невігластві обивателів, що підтримують цю демонічну політику.
Ми не маємо ані пророків, ані месій, ані героїв. Вірніше сказати, що ці люди завжди є, просто вони не обрані, не звані і не знані. Пророків, месій та героїв народ заслуговує своєю достойністю. Обираючи демонів, народ не заслуговує на святих, бо святі не виживають в демонічному суспільстві. Навіть, коли ми молимося, демони роблять не чутними наші молитви. Жоден святий не здолає демонів, яких плодить цілий народ.
Як можливий вихід з Сірої Піраміди? Перший концептуальний крок — це бачення і згода на таку оцінку. Оцінка ситуації в країні як Сірої Піраміди вимагає вже попередньої історичної освіти, політологічних та соціологічних знань, а також філософського мислення, які дозволяють бачити якість інтелектуальної діяльності в країні загалом. Допоки ми не бачимо Сіру Піраміду як таку, доти ми не зможемо нічого з нею зробити. Адже з точки зору «сірих» людей ніякої Сірої Піраміди нема — є просто звичайне життя.
Якщо ситуація звичайна, то і дії в такій ситуації мають бути звичайними, причому єдина можлива політика назагал — це «покращення». Концепція «покращення» в ситуації кризи означає виживання. Тобто ситуація постійно погіршується, і наше покращення її означає всього лише те, що ми намагаємося зберегти статус-кво, тобто покращення, накладене на погіршення, дає застій. В швидкому світі, як говорив Л’юїс Керол, щоб стояти на місці, треба бігти, а щоб рухатися, потрібно бігти ще швидше.
Скільки лайно не покращуй, воно все одно лишиться лайном. Сіру Піраміду покращити неможливо, до неї можна лише пристосуватися, духовно деградувавши, або знищити її, здійснивши інтелектуальне та соціальне зусилля.
Виникає питання — чи може який-небудь пакет законів чи набір виконавчих рішень революційно змінити ситуацію в суспільстві? Чи може взагалі революція бути у вигляді якихось законів, рішень, постанов чи указів? Це нажаль принципово неможливо. Закони, рішення, постанови та укази фіксують зміни суспільних відносин, що вже відбулися на рівні суспільної свідомості. Допоки суспільна свідомість не змінена, соціальну систему неможливо змінити жодними рішеннями всередині наявної системи.
Головне питання будь-якої духовної революції в процесі знищення Сірої Піраміди — куди дівати «сірих». Історія свідчить, що є зовсім небагато способів знищення «сірих» людей: 1) знищення «сірих» у війні (внутрішній (громадянській) чи зовнішній); 2) позитивне перевиховання «сірих». Якщо цього не зробити то будуть інші сценарії — будуть нищитися інтелектуали і теж двома шляхами: 1) репресії інтелектуалів (дуже схожі на сталінські); 2) негативне перевиховання інтелекуалів (їх зовнішня та внутрішня еміграція, соціальна деградація, професійна дискваліфікація).
Україні необхідні суспільні зміни революційного характеру.
Моделі освіти як способи змін суспільства
В історії існує три моделі суспільних змін через освіту: інституційно-ідеологічна, клубна та лідерсько-інноваційна.
Найбільш часто в історії діяла інституційно-ідеологічна модель, де поширення ідеології потребувало відповідної освіти. До неї відноситься створення та розвиток освіти через церкви, монастирі та релігійні ордени (наприклад, бенедиктинці, францисканці та єзуїти) та через ідеологізовану державу (наприклад, створення радянської системи освіти в СРСР).
Менш часто, але теж доволі розповсюджено, в історії діє клубна модель, коли створюється відповідна картина світу, всередині якої відбувається подальший розвиток освіти. Така клубна модель, як правило, становить в історії певну епоху.
