Василь Стефурак, голова громадської організації «Асоціація вівчарів», вже 10 років займається вівчарством на Коломийщині. Так, у його господарстві в селі Молодятин не лише вівці та барани. Тут розводять ще й кіз, з молока яких виготовляють крафтові сири. А ще на фермі є коні, собаки та інша живність.
Журналістка Фіртки дізналася, чи легко сьогодні відновлювати промисли, що були популярні в горах ще пів століття тому та як на розвиток сільського господарства повпливала повномасштабна війна на території України.
Розповідаючи про власний досвід у вівчарстві, Василь Стефурак ділиться, що на сьогодні є чимало викликів через російське повномасштабне вторгнення, до яких доводиться пристосовуватися.
.jpg)
Для українців життя поділилося на «до» та «після» початку війни. Яке воно – ваше «після», як фермера?
Зараз ми живемо в дуже непростий час. У китайців навіть є така приказка-прокляття:
«Щоб ти жив у часи змін».
На мій вік випав розпад радянського союзу, чимало революцій і до повного «щастя» не вистачало ще війни. Ми всі зараз повинні усвідомити, що живемо в час великих змін. Продовжувати жити за принципом «моя хата скраю» вже не вийде. Українці можуть виграти цю надзвичайно складну війну лише об’єднанням.
Однак, виходить цікава ситуація: навколо України об’єднався весь цивілізований світ, натомість самим українцям складно бути єдиними.
Всі ті, хто рвав вишиванку на грудях – благополучно втекли; всі ті, хто вдома газдував – змінили чоботи на берці та пішли воювати; всі ті, хто харчувався з державної казни – перші втекли з країни і тепер на крадені гроші живуть в інших країнах, а ті люди, які нічого не мали від держави – пішли за неї вмирати.
На превеликий жаль, спостерігаємо таку картину.
Політичний вплив, звичайно ж, позначився й на вівчарстві. Через пряму агресію ворога Україна втратила 30% поголів’я. Падіння цін, розрив логістичних ланцюгів і так далі – все це створює великі проблеми.
Я часто наголошую на тому, що, якщо зерно на складі може стояти й два-три роки, то тварина не зможе й два-три дні. Це живі істоти. Так само й на кордоні вантажівки з зерном можуть стояти й чекати, коли пропустять, з тваринами так не вийде.
Європейські країни першочергово переслідують свої інтереси. Польща дуже багато допомагала й допомагає Україні у цій війні, бо прекрасно розуміє, що буде наступною.
Але водночас, коли зачепили хоч трохи їхні інтереси із зерном – вони взяли й закрили кордони. За нею унісон пішли й інші країни. Росія закрила 50 кораблів-зерновозів, які зараз знаходяться в морі. Минулого року в цей період у нас було заморожено 7,5 мільйонів тонн зерна. Від цього страждає й валюта.
Яка сьогодні ситуація з експортом?
Нещодавно пролунала фраза, що тваринники не підготувалися до експорту, а пташники підготувалися. Через це ми не можемо продавати яловичину та баранину. До слова, пташники освоїли за останні роки понад 10 мільярдів гривень дотацій. Це посприяло розвитку.
Щоб ми могли експортувати м’ясо – нам потрібна бойня з єврономером. Там йдеться про цілий цикл правильного забою, якого в Україні немає. Бо бойня – це не лише місце для забою тварин, а й прописаний весь процес роботи з екологічною складовою і так далі.
Довкола пташників спочатку теж було чимало скандалів у пресі через вивезення відходів по лісопосадках, що створювало велику екопроблему. Вони теж проходили всі ті етапи, що й ми зараз. Але для них виділили певну суму на розвиток. Якщо для них 10 мільярдів гривень, то на вівчарство за аналогічний період – 50 мільйонів гривень.
Як при цьому відбувається розвиток?
Раніше в Україні вівчарство було мертвою галуззю. За останні кілька років ми зробили величезний скачок, бо заявили про нього на всю планету, ми зацікавили арабський світ, напрацювали прямі контракти. За 2020 рік у нас експорт товарних баранчиків виріс в 14 разів. Це за даними державної митної служби в Україні.
Того ж року я вперше їздив на слухання по розподілу державної дотації в Аграрному комітеті Верховної Ради, щоб нас почули і дали певну підтримку, треба було зацікавити людей, а хлопці-колеги поїхали на виставку в Об‘єднані Арабські Емірати, де напрацювали пару десятків прямих контрактів.
