На фото один із мольфарів – Орест Стафійчук – екстрасенс та цілитель, наш земляк з Верхнього Ясенова. Автор серії книг " Книга порад карпатського мольфара.” Учасник багатьох телевізійних проектів та передач. Уже понад сім років успішно та безкорисливо допомагає тим, хто звертається до нього по допомогу.
Орест Стафійчук є представником старої школи мольфарів, а тому за свою роботу не визначає конкретної ціни.
Є в Карпатах, на горі Гемба, водоспад дивовижної краси. Він невгамовний навіть узимку, бо ніколи не замерзає. За однією з легенд, саме за повсякденний гомін його і назвали “Шипіт” (тобто, шепіт). Саме там двадцять років тому наш земляк Сергій* познайомився з мольфаром Йосипом.
Вісімнадцятирічний Сергій тоді переживав дуже глибоке горе. Душа боліла так, що йому нестерпно стало перебувати серед людей. Навіть бачити нікого не хотілося, а тим більше, підтримувати якусь балачку, відповідати на якісь запитання... Хлопець взяв намет, рюкзак і – подався в гори.
– Просто блукав по схилах, йшов, не знаючи куди, – куди ноги переступали, – згадує наш земляк. – І все думав: а навіщо життя нам дано, і чи варто взагалі жити, заради чого, для чого, як?
А потім стежка привела його до величного Шипоту з чистою водою. Хлопець вирішив там зупинитися: і воду можна пити, і риби наловити, і назбирати на схилах ягід. Але головне, плюскіт і шепіт кришталевих струменів начебто заговорювали душевний біль, він глух і ставав нечутним.
Цей водоспад славиться своєю красою, входить до сімки природних чудес України, тому до нього приходить багато туристів. Щоб не зустрічатися з ними, Сергій вставав на світанку, поки нікого не було, і купався в Шипоті. Та зрідка спілкувався з пастухами, що приганяли сюди спраглих коней і корів. А потім до нього підійшов мольфар.
– Мольфари взагалі-то не йдуть на контакт, – каже Сергій. – І я не знав, що це мольфар. Просто підійшов якийсь дідусь, назвався Йосипом (потім він сказав, що три тижні за мною спостерігав, кожного дня, а я нічого не помічав і навіть не підозрював про це). Ми поговорили трохи, і він запросив мене до себе погостювати.
Будиночок мольфара роташований високо в горах. Самотужки дорогу до нього не знайти. Як розповідає Сергій, там було невелика ущелина і дві помітні високі скелі. Але прохід вів прямо, а щоб потрапити до мольфара, в цьому проході треба було повернути ліворуч, у ліс, в густі нетрі, де, здавалося, пробратися абсолютно неможливо. Але “пірнаєш” під густе гілля – і перед очима постає галявина, а на ній – хата з грубезних колод.
Доля подарувала Сергію зустріч зі знаменитим мольфаром Йосипом. Коли вони познайомилися, Йосипу було 88 років…
– Я жив у нього два місяці, – продовжує Сергій. – Їли ягоди, трави, сухі гриби. А ще Йосип дуже любив бринзу і солодкий бануш (особлива карпатська каша) – її пастухи приносили. А бануш для мольфара готували особливий: на верховині уварювали на багатті, в казані, перлову кашу на овечому молоці з медом. Дуже смачно, і з’їси жменьку – цілий день ситий. У Херсоні навіть схожої альтернативи знайти не можу. А там, в Карпатах, бануш – звичайна їжа пастухів. Взагалі, Йосип їв дуже мало, і я не бачив, щоб він уночі спав. Дрімав ввечері годин із шести до дев’яти, до пів на десяту. А потім не спав. Молився, зілля різав, соки варив. На світанку трави збирали, розповідав: це трава від того, а це – від того ... Показував, як чаї робити, як нарізати, які пропорції, які при цьому читати молитви. І жодного разу не назвався мольфаром. Тільки посміхався і посміхався на мої аж надто тактовні розпитування. А прямо запитати я чомусь не наважувався. Але через два тижні розповів, що “це” у нього – спадкове, від діда. І що це, насправді, дуже тяжка ноша. Тому що і думки читаєш, і бачиш, що з людиною буде завтра, післязавтра ... Але подробиці про мене говорити категорично відмовився. Сказав: “Ти для мене особливий, тож ця розмова закінчена. Нічого не скажу”.
Доля подарувала Сергієві зустріч зі знаменитим мольфаром Йосипом. Коли вони познайомилися, Йосипу було 88 років. До нього багато хто йшов за допомогою, але могли блукати горами день, два, тиждень – і не знаходили. Мольфар завжди знав, що його хтось шукає. І до тих, кому треба, сам виходив назустріч. Він завжди відчував, що його шукають. Так і говорив: до мене йдуть, піду зустріну. Я запитав, а чи можна навчитися читати думки людей? Можна, можливо. Але мені, сказав, вчитися не треба, що я й так умію, тільки блокую свій творчий хист. Сказав, що я теж повторюю його шлях, що він теж від цього тікав.
Багатьом людям з народження подаровані “чарівні” властивості, – комусь більше, комусь менше. Але, незалежно від рівня обдарування, кожен може вибирати свій шлях, каже Сергій. Можна від нього закритися, не звертати уваги, ставити перед собою інші важливі цілі, займатися іншими справами. Але якщо відкритися дару, то доведеться повністю міняти своє життя.
– Усе не так просто, – пояснює наш земляк. – Як тільки допоможеш одному-двом хворим, – одразу накличеш до себе силу-силенну людей, у тому числі і тих, хто допомоги не потребує. І черга буде рости, адже за день зможеш прийняти тільки 5-6 чоловік: потрібно повністю занурюватися в їх світ і їх очищати, а ввечері очищати себе. Це дуже складно. І ще, чому люди, які лікують, бачать майбутнє і думки читають, не можуть жити в місті, серед людей? Тому що інакше – халепа. Уявіть: і на вулиці, і в магазині, і в маршрутці – всі думки чуєш, і погані, і лукаві. І знаєш, що станеться з кожним. А найбільш сумно за цієї ситуації – нічим не можеш допомогти. Неможливо, наприклад, підійти до людини і сказати: завтра у Чаплинку на машині не їдьте, бо там на вас дерево впаде. Та втручатися в процес світобудови можна. Можна, правда, самому той автомобіль знайти і колеса порізати. Але, якщо так зробити і нічого не сказати при цьому, то як це виглядає? Тож, якщо прийняти обдарування, тоді доведеться залишити дружину, дітей, попрощатися з друзями і колегами і – виїхати з міста. Нехай навіть в Цюрупинський ліс, але в найгустішу гущавину, і там побудувати собі хатинку, щоб нікого не бачити і не чути. Щоб тільки ті, кому дійсно потрібна допомога, змогли знайти тебе.
Дід Йосипа також був мольфаром, хотів, щоб і онук пішов його шляхом. Але Йосип “пручався” до останнього. Тільки коли дід помер, Йосип узяв на себе ту нелегку ношу. Було йому тоді 44 роки, у нього була дружина, троє дітей. Але він попрощався з ними і пішов, щоб лікувати людей. Відносини з родиною підтримував, але жив постійно в горах. Мольфар Йосип живе донині. Тільки свою хатинку в ущелині на горі Гемба йому довелося покинути: коли вік перевалив за сотню, ноги стали неслухняними, важко стало ходити по крутих схилах.
* Ім’я змінено
газета В гору
Чи можна підказати як того Йосипа знайти ?