На відміну від багатьох інших народів, українці вважали, що людина має одну душу, яку Бог дає їй при народженні.
Душа перебуває в людині аж до смерті і при вмиранні відлітає пташкою до Вирію — місця, де збираються душі всіх померлих.
Душу людини уявляли слабкою, незахищеною, вона легко могла стати об'єктом чаклувань та нападів злого духа. Душа — те вразливе місце людини, яке їй важко захищати самій, без молитви й віри.
На думку ряду вчених, іще раніше існувало вірування, ніби по смерті душа не розлучається з тілом, а зостається в ньому — тільки людина переходить до іншого світу. Тому й клали до могили все необхідне для потойбічного життя. Інший світ бачився царством тіней, душа після смерті ставала тінню, а сам мрець тінь утрачав (так, скажімо, упирі тіні не мають). Спостерігаючи за сном, хворобою, непритомністю, смертю, уявляли, що в людському тілі перебуває "двійник", який може покидати його на деякий чи на довгий час.
Окрім душі, є ще дух, який може бути добрим чи злим. Злий дух оселяється й живе у людях бездушних (відьмах, розбійниках). Або ж такі люди мають дві душі (так звані "двоєдушники"). Дві душі має упир, тому після смерті він може ходити по світі. Одна душа його покидає, а друга залишається при нім. Над клубом чи під коліном упир має гулю; під тією ґулею є дірка, й туди виходить його душа.
Уявлення українців про душу залежали від того, про душу якої людини йшлося — живої чи померлої. У живих душа втілюється й перебуває всередині плоті завжди (крім випадків непритомності, сну, чи в "непростих" людей, як-то: відьом, упирів). Щодо мертвих у народі існувало два погляди. Згідно з першим, душа не відокремлюється від тіла; за другим — вона покидає його й живе своїм життям. Душі померлих відлітають до вирію, мешкають за далекими ріками (рахмани), перетворюються, втілюються в дерева, тварин, предмети.
У багатьох регіонах України існувало різне розуміння того, як душа приходить у тіло людини. В одному випадку — мати дає дитині як тілесне, так і духовне життя (мати — берегиня душ); в іншому — душу дитині дає Бог, у певний час шлючи ангела віднести її майбутній людській істоті. Входження душі в тіло дитини мати відчуває тоді, коли дитина "заб'ється", тобто десь на шостому місяці вагітності.
Про вигляд душі українці оповідають таке: вона буває ніби мушка, бджола, хмарина, дим або пара. Найпоширеніша думка про те, що душа має вигляд бджоли, "божої мушки", чи мухи із крилами, яких вона позбувається, увійшовши в тіло дитини. У вигляді мухи вона іноді навідується навіть до тієї хати, де очікують збільшення родини. У Переяславському повіті біля покійника сиділи для того, щоб "стерегти душу", яка прилітає у вигляді мухи, дзижчить над ним і п'є воду, яку ставлять у склянці біля тіла. Уявляють душу також у вигляді пташки. Вчені вважають, що міфологічно-ритуальна тема "пташка-душа-екстатичний політ" існувала вже в епоху палеоліту; саме так можуть бути витлумачені малюнки з Альтаміри (людина з маскою пташки) й відоме зображення в печері Ласко (людина з головою птаха). Уявлення ж про душу у вигляді хмарини чи пари побутувало й серед інших народів. Так, тюрки Алтаю душі добрих людей, які живуть у раю, називають Djel-salgun, що буквально означає "легкий вітерець", "вітерець-прохолода".
Душа людини живе у ній і разом із нею росте, харчуючись парою тієї їжі, яку споживає тіло. Вказують на найрізноманітніші частини тіла, що є вмістилищем душі: груди, живіт, печінка, горло, голова, під правою рукою чи у крові. Останнє уявлення — одне з найархаїчніших. Воно зумовило біблійну заборону споживати кров: "А кожен чоловік із Ізраїлевого дому та з приходька, що мешкає серед них, який буде їсти кров, то Я зверну лице Своє проти тієї душі, що їсть вона ту кров, — і винищу її з посеред народу її..." (Біблія, Книга Левит, 17, 10). Про це каже й українське прислів'я: "Людська кров — не водиця, проливати не годиться".