Наприклад, клуб в занепадаючому Римі короля Остготів Теодоріха Великого, Боеція (королем страченого) та Кассіодора (що продовжив справу Боеція) спричинився до архівування грецько-римської культури напередодні Темних Віків, завдяки чому стало можливим Відродження. Другий приклад — саме Відродження, яке на цій основі змогло відроджувати античну культуру в Європі (зокрема клуб сімей Пізано, Джотто, Орканья, до якого згодом долучилися не тільки видатні італійці, але і видатні європейці). Третій приклад, епоха Просвітництва, яка досягає свого апогею в діяльності клубу Енциклопедистів. До таких клубів також можна віднести організації масонського типу (з XVI-XVII ст.) в різних країнах, що прагнули та досягали суспільних змін зокрема також і через освіту. Все це приклади Клубів Глобальних Змін.
Такі клуби не варто пов’язувати з державними інститутами чи партіями. Наприклад, партія більшовиків це не клуб, це політична організація, що прагне влади. Будь-які клуби по інтересах це теж не Клуби Глобальних Змін. Клуб, який може започаткувати соціальні зміни, це асоціація людей, які можуть мати різні офіційні чи неофіційні стосунки та водночас поєднані спільним наново створюваним світобаченням, що орієнтоване на радикальні зміни в суспільстві. Такий клуб прагне концептуальної влади, а не політичної.
Третя лідерсько-інноваційна модель в історії буває дуже рідко, бо вона пов’язана з тими чи іншими лідерами, яким суспільство, влада та бізнес надає можливість створити нову систему освіти. В Україні це Петро Могила і його Києво-Могилянська Академія (того часу Києво-Братська Колегія), в Росії це Михайло Ломоносов і його проект Московського Університету, в Німеччині це Вільгельм Гумбольдт та створений ним Берлінський Університет та проведена реформа освіти.
Яка модель соціальних змін через освіту сьогодні може бути використана в Україні? Чи є у нас сьогодні релігія чи ідеологія, які могли б достатньо складно пояснити, що відбувається зі Світом, які його перспективи і як необхідно змінити суспільство, щоб відповідати цим перспективам? Чи є хоча б яка-небудь, окрім споживацької, достатньо впливова ідеологія, яка би дозволяла розуміти, що відбувається в теперішньому і проектувати майбутнє? Нема. Якби вона була, ми би знали, де знайти прихисток не тільки для заспокоєння від нав’язливого почуття відчаю та безсилля щодо того, що відбувається в країні, але і для дієвої роботи.
Жодна світова релігія, жодна наукова школа сьогодні не спромоглася на системні пояснення перспектив Світу. В науці існують лише окремі концепції, бачення, які водночас не в змозі подолати постмодерністські еклектичні за своєю суттю установки мислення, що характерні для перехідного періоду людської цивілізації. Адже період Постмодернізму не є сутнісно самостійним — це лишень нігілістична критика Модернізму, в чомусь вдала і послідовна, а в чомусь доволі уривчаста і незграбна.
Чи є у нас сьогодні Могила, Ломоносов чи Гумбольдт, які здатні створити принципово новий тип освіти, який потягне за собою всю систему освіти? Чи є у нас для цього розуміння держави та згода бізнесу на фінансування такого історичного кроку? Мабуть всі відчувають, наскільки є смішним в нашій країні навіть ставити таке питання. Тим не менше його потрібно ставити. І відповідати потрібно чесно — ні нема. Могила, Ломоносов чи Гумбольдт це не просто особисті ідеї та здібності — це згода суспільства, замовлення влади, підтримка бізнесу. В країні, де інтелектофобія визнана майже офіційно, Могила, Ломоносов чи Гумбольдт як соціальне явище принципово неможливі.
Останні досліди на Великому Адронному Колайдері постійно виводять нас за межі уявлень про чотиривимірний Універсум. Цим новим уявленням поки ще вдається опиратися більшості вчених фізиків, які вірять в перспективи фізичної Стандартної Моделі. Але кількість таких вчених постійно зменшується. Майбутнє скоріше постане із уявлень Теорії Суперструн, ніж з уявлень Стандартної Моделі.
