Ситуація на Сході є критичною, але не катастрофічною. Для порятунку цілісності української держави на Сході потрібні лише три речі: компетентність, рішучість і внутрішнє патріотичне переконання. Влада має діяти, як вправний хірург, вирізаючи метастази ракової пухлини сепаратизму, але не шкодячи здоровим органам. Треба вчитись на власних помилках, а також на досвіді таких країн, як Грузія і Молдова. Застосування сили, на мою думку, є виправданим, але тільки проти тих людей, в руках яких є зброя. Ми маємо справу з людьми, багато з яких із дитинства росли в середовищі, де правилами співжиття були "понятія", людьми, що поважали насамперед силу. Згадаймо, що в Маріуполі серед близько 60 затриманих сепаратистів чверть виявилася людьми з кримінальним минулим. Це треба мати на увазі. Інтелігентні бесіди - не для «суворих донецьких мужчин». Вони силою, і проти них – сила. Але хірургічно точна, адекватна та виправдана. Тільки так.
Стосовно компромісів з сепаратистами та поступок у вигляді федералізації чи двомовності вважаю, що з тими з них, які не озброєні, треба проводити роз’яснювальну роботу. Більшість людей стали «сепаратистами» через кремлівську інформаційну пропаганду та пропаганду їх агентури на місцях. Потрібно доступно роз’яснювати людям, наприклад, те, що «федеральна Донецька республіка» - потенційний банкрот. Але треба і чітко намалювати «червону лінію» в перемовинах - Україна має залишатись унітарною державою з широкими правами регіонів, але без «права вето» регіонів на закони Верховної Ради, без права на власну зовнішню політику, як про це мріють деякі донецькі «ідеологи» та їх кремлівські найманці. Права регіонів можуть стосуватись податків, культурних особливостей. Але не права на відокремлення. А ось там, де сепаратисти застосували зброю (Донеччина), - жодних перемовин, бо вони стали терористами, а з терористами ніхто не розмовляє.
Мирне населення, навпаки, треба повідомляти через ЗМІ, що робити в тих чи інших випадках. А ще - не треба придумувати велосипед. Для захисту мирного населення в світі вже давно розроблені ситуативні «дорожні карти»: введення комендантського часу, патрулювання вулиць, організація мобільних рятівних груп та груп швидкого реагування (медики, пожежники, психологи).