Душа звичайної людини за життя покидає її тільки під час сну. Тоді вона може літати десь далеко, Бог навчає душу саме у сні. Тому до сну в народі завжди таке поважне ставлення: вірять у віші сни, існують докладні сонники. У відьом чи живих упирів душа нібито виходить здебільшого вночі, перекидається котом, собакою, свинею, різними предметами, як-то: клубком, колесом, копою сіна. Часто упир ховає душу під важкий камінь чи дубову колоду, й поки вона не може увійти в тіло, він не може померти. Якщо ж тіло відьми під час сну повернути так, щоб голова лежала на місці ніг, то душа не знатиме, як їй увійти. На таку душу злого персонажа, що міститься поза тілом на величезному дубі у скрині, знаходимо натяк у відомій казці про Кощія.
"Двоєдушниками" вважали й вовкулаків, оскільки ті могли бути і звіром, і людиною:
"Іноді на мене прийде такий час, що стаю вовком, а не все чоловіком, бо маю два серця (бачимо, як народ ототожнює душу й серце: душа міститься в серці, — авт.)". Вирази "покласти душу" (за когось), "вийняти душу", "в чім душа тримається" свідчать про те, що тіло — тимчасова оболонка, одежа, яку душа скидає, коли "настає час".
Як людина помирає, душа вилітає з неї, але раз по раз повертається й питає: "Тіло, тіло, що ти робило?" Під час похорону душа супроводжує тіло на цвинтар, і коли його закопують, душа плаче: "Ой, а я де буду?" Хрест на могилі відповідає: "Не бійся, я з тобою".
У фольклорі побутує уявлення про душу, яка відлітає від помираючого пташкою: "Коли дивиться син, а у батька з рота вилізла маленька чорна пташечка, догадався син, що то батькова душа вийшла з тіла..."
Образ пташки-душі присутній чи не в усіх голосіннях: "Чи ти зозулею прилетиш, чи соловейком? Чи ти нам перекажеш, чи письмо пришлеш..." (Чернігівщина); "Йойой, зозулько ти моя срібна, дорога! Чогось так борзийко від ня полетіла?" (Стрийський повіт; Львівщина); "Ой, ластівочко моя, ой куди ти від мене відлітаєш?" (Коломийський повіт; Івано-Франківщина).
Після смерті душа повинна набути нових властивостей завдяки одній із очисних стихій — вогню чи воді. Тому трупоспалення таїло в собі ідею жертви й відторгнення душі від тіла, швидкого перельоту до вирію. Подібне уявлення засвідчують і Веди: душа померлого, покинувши тіло, піднімається до хмар, щоб небесним морем спуститися знов у підземне царство й там з'єднатися зі своїм тілом.
Чиста й безгрішна тільки дитяча душа, тому померлу дитину кладуть не на лаву, а на стіл, що є домашнім вівтарем, а отже, священним місцем. У народі вважають, що за малою дитиною навіть не слід плакати, бо вона не має жодних гріхів, тільки той, "що мама з ним мала муки". За те мусить перелетіти душа три рази через вогонь. А відтак іде до неба, бо то — ангелик. А як хто побивається за маленькою дитинкою, то топить її у сльозах, бо "з нього нема що змивати". "Хто плаче по дітях, то на тім світі душці буває тяжко", — кажуть старі люди.
Те, що померлий — уже без душі, що він — тільки тіло, з якого вона вилетіла, засвідчує загадка: "Штири душі, п'ять голов, сто пальців разом укупі йдуть (похоронний похід)".
Душа доброї людини відлітає легко й безболісно. Чаклуни та відьми довго мучаться, їхні душі бояться вийти з тіла, бо край усіх виходів бачать бісів, які на них чекають. Злий дух може вийти тільки через новий отвір у хаті, на якому не було хреста (хрест з'являється тут, можливо, не тільки під впливом християнства, а і як символ сонця, світлого начала; сам же новий отвір робили для того, щоб померлий забув дорогу додому й "не ходив" та не лякав живих). Коли помирає відьма, то просить, щоб над нею зірвали стелю. А як і це не допомагає, родичі або односельці часом змушені зривати місток десь біля середохресної дороги чи й греблю.
