22 листопада Україна відзначає річницю «помаранчевої революції». У 2005 році президент України Віктор Ющенко своїм указом (№1619/2005) пафосно визначив цю дату «Днем Свободи». Саме цього дня 2004 року у столиці почалася так звана «помаранчева революція».
Країну захлеснули протести, мітинги, пікети, страйки та інші акції громадянської непокори прихильників кандидата у президенти Віктора Ющенка. Акція почалася після оголошення Центральною виборчою комісією результатів другого туру президентських виборів (у результаті першого визначилися два кандидати – Віктор Ющенко і Віктор Янукович), згідно з якими переміг Янукович. Після рішення Верховного суду було проведене повторне голосування другого туру, у результаті якого президентом України став Віктор Ющенко.
У наступні роки багато говорили про ідеали Майдану, забуті обіцянки, причини розвалу команди «любих друзів», втрати рейтингів і довіри Миздобулом-Першим (так почали називати Ющенка за його улюблену фразу 2005-го «Ми здобули») і т.д. Тим не менше, у календарі свят День Свободи залишився. Але чи залишилося у суспільстві бажання здобувати свободу шляхом «майданів»? Часом ті чи інші політики говорять про те, що у суспільстві зростають протестні настрої, запит на соціальний протест, і що незабаром нас чекає «Майдан-2». Інші політики та експерти з ними сперечаються, стверджуючи, що українці вже не мають наміру виходити на майдани.
Про те, чи сформований у суспільстві запит на масовий, а не точковий, соціальний протест і яка причина участі політиків у цілій низці акцій непокори в Україні, ForUm запитав у експертів.
Володимир Паніотто, генеральний директор Київського міжнародного інституту соціології:
- Що стосується участі політиків, це якраз зрозуміло: вони намагаються використати, як завжди, будь-який шанс для того, щоб заробити собі додаткові очки. Відомо, наприклад, що опозиція завжди намагається використати невдоволення людей для того, щоб посіяти недовіру до чинної влади і у такий спосіб отримати для себе якісь фізично відчутні дивіденди. Щодо можливості протестів. Ось буквально щойно ми розглядали можливі моделі революцій і синергетичні підходи до їхнього прогнозу, але виявляється, що прогнозувати це дуже складно. Оскільки саме у період революцій або незадовго до їхнього початку ніякі дослідження ніколи не проводилися, і тому стосовно цього досі залишаються певні складності. У нашому останньому дослідженні ми не закладали питань конкретно з приводу загального рівня невдоволення українців. Хоча і без цього можна сказати, що на сьогоднішній день він досить високий.
Якщо раніше, до приходу до влади Януковича, в країні було 60% людей, які вважали, що все йде як треба, то зараз ця цифра зменшилася до 10%. Проте готовність протестувати у нашому останньому вимірюванні, проведеному кілька місяців тому, все-таки істотно нижча, ніж у 2004 році. По всій видимості, наступні проблеми призвели до такого великого розчарування, що зараз дуже складно людей зібрати і спонукати на масові протести. Власне, навіть арешт Тимошенко, який, за нашими даними, сприймається українцями як несправедливий і політичний, не викликав особливого підвищення її рейтингу (усього лише у рамках 1-2% або якоїсь істотної реакції людей навіть після оголошення вироку). Тому мені здається, що якщо все і надалі піде як зараз, навряд чи це призведе до масових протестів.
Кость Бондаренко 12:00 Кость Бондаренко, керівник Інституту української політики:
- Майдан-2004 став таким щепленням українському суспільству, що, я думаю, найближчим часом спроби провести якийсь «майдан» навряд чи будуть результативними. Протестні настрої, звичайно, є, оскільки без цього не обходяться жодні реформи. Але жоден із лідерів опозиції не може сьогодні виступити у ролі поводиря мас. Масовий протест не може детонувати з двох причин: це відсутність лідерів і недовіра до політиків. Чому під час акцій протестів до людей примикають політики? А навіщо їм витрачати гроші на організацію штучних мітингів чи демонстрацій, якщо можна використовувати ті, що вже є?.. Але народ чудово вловлює фальш. Як говорив Борис Олійник: «Народ не візьмеш на макуху. Він зоддаля розрізнить чин: і хто є син його по духу, і хто - по духу! - сучий син».
