Сьогодні о 8.30 мені наочно явилися масштаби втечі з цієї країни робочих рук і мізків. До візового центру черга з 200-300 осіб. Упродовж дня (тобто до 13.30) їх буде 700-800.
І так кожного дня, в одному-єдиному візовому центрі. Люди в черзі стоять з таким смиренним і побожним виглядом, як до церкви: Боже, поможи звалити з цієї країни!
Аж дивно, хто ще тут гайки крутить. Втім, нічого дивного, я вже й сам мав таких майстрів, що тут залишились. Сантехніка, який прикрутив лічильник так, щоб він мотав у протилежному напрямку. Газовщика, котрий ущільняв стики газових труб сухою паклею, як це роблять з водяними. Кравця, від котрого рукави моєї маринарки, як зі старшого брата.
Але справжній жах мене охоплює, коли я думаю, а хто ж у цій країні виконує функції лікарів, вчителів, водіїв громадського транспорту (особливо маршруток). Не дивно, що тисячі людей щодня намагаються втекти якнайдалі від цієї країни.
Так – резюмую – оце ми збудували Україну. Державу, в якій важко жити, зате легко вмерти.