З журналісткою Фіртки поспілкувалася Марія з Херсонщини (з міркувань безпеки ім'я змінене — ред.), яка перебувала в окупації протягом семи місяців.
Жінці разом з сім'єю вдалось евакуюватись на Івано-Франківщину.
"Евакуйовуватися ми хотіли з самого початку, але не було можливості виїхати. Бойові дії тривали й на Херсонському напрямку, й на Каховському. У нас було все перекрито. Через це в окупації ми прожили сім місяців.
Пригадую, що перед першим вересням нас почали змушувати вести дітей до школи, почали залякувати, що у випадку відмови примусово забиратимуть дітей, а опікунів позбавлятимуть батьківських прав, тоді протягом двох днів ми зібралися.
Знайшли евакуаційний автобус. Було дуже страшно й, звісно, був великий ризик. Бо якраз на Запорізькому напрямку розстрілювали колони автобусів та автомобілів. Але ми рішуче вирішили виїжджати.
Добиралися ми чотири дні", — ділиться жінка.
І додає: виїжджала лише з дітьми, окремо від чоловіка, бо була велика ймовірність, що з чоловіком не пропустили б.
"Через два тижні на свій страх і ризик чоловік взяв у пакет рушник та штани й поїхав до нас. Він не брав нічого, жодних речей, бо думав, що не доїде", — уточнює вона.
Жінка каже: спершу не хотіла виїжджати з двома дітьми невідомо куди.
"Наші куми в перший день виїхали на Прикарпаття, в них тут батьки. Вони встигли до того, як російські війська доїжджали до Херсона, до Антонівського мосту, виїхати.
Спочатку я не хотіла виїжджати з двома дітьми невідомо куди. Бо моїй дитині меншій на той час було всього два роки. Я не знала, куди мені виїжджати. Куми покликали нас сюди до себе. Ми проїхали 32 російські блок-пости до Василівки Запорізької області.
Там нас затримали, хоч в автобусі були лише жінки з дітьми. Наймолодшій дитині в автобусі був місяць. Була одна дитина з ДЦП, яка не могла без коляски рухатися. І мій син два роки. Вони нас там затримали та змусили залишитися переночувати.
У мене дитина спала біля автобуса. В самому автобусі було дуже жарко, бо це був кінець серпня. Там якийсь базарчик був, стояв розвалений столик, лавочка. Ось там дитина моя спала. Я всю ніч сиділа біля нього.
Наступного дня близько обіду водій нашого автобуса домовився з окупантами, щоб батьки з місячним немовлям поїхали іншою машиною. А нас уже пустили біля четвертої години. Було дуже страшно. Ставлення окупантів було дуже жорстким, як не до людей. Вони постійно ходили біля нас з автоматами.
Автоматами розкидували речі, шукали щось. В мене дитина тільки почала засинати, та нас розбудили. Сказали бігом, бо переїжджати мали блок-пост, де нас перевіряли — забрали ноутбуки, телефони. Ми все це їм віддавали.
Дитина плакала, кричала, на руки просилася, а треба було протягом двох-трьох хвилин забрати ці речі. Ми дома, як збиралися, то брали речей, скільки змогли в руках нести.
То думала, що речі не запхаю в сумки. Тоді вони нас пропустили. Після цього був ще один блок-пост, де знову зайшли до нас, речі не перевіряли. Але перевірили всі документи.
Коли виїхали в «сіру зону» наша колона рухалася на дуже великій швидкості, щоб не розстріляли. Вже на під'їзді до Запоріжжя нас зустріли волонтери.
Попри те, що це була одинадцята година ночі, нам одразу запропонували повечеряти. Ми поїли, покупалися та лягли відпочивати. Розмістили нас в дитячому садочку.
Мами на підлогах спали, а дітки в дитячих ліжечках. Наступного дня ми поїхали на вокзал і нас посадили на потяг у Львів. Загалом ми добиралися чотири дні. Це було дуже складно.
На Івано-Франківщині нас зустріли куми. Дякую їм, бо інакше не знаю куди б ми виїхали".
Більше читайте у матеріалі: «Колона їхала на дуже великій швидкості, щоб нас не розстріляли»: історія сім'ї з Херсонщини, яка знайшла прихисток на Прикарпатті.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
«Вижив — винний»: що таке синдром вцілілого та як не картати себе за те, що ти у безпеці
Рідні на війні: як підтримати себе, дитину та тих, хто боронить Україну