Основою освіти майбутнього в будь-якому разі буде не Університет, бо світ перестав бути Універсумом. Тобто уявлення про Мультиверсум (багато світів) та Метаверсум (Світ і Позасвіт), скоріш за все, можуть бути основою нових систем освіти. Це означає, що Мультиверсуму відповідав би в освіті Мультиверситет, а Метаверсуму в освіті відповідав би Метаверситет. Провідні підходи до освіти невідривно пов’язані з баченням Світу. Який світ, така і освіта.
Можливо основою освіти стане Мультиверситет Кларка Керра, Персоналітет Володимира Нікітіна чи Метаверситет, що запропонований мною в роботі «Основи цивілізаційної антропології». Невідомо.
Хто творитиме нову систему освіти? Скажімо, в Росії є окремі проектні і водночас несистемні спроби творення нової освіти (наприклад, Сколково як школа управління та інноваційний центр (технопарк)). В цих спробах державна влада та бізнес намагалися діяти разом. При цьому досвід цих проектів не є таким вже позитивним.
В цих російських проектах є суттєві родові травми: 1) Школа «Сколково» з самого початку була традиційною зовнішньою ідею і розвивалася як проект зовнішнього управління Росією з боку Заходу (там реалізуються західні програми навчання при тому, що в Росії існує непогана власна школа управління); 2) створенню інноваційного центру не передувало серйозне футурологічне дослідження і нові ідеї; 3) в обох взаємопов’язаних проектах немає харизматичного лідера та потужного теоретика, які би змогли започаткувати нові світові тренди інтелектуального та технологічного розвитку.
Українська держава взагалі не зацікавлена в створенні нової системи освіти. Її цікавлять лише «освітні реформи», які дозволять прийнятно виглядати в Європі. Свого світобачення та нових уявлень про майбутнє українська держава через освіту реалізовувати не збирається.
Українські бізнесмени в кращому разі несистемно і дуже піаристо можуть займатися тільки спонсоруванням окремих освітніх акцій. Жодного системного освітнього проекту український бізнес не генерував і не підтримував.
Більше того, навіть клубна інтелектуальна діяльність, яка в Україні ледь животіє, проходить поза якою-небудь увагою українського крупного бізнесу. Крупний бізнес не бере особистої участі в таких інтелектуальних дискусіях, не підтримує їх ні організаційно, ні фінансово.
Українські учасники рейтингів журналу «Форбс» це імітатори соціальної дії. Вони досі не є здатними на історичні кроки. «Роздерибанити країну, вивезти гроші за її межі, купити трошки внутрішнього політичного впливу та прихильності західних лідерів для власного захисту» — це схема бізнесу, приреченого на історичне забуття. Власні клуби українських бізнесменів консервують країну, а не готують її до майбутнього.
Без діяльності інтелектуальних клубів та інтелектуальних соціальних мереж, спрямованих на конструювання нових реальностей і нових смислів людської цивілізації, з яких має постати нова система освіта, Сіру Піраміду неможливо подолати. Водночас я і мої колеги, що намагаються цим займатися вже більше 10 років (http://club-seminar.livejournal.com КДКД, http://f4f.com.ua FFF), констатуємо — самотужки ми цього зробити не зможемо. Інтелектуальний клуб не може досягати значимих соціальних результатів в середовищі, яке активно цьому опирається.
Клуб Глобальних Змін це тривала, наполеглива, неприбуткова і невдячна в середовищі сучасників робота. Але тільки з неї може постати нове майбутнє. Робота таких клубів — це саме те, що дозволить нам здолати Сіру Піраміду і створити Новий Світ.
Цілі інтелектуалів в нинішній час світової кризи дуже прості. Створити нову конструкцію світу (в попередній філософії це називалося «картиною світу»). Запропонувати нові горизонти розвитку людської цивілізації (в попередній філософії так взагалі питання не ставилося). Створити нову соціальну модель людського світу (в попередній філософії це називалося «новий світовий порядок»).
Стаття є розширеним публіцистичним викладом виступу на Міжнародній експертній сесії «Як зробити інтелект ресурсом розвитку України?» (27-28.06.2013)
Сергій Дацюк, для Хвилі