Мирослав Попович, доктор філософських наук, директор Інституту філософії НАНУ:
- Я думаю, сьогодні Україна дозріла для масових організованих протестів. Стихійні «точки», які виникають то тут то там, якраз і є свідченням того, що у принципі люди готові висловлювати своє обурення нинішнім станом речей. Але, швидше за все, на заклик існуючих нині політичних об'єднань маси на якісь конфлікти не підуть. Мені здається, у процесі сьогоднішніх дрібних протестних акцій може бути сформовано або нова структура на кшталт профспілкової, надпартійної або позапартійної, чи якісь зовсім інші політичні організми, які зуміють якось «вписатися» у хвилю. Одним словом, на сьогоднішній день наше суспільство не має таких структур, які могли б вивести людей на масові акції. Тим більше, враховуючи, що будь-яка масова акція обов'язково повинна мати якусь мету. Як приклад наведу «помаранчеві» дні. Тоді у людей була цілком конкретна, чітко позначена мета. Вони відмовлялися визнавати результати сфальсифікованих виборів, вимагаючи скасувати їх і провести голосування наново.
Це була політична мета, яка мобілізувала людей і вивела їх на Майдан. Саме це, а не особистість того чи іншого політика. Сьогодні протест – це абсолютно очевидне визначення слова «проти». Однак які пропозиції за протест будуть висунуті, ми поки не знаємо, і люди, відповідно, не можуть у цьому зорієнтуватися. Щодо участі політиків у цьому скажу одне: це їхня робота. Це їхня професія, покликання, і вони повинні цим займатися.
Александр Кендюхов, доктор економічних наук, професор, голова Всеукраїнської спілки вчених-економістів, академік Академії економічних наук України, член експертної ради при Верховній Раді України:
- Протестні настрої перебувають на досить низькому рівні, далеко від піку, який був у 2004 році. Я б охарактеризував сучасний стан нашої суспільної свідомості як наростаючий нігілізм (від лат. Nihil - ніщо - світоглядна позиція, що виражається у запереченні осмисленості людського існування, значущості загальноприйнятих моральних і культурних цінностей; невизнання будь-яких авторитетів. - Ред.) Якщо проаналізувати історію різних країн, то чітко видно, чим викликаний і до чого призводить нігілізм. Люди не розуміють цілей, до яких іде країна, і, природно, не мають відповіді на питання «навіщо?»: навіщо все це відбувається і навіщо нам щось робити. Відповідно, відсутність цілей призводить до внутрішніх протиріч у рамках певної країни. Песимізм призводить до більш серйозного – до нігілізму, тобто до заперечення існуючого порядку речей як такого.
В останні двадцять років Незалежності соціальна апатія наростає. Зайдіть у метро, подивіться в очі людям, яким із рекламних плакатів посміхаються обличчя щасливих володарів кремів, тренажерів, послуг. У пасажирів похмурі, суворі, зосереджені обличчя. Чому? Тому що вони у соціальному глухому куті. Коли критична маса доходить до певного рівня, все виривається назовні. Думаю, що до середини 2012 року все матиме такий же характер, як і зараз, тобто будуть протести груп людей (як чорнобильців і пільговиків). Люди будуть періодично трясти паркани. Все це носить епізодичний і немасовий характер. Думаю, такі настрої збережуться до кінця осені 2012 року. До виборів ніяких масштабних акцій не буде. Політики у цілому розуміють, що у них не просто низький рейтинг, а люди розчаровані у політиках, політичній еліті, політичній системі як у таких. І що б наші політики не говорили, до чого б не закликали – у населення їхні слова вже не викликають ніякої підтримки. Становлення громадянського суспільства у нас має більш ліричний характер, ніж фізичний. Воно активно почалося, коли Україна отримала Незалежність. Тоді у людей спрацював основний інстинкт свободи – інстинкт відповідальності за суспільство. Багато громадян цілком щиро сприймали отриману свободу як відповідальність за майбутнє, а потім пішли розчарування, оскільки радянська номенклатурна еліта вся залишилася при владі. Сьогодні інстинкт відповідальності за майбутнє своєї країни забитий кудись у глибину свідомості та у більшості населення практично відсутні. Інстинкт «моя хата скраю, нічого не знаю» з кожним днем посилюється. Відповідно, з такою позицією ні про яке громадянське суспільство не може бути й мови.