Після смерті, як вважали наші предки, душа ще сорок днів витає біля колишньої оселі свого господаря. Прилітає душа до помешкання через рік, а потім через три роки. Тому цей час вшановувався обідами, де споживали обрядові страви, приносили безкровні жертви душі померлого. Душа прилітає на ці поминальні учти. Навідується вона додому і в ті дні, коли вшановують предків: Різдво, Зелені свята. А крім згаданих випадків, душа померлого по цім світі не ходить. Подібні обряди були і в інших народів. Так, у жителів Нижнього Амуру відразу після смерті біля померлого клали частунки, які безперервно змінювали, поки тіло перебувало ще вдома. Потім його "годували", коли всі збирались на кладовищі. Присутні на похороні пили і їли, бо вважали, що вся ця їжа й напої також потрапляють до покійного. Вшанування душ померлих — найстародавніша, найпервісніша традиція не тільки українців, а й людства загалом.
Уявлення про переселення душ було присутнє й у віруваннях українців. Митрополит Іларіон (І.Огієнко) вважає його набутком Дунайсько-Чорноморської доби, запозиченим у послідовників маніхейства. Цю думку можна обґрунтувати й фольклорними записами: "Душа може замінитися в дерево чи звіра, приміром в гадину". Або: "Як лиш хто у хаті умре, то зараз прячуть десь кота або дають до сусіди, бо якби кіт через мерця перескочив, то вік ходив би упирем, білим котом по світу і приходив би усе до тої хати".
Розповідають, що душа по смерті має свій давній вигляд і живе далі так, як за життя людини. Проте може за гріхи набувати іншого вигляду, втілюватися в різних звірів: собаку, свиню, муху, осу. Яка провина грішника, така й покута. Коли чоловік курить люльку в неділю до служби Божої, то його душа перейде в кінську голову. За нечистоту перевтілюється душа у свиню або шкапу. "Коли в першу, то добре, бо швидко спокутується. Свиня поживе з чотири роки, її заріжуть і душа свобідна; у шкапі ж мусить довго бідувати", — кажуть у народі.
Відгомін цих вірувань — у мотиві чарівної казки про панну з яйця. Душа панни переховується в яйці. Коли ж королевич розбиває його, дівчина помирає.
В українців з уявленнями про душу як двійника людини пов'язаний образ Долі. Доля буває щасливою і нещасною, лихою чи доброю, працьовитою чи ледащицею. Доля — не просте уособлення абстрактного поняття, вона — душа предків, померлих родичів чи взагалі близьких людей. Вона безпосередньо причетна до стародавнього культу предків, покровителів родинного вогнища. В Україні поширений казковий сюжет про дві долі — багатого та бідного брата. Доля багатого дбайлива й роботяща, доля бідного — гультяйка та п'яниця. Спорідненість долі з душею засвідчує один із варіантів цієї казки: доля багатого брата птахом прилітає на поле бідного і обдзьобує там колоски, що й спричиняє неврожай. Проте долю можна розбудити й "розштурхати", щоб вона пожвавішала і краще опікувалася своїм господарем.
В українців, як і в інших народів, у календарі існувало кілька свят пошанування Душ предків (Різдво, Великдень, Провідна неділя, Зелені свята, Спаса, субота перед Дмитром), чи не найбільші з яких — Різдво та Свята вечеря. Душі померлих родичів прилітають вечеряти, тому, сідаючи до столу, треба дмухнути на лаву, аби "не присісти якої душечки" (таке ж уявлення про матеріальність душі, яка відчуває голод, холод, може п'яніти від вина, існувало й в інших народів). Господар і всі домашні моляться:
Аби і тих душ до вечері припустив,
Що ми їх не знаємо.
Що за них ніхто не знає,
Що вони бутанами побиті, пострачувані,
Водою потоплені.
За котрих ніхто не знає,
Лягаючи і встаючи, і дорогою ідучи, ніхто не згадає.
А вони, бідні душі, гірко в пеклі пробувають
І цего святого вечера чекають,
Що від нас у цей вечер молитви великі йдуть,
Що такі ся душі (живі) найдуть,
Що тоті душі (померлі) споминуть.
Щиро Бога просимо,
Поклони б'ємо,
Усі душі споминаємо,
І тоті, що їх не знаємо!
І пошановані душі предків завжди допомагали живим...
