Ось ніби багато вже сказано. І про трагічні події на площі Конституції, і про зміни Основного Закону. Висловилися прибічники і противники конституційного коректування, — переконані й не до кінця впевнені, щирі й лукаві, самостійні і співці з чужого голосу, юридичні знавці і правові нігілісти. Бійню біля Ради прокоментували всі, кому належало. Продовжують обговорювати всі, хто небайдужий до того, що сталося. І чим це обернеться для країни, яка не втомлюється відспівувати полеглих.
Інакше як бідою події останнього дня літа не назвеш. Але є й інша біда. Наслідки якої можуть виявитися значно страшнішими. Річ не так у тому, що саме говорили з високих трибун, у студіях телеканалів та в соціальних мережах політики і юристи, правоохоронці й опозиціонери, учасники подій та свідки того, що відбувалося, журналісти і обивателі, провокатори і базіки. Річ у тому, які слова частіше використовувалися, яка тональність переважала. Холоднокровність і виваженість виявилися краплями, що розчинилися в океані масової істерики. Багато добре знайомих мені людей, котрі зазвичай відзначалися тверезістю ума, раптом з болісним надривом закликали: хто — лінчувати без суду призначених винними без слідства, хто — грудьми стати на захист героїв війни, буцім оббреханих прогнилою владою.
Боюся, ми ніколи не дізнаємося, чи й справді за кривавим інцидентом стоїть Росія. Не плекаю ілюзій стосовно наявності доказів у президента, який зробив гучну заяву телеканалові Sky News. Не пригадую випадку, аби розслідування резонансної справи привело до однозначного визначення замовників та організаторів.
Якщо справді Москва скеровувала руку з гранатою, вона майже добилася свого. Якщо ні — отримала несподіваний трофей. Ще ніколи взаємна ненависть так виразно не домінувала в суперечках людей, котрі сповідують різні точки зору. Людей, які однаковою мірою переживають за долю країни. Хотілося б помилятися, але так грубо, зримо й жорстоко суспільство не розпорювали ні Іловайськ, ні Дебальцеве, ні Мукачеве. Ні злощасні "особливості Донбасу". І якщо протиприродна ненависть, породжена природними втомою та гнівом, стане нездоланною, ворог від цього тільки виграє. Тим більше що ніхто не гарантований від нової гранати.
Мабуть, про це треба згадати тим, у чиїх головах ще квартирує розсудливість. Хоч би як носій здорового глузду ставився до Порошенка й Тягнибока, міліції і добровольців, Донбасу та його "особливостей самоврядування", продовження війни і пошуків миру, мінських угод і реформування Конституції.
Переконаність у власній правоті не може означати шаленого неприйняття чужої точки зору. Взаємні обвинувачення у зраді та підігруванні Москві поклали початок перетворенню суперечностей на розкол. Що згубно для воюючої країни. Проклята граната тільки прискорила цей процес. Тепер, з легкої руки одних (безвідповідально категоричних) політиків, кожен, хто виступає проти суперечливої норми в перехідних положеннях Конституції, автоматично переходить у розряд пособника терористів. А з подачі інших (таких самих безвідповідальних), геройство на фронті може сприйматися як індульгенція від можливого скоєння злочину.
Суть того, що відбувається, сховалася за димом пафосних фраз. У цьому диму люди перестають бачити одне одного, він спотворює реальні обриси країни, в якій щодня згоряють життя, обвуглюються надії і все ще жевріє віра. Дискусії, неминучі й необхідні, звелися до ідіотського протиставлення надуманих "зрад" і "перемог", "нас зливають" і "ми здобули", до штучного поділу на умовних "чужих" і умовних "своїх".
Ми ще тільки "здобуваємо". З можливістю "зливу" здатне миритися тільки те, що не тоне, а цього добра, на щастя, у нас менше, ніж хотілося б ворогу. У нас поки що негусто з "перемогами", але вони неминуче з'являться, коли одні навчаться помічати несміливі успіхи, інші — тверезо їх оцінювати, треті — трансформувати окремі здобутки у повновагі перемоги. Розмов про "зради" буде менше, коли кожен відчує свою частку відповідальності за події в країні. Від президента до обивателя.
"Він багато чого, по-моєму, робить не так. Але його можна зрозуміти. Я б не хотів бути на його місці", — виправдовував у розмові Петра Порошенка один знайомий провладний політик. — "Я б теж. Але я й не хотів. І ти не хотів. А він хотів. І в ім'я здійснення цього бажання роздавав обіцянки. Переконував — знає, що робити. Тому й несе відповідальність. І не тільки перед тими, хто повірив, що він справді знає. Бо він президент усієї країни".
