У дитинстві дружили дві сусідські дівчинки. Вдома потайки, коли батьки не бачили, гралися в піжмурки, ховаючись за портьєри. Одна з них виїхала. І через багато років, заїхавши в рідне місто, зустріла подругу, яка запросила її в гості, попередивши перед тим, що живе бідно.
Прийшовши, гостя була здивована, побачивши ті ж портьєри, тільки порвані і брудні. Вона подумки нашивала на портьєрах аплікації, уявно викладаючи на дірки вирізані з червоної тканини маки, а із зеленої – листочки. Кухонний стіл був накритий газетою, на яких стояло багато порожніх банок.
– А скільки коштувала б найдешевша скатерка? – подумала. – Може, помиймо вікна? – глянувши на брудне скло, запитала.
– Та ні, не можемо, бо я не маю грошей на рідину для миття вікон.
– А пам’ятаєш, наші батьки і ми в дитинстві мили вікна звичайною водою з оцтом?
– Ай, буде й так! – махнула рукою жінка.
А гостя далі уявно прибирала квартиру. Зібрала зі стола всі баночки, старі кухонні шафки помалювала фарбою, підлогу позамітала, помила і подумала, що теж би її помалювала. Глянула на стелю – порепана, аж сіра.
– Ну невже не можна знайти кілограм вапна, щоб побілити її, освіжити? – стрибали думки в голові, але вголос нічого не сказала. В кінці розмови поспішила до своєї небагатої, але затишної квартири.
– Є люди бідні і ті, які хочуть бути бідними, – подумала.