Що важливо – до цього я готувався понад сім років, тобто виводив породу, набирав критичну масу баранів, аби мати що запропонувати. Тоді хлопці привезли результат арабам і шейх Шарджа стояв на стенді з нашими вівчарями.
Факт, що сам шейх прийшов до наших вівчарів свідчить про те, що ми щось толкове запропонували.
Коли я сказав, що наш експорт так стрімко виріс – хлопці з USD Agro поклали під сумнів мої слова і вирішили перевірити інформацію. Дали запит на державну митну службу і знайшли відповідні цифри. Тоді при наступній зустрічі сказали мені:
«Так, пане Василь, підтверджуємо, баранчики в 14 разів виросли, але впало поголів‘я експорту вівцематок».
Вони там були, звісно ж, але не такі колосальні. Якраз падіння кількості вівцематок на експорт – це доказ того, що в Україні виріс інтерес до вівчарства. Люди почали тримати для себе ці вівцематки і нарощувати поголів‘я, а згодом продавати товарних баранчиків, яким 6-8 місяців.
.jpg)
Потім знову спостерігалося падіння поголів’я. У 2021 році я знову приїхав у Київ. Перші підсумки – ріст експорту є, але мені поставили запитання:
«Є падіння поголів’я, ми тішимося експортом, але це що – ми продаємо материнське поголів‘я?»
Я відповів, що це зовсім не так. Падіння поголів‘я є, це була моя вказівка вівчарям – не тримайте пусте. Краще продайте 50, залиште 20, але класних.
Ми тоді акцентували увагу на якості, а не на кількості. У 2020 у нас було так зване перезавантаження - ми почали спродувати все, що не підходило для розвитку, і нарощувати якісне поголів‘я.
Ми самотужки багато років фінансували фактично державну програму підтримки, де кожен охочий міг придбати одного племінного баранчика за 100 доларів.
Основа поголів‘я - це баран. Племенні тварини коштують величезних грошей. Наприклад, самця породи Дабл-Даймонд продали за 380 тисяч фунтів.
Кілька днів тому ми з товаришем говорили про розвиток, і я заявив, що продам барана за мільйон доларів. Зараз це для мене вже чітка, зрозуміла ціль.
Коли я кілька років тому сказав, що в Україні буде розвиватися вівчарство – на мене дивилися, як на барана.
У 2020 році весною мене підтримав чоловік, якого я дуже поважаю, який зробив неймовірно багато для розвитку вівчарства – це Тарас Висоцький, заступник міністра розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства в Україні. Вислухавши всі мої доводи, сьогоднішній міністр аграрної політики та продовольства України Микола Сольський, який був тоді головою аграрного комітету, ініціював створення робочої групи, в яку увійшли представники асоціації виробників молока, секретар аграрного комітету Іван Чайківський із Тернопільщини, який, до слова, дуже добре володіє аграрним питанням.
Тоді посадовці вислухали всі мої аргументи і Тарас Висоцький під час робочої зустрічі сказав мені:
«Пане Василь, ви ж розумієте, що зараз говорите про галузь, якої не існує в Україні?».
Тобто у 2020 році вівчарства як такого – не існувало. Тоді ми домовилися, що представники влади дають нам можливість, підтримку, включатимуть у державні програми, а ми працюємо і показуємо результат. І рівно через рік збираємося всі у тому ж місці і підбиваємо підсумки, чи ми вівчарі, чи пастухи, бо між цими термінами величезна різниця.
.jpg)
З чого починалася така робота?
Ми спробували. Буду чесним до кінця, вже тоді я знав, що хлопці поїхали на виставку в ОАЕ. Там дуже багато відповідних площ і саме там проходить одна з найбільших аграрних виставок.
Європейський банк реконструкції і розвитку через агенцію «Астарт» виділив нам кошти на цю поїздку, бо це дуже дорого. Олег Демчук нам допомагав з цією виставкою. Виставка вартувала приблизно сто тисяч доларів, і ми їхали туди презентувати.
Ми були готові, бо коли я просив про підтримку, то вже знав, що нас побачать в Еміратах і що вже виведена породна група. До того ж, ми вже мали критичну масу овець, яку можна продати.
Яка ситуація з міжнародною співпрацею в українському вівчарстві?