Розбір події біля Ради перетворився на звичну гру "хто швидше знайде крайнього". Але ніхто не взяв на себе свою частку належної вини. Її не взяв на себе президент, який постійно підігрівав і підігріває й так напружену обстановку різкими заявами про "інсинуації", "провокації", "кліше", "псевдопатріотів", "лиття води на млин ворога", — саме так він характеризував точку зору, яка не збігалася з його власною. Події 31 серпня — зручне тло для "закручування гайок". Поки що немає підстав вважати, що очільник держави має намір обмежувати громадянські свободи під стягом турботи про безпеку громадян. Але його неприхована нетерпимість до інакодумства — кепський симптом. Як і дедалі частіше ототожнення себе з країною та пересмикування. "Частина депутатів коаліції, замість того, щоб спрямувати свою кипучу енергію на боротьбу із зовнішнім ворогом, атакували президента і верховного головнокомандуючого власної країни". Це з недавнього звернення. Там же — про "чорний піар проти Конституції, проти президента". Незгода із, м'яко кажучи, сумнівними конституційними новаціями, звичайно, не може бути переконанням, лише чорним піаром. Атакою на президента, на Верховного головнокомандувача, який свою кипучу енергію витрачає тільки на боротьбу із зовнішнім ворогом.
Не взяв на себе відповідальність міністр внутрішніх справ. Чий підлеглий ( хай навіть він буцімто написав рапорт про переведення до іншого підрозділу ВСУ) сьогодні є головним підозрюваним у вбивстві трьох його ж, міністра, підлеглих. Які не були забезпечені необхідними засобами захисту. Яким не було вчасно надано необхідну допомогу, яких не вдалося екстрено евакуювати з місця події. Бронежилети другого класу захисту і обмежена кількість "швидких" на чиїй совісті? Якщо не очікували — погано працює агентура. Якщо очікували — халатність. І в тому і в іншому не "Свобода" винна, навіть якщо міру її вини в трагічних подіях буде чітко встановлено й переконливо доведено. На чиїй відповідальності, що підрозділ МВС (яким, наприклад, є батальйон "Січ") був, по суті, сформований за партійним принципом, і як це комутується з вітчизняним законодавством? Як міністр внутрішніх справ оцінює дії свого заступника Паскала, який (це чітко чути й видно на запису) дає підлеглим наказ кидати димові шашки назад у натовп? Де були не тільки агресивно налаштовані протестувальники, а й літні люди, підлітки, мирні демонстранти, журналісти і просто випадкові перехожі? Чи міг спровокований Паскалом обстріл димовими шашками демонстрантів спровокувати їхню зустрічну агресію? Що з цього приводу думає Арсен Борисович, поспішаючи призначити винних до проведення всіх необхідних слідчих дій, не кажучи вже про рішення суду? І що він думає про компетентність своїх співробітників, які мали працювати в натовпі? На одному з відеозаписів чітко видно, як група людей на пристойній відстані від основного натовпу (що, як відомо, полегшує роботу з протидії) спокійно вивантажує з наплічників, підпалює і кидає у правоохоронців димові шашки? Те, що вони робили це безперешкодно, свідчить про низьку кваліфікацію співробітників, які, можливо, могли запобігти подальшим трагічним подіям? Чи про відсутність цих співробітників? Чи свідчить про відсутність у співробітників такого завдання — запобігти? Як міністр внутрішніх справ може пояснити, що його підлеглий Гуменюк (якщо це буде доведено) прийшов на мітинг із бойовими гранатами? Чи відомо міністру про масштаби незаконного обігу зброї та боєприпасів? А якщо відомо, то чому нацгвардійці були у брониках, які не витримують гранатних осколків? І як МВС протидіє незаконному озброєнню населення? Появою "Кугуарів" на вулицях столиці? Щоб населення Києва побачило, що вони є на озброєнні?
Багато озвучених запитань — риторичні. Але не треба забувати їх ставити. Бо питання є до всіх, хто прямо й опосередковано причетний до подій у Раді та поза її стінами.
Вони є до організаторів мітингу, які, так, не спроможні проконтролювати кожного учасника акції. Але, так, наскільки можна судити, — і не намагалися вжити навіть мінімальних заходів безпеки. До записних патріотів, які на диво стабільно забезпечують потрібну картинку для російського ТБ. До партійних вождів, які незмінно практикують "масовку за гроші". До політиків, які дозволяють собі бити строковиків-нацгвардійців. До агресивно налаштованих демонстрантів, які навіть не замислюються про наслідки прояву жорстокості.
