Жила на світі маленьке Хмарка. Вона було безоглядно і ніжно закохана в блакитне Небо. Але Небу були байдужі почуття маленької Хмарки.
Вона була лише однією з безлічі таких самих хмар, що витали перед ним. Хмари викликали в Неба лише невдоволення, оскільки заважали йому дивитися на землю. Маленька Хмарка намагалася бути найбілішою, найпухнастішою, найлегшою, але Небо залишалося байдуже.
Хмарка бавилася з вітерцем, щоб тільки розважити Небо, але воно від цього ставало лише холодніше. Тоді маленька Хмарка розізлилася: вона так намагалася, стільки сил витратила, аби догодити Небу! Почорніла Хмарка від горя, спалахнула яскравими блискавками від образи.
Але Небо, як і раніше, залишилося байдужим. Тоді Хмарка розповіла Небу про свої почуття гучним громом. Розповіла про те, який біль завдає їй Небо своєю холодністю. І розплакалася від розпачу, пролившись на землю дощем. Коли дощ закінчився, Небо побачило на землі своє відображення в маленькій калюжі - в усьому тому, що залишилося від маленької Хмарки. І це відображення показало Небу всю його холодність і жорстокість.
Небо, побачивши себе збоку, з тих пір намагалося бути уважним і доброзичливим з кожною хмаркою.
Доволі часто для того, щоб як слід зрозуміти - хто ми, нам треба подивитися на себе збоку.