У 2017 році турки випадково купили у мене баранчика на Байрам. Вони зовсім не знали про мене, просто шукали баранчика на своє релігійне свято. Вони приїхали. Знову ж таки, вибрали першого кращого баранчика, який під руку попався і придбали його. Я думав, вони собі на вечерю його купляють, але вони відправили його на Київ. Як виявилося, на задній нозі в цього баранчика є унікальний вид м‘яса.
До слова, у мене вівці є двох порід: м‘ясо-молочні і молочно-м‘ясні. Різниця у акцентах. Якраз у м‘ясних яскраво виражена ця унікальність, яку помітили турки. Через тиждень вони визначають, в кого купували баранчика, телефонують мені і запитують, чи можна приїхати.
Наголошують, що хоче приїхати консул Туреччини. Я погодився. Ми домовилися про зустріч через два тижні і вони привезли з собою дослідника. Приїхали, до речі, дуже достойно. Два авто на турецьких номерах приїхали у Молодятин, де болото по коліна. Вони приїхали з вченим, якимось авторитетним у них вівчарем. Тоді, до речі, я вперше в житті побачив справжнього яничара в третьому поколінні з родинним перснем такого розміру, що можна було б нашу громаду купити.
Турки лазили на колінах довкола моїх овець і хотіли побачити саме задню частину ноги і саме знизу, бо згори не видно. Я не розумів, що відбувається, допоки мені не пояснила перекладачка.
Консул тоді запитував у мене, як я добився такого результату, а я віджартовувався, що кожного вечора, поки люди не бачать, скакалки вівцям роздаю. Ну, консул наголосив, що для них це фурорне досягнення і вони захотіли купити десять тисяч таких баранів зі старту на плем‘я. А в мене в цілому на той час було лише двісті таких голів.
Я тоді швидко зорієнтувався, ми підійшли по пагорбах трохи вище і звідти виднілися розвалини старого колгоспу. Я запропонував їм інвестувати в цей колгосп і поля, а ми там працюватимемо з вівцями. Прорахував і пообіцяв їм через три роки десять тисяч таких голів, як вони й хотіли.
Тоді я вже приблизно знав цю формулу. Але мені потрібна була територія. У такому випадку я міг би через три роки збувати туркам 10-20 тисяч голів щороку. Тоді я шукав цю можливість, як вивести українське вівчарство якраз на міжнародний ринок.
.jpg)
Коли я починав займатися вівчарством ідея моя полягала в зайнятості українців на своїй землі. У вівчарство я прийшов з бізнесу, тоді я багато роздумував, що б такого цікавого зробити, щоб не перенаситити ринок і щоб актуально було. Задачу я придумав собі дай Боже, і тут така можливість.
У світі цілі стратегічні інститути роздумують над тим, що зробити такого, аби було актуальним, а мені треба було подумати над тим, що дотичне й до нашого українського духу, і могло б приносити прибуток.
Що стосується ситуації із турками – вони погодилися на мою пропозицію. В той рік Ердоган приїжджав до Порошенка із робочим візитом і там окремим рядочком щодо співпраці був прописаний розвиток вівчарства.
Тоді вони прийшли із пропозицією напряму, але адміністрація тодішнього президента поставила туркам умову – три мільйони доларів за вхід. Будь-яка держава може інвестувати в іншу лише під гарантією тієї держави. Тобто вони у нас інвестували б під гарантією, що ми відповідаємо за ці кошти.
Турки були шоковані, бо вони хотіли інвестувати і потім купляти, цим самим розвивати нашу економіку, про який вхід може йтися? Жадність Порошенка світ не зрозумів і я теж.
Через це у 2018 році на Карпатському економічному форумі я не подав йому руки. Люди хотіли працювати, я витратив на це багато років життя, розумів, що проєкт із турками - пілотний, далі ми тільки б збільшували обороти, розвивали українське вівчарство, а йому до повного щастя у кишені бракувало ще тих три мільйони доларів.
Турки тоді достойно повелися. Вони відмовилися від президентської пропозиції, вийшли знову на мене, пояснили ситуацію і запропонували мені переїхати працювати в Туреччину. Вони сказали, що їхня наука таких досягнень не має. Фінансування пропонували мені, яке потрібне. Вони давали мені зелений коридор, лише б працювати у них.
Але є така річ, як патріотизм…
Для когось це пустий звук, хтось за нього помирає, а хтось на нього працює. Тоді я передав консулу, що я небагата людина і єдине, що можу подарувати своїй державі – то вівці.