До депутатів, котрі проголосували за конституційні зміни. Багато їх зробили це не за переконанням (смію стверджувати), а за розпорядженням згори, а то й зі страху. Не читаючи, не вникаючи, не прораховуючи можливих наслідків. Забувши, що їх обирали не президент і не олігархи.
До депутатів, котрі проголосували проти: чимало їх стали затятими противниками "особливостей Донбасу" тоді, коли що-небудь змінити було якщо й не пізно, то, щонайменше, складно. До Конституційної комісії входили представники всіх парламентських партій. Але проект змін був схвалений нею майже одноголосно. Урочисто презентований президентом. Поданий у Раду. Пройшов усі необхідні комітети. Без правок і уточнень направлений у Конституційний суд. Насмілюся запитати — як тоді голосувала фракція "Батьківщина"? І хто з парламентських політиків, крім Оксани Сироїд, із самого початку й послідовно виступав проти "особливостей"?
Але ніхто не бере на себе навіть дещицю відповідальності за те, що сукупно й призвело до крові на площі Конституції. І це стосується не тільки політиків та протестувальників. Хтось обміняв совість на гречку. Хтось не вчасно дав відпочинок голові, довірившись очам і вухам. Хтось не обізвався, промовчав. Хтось, перебуваючи поруч, не спробував схопити за руку метальника...
Те, що сталося 31 серпня, — наша спільна біда. Наша спільна відповідальність. Бо країна спільна. Бо надворі — час, що зобов'язує обережніше ставитися до поділу на своїх і чужих. Не можуть бути "чужими" для президента політики, котрі не поділяють його точку зору. Не можуть бути "чужими" для протестувальників національні гвардійці, з якими вони разом співали гімн за якусь годину до того, як стали противниками у кривавій сутичці. Дуже просто вважати "чужим" президента, якщо він чинить не так, як вважаєш за правильне ти. Але його все ще підтримує доволі велика частина населення, зокрема й ті, хто щиро вболіває за країну, мужньо бореться за неї. Доки у нього зберігається шанс довести готовність справді захищати національні інтереси й суверенітет, він залишається нашим. І цю правду, для когось незручну, мусять приймати ті, хто поспішив записати його в "чужі". Наші — і загиблі нацгвардійці, яких дехто не соромиться називати "ментами, які захищали зрадників від власного народу". І Гуменюк — він теж наш. Навіть якщо його вину буде доведено. Адже він не з Росії закинутий, правда? Він теж громадянин цієї країни. Яка воює, яку розкрадають… утомленої, розчарованої, озлобленої, змученої, суперечливої, зневіреної, яка попри все відчайдушно бореться за своє існування.
Читав, що 20 лютого 2014-го він був на Інститутській. Прийняв би міліцейську кулю — міг би стати героєм Небесної сотні. Доведуть його вину — може стати довічним в'язнем. Уже став об'єктом проклять десятків, якщо не сотень тисяч людей. У тому числі й тих, хто активно ховається від повістки. На відміну від нього, фронтового добровольця. Давайте приймати правду такою, якою вона є, а не такою, якою її хочеться бачити? Сміливість на фронті (коли це так) — достойна поваги, як би визнання цього не обурювало одних. Скоєння вбивства (якщо це буде доведено) — передбачає неминуче жорстоке покарання, як би інші не намагалися подавати геройство на передовій індульгенцією від злочинів.
Якщо Гуменюк і винен, то не більше й не менше, ніж влада. Яка обіцяла нам усім покарати винних у вбивствах на Майдані, але так досі й не покарала НІКОГО. А демонстрація неминучості покарання, можливо, вберегла б і від Мукачевого, і від 31 серпня. Конфлікт із Коломойським подвигнув гаранта на гнівні заяви про недопустимість "приватних армій". І? Потім ми побачили "приватну армію" в Мукачевому. Нова заява про невідворотність покарання за стрілянину в мирному провінційному місті? І? Вибухи в мирній столиці.
Прикметно, що, обговорюючи події біля Ради, майже всі розглядали три версії: і сплановану акцію Кремля, і безшабашний радикалізм, і провокацію влади. Так, в останню не всі до кінця вірили, але допускали. Це — симптом рівня довіри до влади. І вона не може цього ігнорувати, коли ще здатна прислухатися до народу.
Чому нікого особливо не здивували заяви луганського губернатора Георгія Туки і волонтера Юрія Касьянова? З котрих випливає, що смерть Андрія Галущенка — члена мобільної групи, який боровся з контрабандою в зоні АТО і потрапив у засідку, — може виявитися справою рук не сепаратистів, а українських військових, які "дахують" незаконну торгівлю і яких прикривають із Києва. Бо ми внутрішньо готові і до такої правди, хоча часто відмовляємося її приймати.