Геннадий Балашов, політичний психолог, підприємець-мільйонер, екс-депутат Верховної Ради III скликання (1998-2002 рр.):
- Протестні настрої в українському суспільстві є. Величезна кількість людей просто ненавидить владу в усіх її проявах – від начальника ЖЕКу до Президента. Але виходити протестувати населення не хоче. Тому ми спостерігаємо новий вид протестного стану суспільства – «холодна війна» з владою. Люди шукають способи, як жити без влади, не взаємодіяти з начальством, вирішувати свої проблеми самостійно. Люди все більше розуміють, що держава є їхнім особистим економічним ворогом. По можливості громадяни України намагаються не платити податки, ведуть пасивне політичне життя, намагаються не звертатися до влади ні за чим. Застарілі методи атаки влади вже не спрацьовують. Потужна міліцейська машина, можливість знімати напруженість окремих соціальних груп (чорнобильців, шахтарів) за допомогою подачок, не дозволять старими методами зрушити владу з куплених високих місць. Фінансово і організаційно сьогодні влада сильна, як ніколи. Тому можливий тільки сучасний флешмоб, організований у соціальних мережах з ідеєю скасування податків і повною відставкою діючої еліти з наступною люстрацією усіх підозрюваних у корупції. І, звичайно ж, усе це має відбуватися з міжнародною допомогою, яка повинна піти на міжнародну ізоляцію правлячої еліти. На сьогоднішній день немає вождів, які формулюють політичні вимоги.
Є вожді, які формулюють шкурні вимоги певних груп населення. У суспільстві існує запит на нову ідею, яка могла б згуртувати навколо себе всі протестні групи. Існують окремі локальні групи, не пов'язані між собою інтересами. Чорнобильці хочуть чорнобильських грошей, пенсіонери – пенсійних, шахтарі – дотацій і так далі. Влада за допомогою різних акцій продукує легкий соціальний конфлікт. Часто до стін парламенту приходять ті ж представники влади, які від неї годуються, заради розпилювання бюджету, заради рядка у бюджеті, щоб отримати додаткові ресурси із бюджету. А люди повинні прийти за блискучим майбутнім для себе і своїх дітей, щоб прибрати неефективний менеджмент від держави, щоб позбутися від усього старого, від непотрібних функцій у державі, від держави в економіці. Становленню громадянського суспільства в Україні більше сприятиме конструктивний діалог органів влади та ініціативних груп громадян, політичні перфоманси або акції протесту окремих соціальних груп? Ні те, ні інше і не третє. Усвідомлення громадянами своєї сили, розуміння своєї особистої вигоди – ось що дійсно здатне створити громадянське суспільство в Україні.
Виктор Хмилевский , президент Спілки орендарів і підприємців України:
- Реальних масових протестних настроїв сьогодні в Україні немає. Вони якщо і є, то у невеликої кількості людей. Сьогодні протестний запит мас сформований як споживчий, і це підтверджують акції чорнобильців і афганців. Ми бачимо прояви «майданової» активності у громадян, включаючи представників бізнес-спільноти, тільки при наявності прямої чи прихованої участі політиків, лідерів, яких я називаю попами гапонами. Ми всі повинні розуміти, що так чи інакше, але нам потрібен шматок хліба на завтра. Тому ми повинні бути зацікавлені в удосконаленні регуляторного законодавства, зокрема, податкового. Ми, бізнес і влада, можемо воювати і протестувати, звинувачуючи одне одного, але ми повинні розуміти, що кожен зобов'язаний виконувати свою місію, прислухатися, виправляти проколи. Розвиток ситуації залежить не тільки від політиків-опозиціонерів, а і від системи адміністрування, від наявності людей, які свідомо підкладають свиню ключовим людям у державі... Політики зацікавлені у людях – наближаються вибори. Я не вірю у їхню щирість. Бізнесу, підприємцям не потрібно шукати лідерів, а об'єктивно оцінити ситуацію, бачити раціональне зерно у діях об'єднань, де серед лідерів немає політиків, екс-держдіячів, для яких усе це – форма пересиджування або джерело задоволення своїх інтересів: спить у нас політик на великому морозі, укриваючись ковдрою з інтересів простих громадян. Становлення громадянського суспільства сприятиме побудові конструктивного діалогу між усіма: найманим працівником, роботодавцем і профспілками. Влада не повинна бути учасником цих переговорів. Вона повинна бути відповідальна за дотримання балансу інтересів. За наповнення бюджетних фондів повинен відповідати бізнес. Державне ж завдання – гарантія економічних свобод і конституційних прав українців.