Моя мета не гроші заробити, а зробити щось для держави. Тому я вирішив працювати в Україні, хай навіть це довше по часу, бо розумів, що підтримки вже не буде нізвідки. Я пообіцяв їм, що ми цю породу розведемо, не втратимо її.
Незабаром плануємо зареєструвати і якось назвати. Поки що це вівці Василя Стефурака.
Можливо, колись держава оцінить тих, хто працює на її розвиток. Бо держава своєю чергою все-таки повинна бути націлена на інтереси людей. Я хотів, щоб наші українці мали зайнятість вдома.
Часто бачу оголошення у соціальних мережах, коли ферми інших країн запрошують на роботу українців. Чим ми гірші? Там можемо худобу доглядати, а вдома ні? Я розумію, що породу вивести – це річ непроста і тривала, не кожен візьметься до такого, але базово працювати може кожен.
Чи можна розглядати вівчарство й як туристичний потенціал?
Так, і ми вівчарство вбачаємо й у контексті розвитку туристичного потенціалу.
Якщо зараз забрати складову вівчарства з Карпат – вони збідніють. Туристичні тури, м‘ясо, молоко, сири, вовна… Це треба зберегти і, до прикладу, очільник Закарпатської області Віктор Микита дуже добре розуміє актуальність цього питання.
В цілому світі сільське господарство дотаційне, у ньому зацікавлені, в Україні ситуація складніша. Тим не менш, ми працюємо, робота іде і маємо свої результати.
.jpg)
Які найбільші досягнення можете окреслити за останні роки?
Ну, у 2020 році ми збільшили експорт в 14 разів, згодом, через рік, ще в сім разів. Також збільшили поголів‘я в промисловому секторі на сім відсотків.
Ми мали величезні плани на 2022 рік, але прийшла війна і сталося так, що мінус 30% взагалі всього тваринництва в Україні.
Порти закриті, ми спочатку відправляли кораблями, куди це було можливо. Літаками можна відправляти охолоджену баранину, тобто вночі забій, вранці в дорогу.
А кораблями є можливість плавучих ферм, де переправляємо живих тварин на арабський світ.
З ким найбільше співпрацюєте сьогодні?
Найбільше з мусульманськими країнами, бо для них баранина – особливе м‘ясо. Плюс багато де у них пустелі і вони не мають можливості вирощувати тварин. Вони мають гроші, а відповідно можливість купляти це у нас.
Нам немає сенсу боротися за ринок Європи, який й так перенасичений. У Європі лідер у вівчарстві Англія. Знаменита порода овець «Дорпер» - теж англійська.
Англійці багато працювали з породами не лише овець, але й коней. По вівчарству вони зараз номер один. До речі, популярна гра гольф – вівчарська. Це ж вівчарі своїми ґирлиґами грали у гольф і перший м‘ячик був з овечої шерсті, який закидали на пасовищах у кролячі нори.
У Англії холодний сирий клімат, у якому вівця дуже комфортно себе почуває. Інші тварини там не витримали б.
А де найдорожча баранина на сучасному ринку?
Найдорожча баранина в Ірландії та Нідерландах, там кілограм вартує дев’ять доларів.
А скільки зараз голів конкретно у вас?
Я багато голів зараз не тримаю, їх трохи більше ніж двісті. Кожну тваринку у своєму господарстві знаю "в обличчя". Вони мають імена, ми записуємо і контролюємо всі їхні показники: вимірюємо, зважуємо. Словом, ведемо постійні дослідження.
Продуктивно вівця живе до десяти років. Через рік після народження у них вже розпочинається репродуктивний період.
.jpg)
Ви співпрацювали з біологами чи зоологами, коли виводили власну породу овець?
Біологів чи зоологів у нас немає. Вони, звісно, пишуть класні формули, але якби в Україні були круті фахівці, які в цьому розуміються – мене б там не треба було. Вони б зробили це самостійно.
У мене на господарстві вже кілька років поспіль працює двоє осіб: я і Уляна Сулятицька.
читайте також: «Ці тварини — моє життя»: Уляна Сулятицька, перша дівчина-вівчар в Україні, розповіла про різнобічність своєї діяльності (ФОТО)
Ви десь навчилися цих навичок?
Я не проходив жодних курсів. Вчився у школі. Дуже вдячний Любі Миколаївні Романів, своїй вчительці з біології, сьогодні вже покійній, яка змогла донести предмет. У нас тоді було дві толкові педагогині – це вчителька початкових класів і вчителька з біології. Решта – це зневажливе ставлення до учнів, самоствердження за рахунок дітей. Вчителі відверто знущалися. Наш тодішній завуч бив хлопців металевою лінійкою по руках і це було стабільне явище.