Я не претендую на звання знавця фронтових настроїв, але багато знайомих військових не надто жалують президента. І не тільки через його чітку неготовність воювати і таке ж чітке незнання, як домогтися миру. Через його ненадійність, через невіру в його готовність встановити справедливість, до якої в окопах загострене ставлення.
Це не означає масову готовність рушати на Київ і встановлювати справедливість з АК в руках. Але ж і такі настрої теж є, правда? І носіїв таких настроїв більшає. Ще й тому, що гучні, навіть прямоефірні затримання та арешти закінчуються пшиком. Каламутними судовими рішеннями, зняттям обвинувачень, звільненням, санкціонованою згори втечею за кордон. А ось учасників бойових дій призначають винними зразу і під заставу не випускають. І навіть якщо припустити, що Завірюха, Онищенко, Поліщук, Медведько, Гуменюк, Тицький і т.д. справді чинили те, що їм інкримінують, у тих, хто воював пліч-о-пліч з ними, не може не виникнути запитання: чому сліпа Феміда така вибіркова? І чи існує в цій країні неупереджене правосуддя? Цих запитань влада не може ігнорувати, якщо їй небайдужа доля країни.
Один офіцер поставив мені ще одне риторичне запитання: попри всю повагу до хлопців-нацгвардійців, які загинули при виконанні службового обов'язку, попри все співчуття страшному горю їхніх матерів, — чи доречно давати їм статус учасників АТО, тоді як безліч реальних учасників бойових дій не отримали цього статусу досі? Коли, наприклад, сім'ї полеглого добровольця Станіслава Горбенка держоргани відповідають, що "надання статусу учасника бойових дій особам після їхньої смерті законодавством не передбачене". Виходить, що передбачене, але не для всіх. Хіба не схоже це на спробу влади відкупитися від сімей загиблих хлопців з НГУ за дохлі броники, відсутність "швидких", не надану вчасно допомогу? А мільярдер Порошенко не міг надати допомогу трьом сім'ям особисто?
Як компенсацію за піар? Ці хлопці заслужили право шанувати їх пам'ять, але чи всі отримали заслужене?
Давайте приймати правду такою, якою вона є. Давайте намагатися брати з неї уроки. Давайте намагатися кувати реальні "перемоги" з умовних "зрад".
Не боячись заробити ярлик пособника терористів, я, як і раніше, вважаю запропоновану конституційну норму про "особливості Донбасу" вкрай недоречною і потенційно небезпечною. Хто захотів дослухатися до багатократно наведених аргументів, — як мінімум, засумнівався. До речі, президент днями знехотя визнав: головний аргумент на користь конституційного закріплення особливостей — страх Банкової втратити зовнішню підтримку. Можна несміливо запитати: а Конституція тут причому? І який смисл тоді гарант вкладає в поняття "суверенітет"? Засмучують аргументи прихильників Петра Олексійовича, з числа начебто не дурних, — "цього ніхто виконувати не буде", "це гра", "хитрість, яка ні до чого не зобов'язує". Навіть якщо так, то відколи в Основний Закон країни вписують "невиконуване", "хитрощі", "ігри"? А якщо нам запропонують — в ім'я майбутнього миру, задля збереження зовнішньої підтримки, ну, років на три — перефарбувати національний прапор у деенерівський триколор, — погодимося? Утрирую? Ні, просто шукаю доступний спосіб розвіяти дим.
Як не дивно (і як би цинічно це не прозвучало), але те, що сталося у крайній день серпня (і в Раді, і за її межами), по-своєму зміцнює позиції Петра Олексійовича на переговорах у рамках "Мінська". Формально менша кількість голосів за конституційні зміни і побоїще під парламентом дають привід переконати, насамперед Берлін і Вашингтон, що їхній план заморожування ситуації не буде виконаний гладко. Київ тепер отримає не лише підстави, а й привід вимагати від США та Німеччини виконання Мінських угод і протилежною стороною, а не тільки дотримання їх в односторонньому порядку.
Завжди є можливість знайти потрібні слова. У переговорах із ситуативними союзниками.
Завжди є можливість знайти потрібні слова. У спілкуванні своїх зі своїми. Штучний пошук "чужих" прискорює прихід чужих. Без лапок. З гранатами. І танками.
Слова в дефіциті. Гранат на руках — вдосталь. Давайте називати речі своїми іменами. І знаходити потрібні слова. Замість ідіотських "зрад" та "перемог". Давайте не придумувати янголів , щоб не плодити демонів.
Чим менше "димових завіс", тим чіткіша правда.
Сергій Рахманін