А завдяки своїй вчительці з біології я мріяв стати зоологом. Я знав предмет досконало, дуже цікавився. За 6-7 класи перечитав всю бібліотеку. Знав, де і яка книжка стоїть та що у ній пише.
А що розкажете про вівчарство у нашій, Івано-Франківській, області у порівнянні з іншими?
В цілому в нашій області є 26 вівчарів, які мають ферми. Зараз приблизно 10 тисяч голів на ціле Прикарпаття. Це дуже мало насправді.
У Верховинській громаді 20 тисяч гектарів полонини. За Польщі там було 180 тисяч овець. Там були навіть школи вівчарства. До овець ще додавалися кози, коні, корови і так далі.
Тому поголів’я у нас зараз дуже мале, зважаючи на потенціал.
Які головні відмінності «до» та «після» війни?
Відмінність «до» війни і «після» – закриті кордони. Нас закрили, немає можливості експортувати. І ситуація досі не вирівнялася. Ми не ризикуємо відправляти тварин.
Зате Україна успішно продовжує імпортувати м’ясо з Європи.
Як ви бачите в теперішніх реаліях розвиток вівчарства в Україні?
Якби ми наростили потенційну базу овець в Україні – приблизно сто мільйонів голів, то для того, аби прогодувати цих тварин, треба десять мільйонів тонн зерна.
От минулого року ми не могли 7,5 мільйонів тонн зерна продати, вони стояли у порту, а тут внутрішня потреба – десять. Тонна зерна на експорт вартує 200 доларів. Десять мільйонів тонн – два мільярди доларів.
А сто мільйонів овечок, які з’їдять десять мільйонів тонн зерна, продавши їх, дадуть 20 мільярдів доларів. Тобто це зерно можна перетворити з двох у двадцять. І це тут, вдома, в Україні.
Цього вистачить і на зарплати, і на податки. При тому мали б своє класне м’ясо, не потрібно було б імпортувати. Ми могли б забезпечувати і дитячі садочки, і школи, а також армію годувати корисним продуктом.
На жаль, зараз в Івано-Франківську й у ресторанах рідко коли трапляється баранина, а якщо й трапляється – то це дуже недешеве задоволення.
Усім українським вівчарям я рекомендував цьогоріч в жодному разі не зменшувати поголів’я. Бо вже дуже скоро нам доведеться його в рази стрімко нарощувати. Це тваринництво і його ріст потрібно планувати щонайменше на два-три роки.
Вівці – тварини живучі. Там, де здохне одна корова – виживе вісім овець. Вони не вибагливі до клімату і харчування.
.jpg)
У мене в господарстві є також кози, приблизно 50 голів. Але вони допоміжні, кози є при кожній отарі, коли треба підгодувати ягнят. Я роздав вже понад сотню породних цапів.
З козами в Україні ще хоч хтось працює, бо це смачний корисний сир, особливо під Києвом. А з вівцями не працюють, бо це окрема, зовсім інша специфіка.
Породисту козу легше купити в Україні, бо вони є, а от з вівцями доводилося придумувати і створювати самому.
На жаль, коза все одно недооцінена тварина в Україні, хоча її ефективність вища в два з половиною рази, ніж у корови. Основа – молоко. Бо м’ясних кіз на цілу Україну, мабуть, є два-три господарства.
А хто є лідером у вівчарстві серед областей України?
Серед областей в Україні лідер у вівчарстві – Одещина. Там дуже люблять бринзу. І це не гірська місцевість. Багато голів також має Закарпаття, десь до двохсот тисяч.
Окрім продажу овечок – ще займаєтеся чимось у вівчарстві?
Зараз ми продовжуємо експериментувати із сирами, по хамону із баранини ми надалі №1. У світі вартість справжнього хамону зі свинини – 200-300 доларів за кілограм. У нас кілограм хамону із баранини – 100 євро.
Зараз ще працюємо над тим, аби хамон був із білою пліснявою. Поки все іде за планом. Коли буде готовий – презентуємо.
Найстарше м’ясо, яке настоюється у мене для хамону – трирічне. Воно дозріває відносно швидко.
Раніше у мене було 5% отари – племінні, 95% - вибраковка. Я мав з чого робити хамон. А зараз так покращив отару, що все навпаки: 95% племінні і 5% - вибраковка.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
