В Польщі з шахтарським Шльонськом (Силезією) ті самі проблеми, що й в України з Донбасом: шахтарі усіх годують, відрізняються особливою "шльонскістю" і на коліна їх не поставиш.
Хоча до завершення війни на Донбасі ще далеко, але повернення під контроль Києва «колиски» збройного сепаратизму – Слов’янська та Краматорська – актуалізує питання реінтеграції та реконструкції Донбасу. І Еспресо.TV продовжує цикл публікацій, присвячених цій темі.
Крок за кроком антитерористична операція на Донбасі рухається до логічного завершення, а далі доведеться вирішувати як облаштувати Донбас. І тут питання шахтарів не обійти і не об’їхати, доведеться, так би мовити, щось робити.
Ще з радянських часів повелося так, що шахти це основа економіки донецького краю. З часів перших п’ятирічок і післявоєнної відбудови країні потрібно було багато вугілля, затрат при соціалізмі особливо ніхто не рахував. Окрім того шахтарі вважалися «білою кісткою» пролетаріату, так би мовити серцевиною робітничого класу, відповідно, за просту, але ризиковану працю на шахті можна було дуже добре заробити.
Якщо при пізньому СРСР середня зарплата була в 120 карбованців, то шахтарі заробляли понад 500. В ті часи це офіційна зарплата першого секретаря обкому комуністичної партії. Звичайно, першим секретарем бути приємніше, а ним іще піди стань, а влаштуватися на шахту це простіше простого.
Проте так склалося життя, що і в СРСР, поступово вимушені були почати рахувати гроші. Виявилося, що видобувати вугілля відкритим способом екскаватором на Кузбасі дешевше і зручніше, ніж опускатися на кілометрову глибину на Донбасі.
Можливо це не так романтично, але вигідно.
Шахти, звичайно можуть бути і глибші, проте на них видобувають уже, як правило золото, а не вугілля. А це, в тім, є невеличка різниця.
Між тим, хоча українці переконані в унікальності власних проблем, насправді це не так. Щоб пересвідчитися не треба довго шукати прикладів, треба всього лишень подивитись через паркан, наприклад в ту ж Польщу...
Виявляється, що з шахтарями і в Польщі проблеми. Як пише провідний польський тижневик Polityka, що поляки мріяли будувати економіку засновану на знаннях, а будують - на вугіллі. Чому? Тому, що мають вугілля і шахтарів. А в найближчій перспективі вибори до парламенту.
Вугілля дороге, шахтарів багато, грошей на дотації не вистачає, а нічого зробити не можуть, бо кажуть у Польщі, що коли мова заходить про гроші, то з шахтарями не до жартів. Гірники вже хоч завтра готові вишикуватися в колони і марширувати на Варшаву.
Проблема не нова і існує ще з часів соціалізму і Польської народної республіки (PRL), проте до 2008 року, доки світова економіка росла, зростали ціни на енергоносії, то шахти якось давали собі раду, а от потім прийшла криза, ціни обвалилися і, як і в Україні, настали важкі часи. Хоча в Польщі ситуація була набагато краща, принаймні економічного спаду вона не зазнала, але шахтарям, було тяжко, майже як і їх українським колегам.
Після 2010 року почалася американська революція сланцевого газу і вдарила й по ринку вугілля. В США дешевший газ почав витісняти вугілля з внутрішнього ринку, воно пішло на експорт. Почалися цінові війни між великими експортерами.
Ті хто добуває вугілля відкритим способом, якось ще дають собі раду, а тим хто дістає з під землі, непереливки…
Тонна енергетичного вугілля коштувала 170 доларів за тонну, а тепер всього 70. Подібна ситуація і з коксівним - було 300 доларів, а тепер 140. Ситуація непроста, проте якщо ціни на послуги перукарів мало обходять уряд, то від шахтарів просто так не відмахнешься. Треба доплачувати з бюджету шахтарям і на зарплати, і на пенсії.
Що найцікавіше, проблема не вирішується.
Ніяк.
Гроші приходять.
Вугілля видобувають.
Зарплату платять.
А шахтарі невдоволені.
Між іншим середня шахтарська зарплата 4 тис. злотих, але з нарахуваннями і доплатами, це вже 8 тис. (або 32 тис. гривень). В Україні, як правило, 6-8 тис гривен, що менше ніж у польських гірників, але в 2,5 рази вище ніж по країні. Польські гірники переконані, що їм платять мало і обурюються, що ніхто окрім них за такі гроші і не подумає лізти під землю по вугілля.
Як і в Донбасу, у Шльонська є свій особливий менталітет, так звана, шльонськість. Більше того, є ті хто вважає, що шльонзаки це взагалі окремий народ. Минулого року Верховний суд Польщі відхилив позов про реєстрацію Товариства шльонського народу. Щоправда на відміну від Донбасу, в Шльонську не чути про сепаратистів, проте і на Донбасі до цьогорічної весни про них ніхто нічого особливо не чув. Зате про особливий волелюбний, самостійний і гордий дух Шльонська його мешканці готові говорити годинами.
Як і на Донбасі в Шльонську, переконані, що уряд має звернути на них більшу увагу, інакше кажучи, дати ще більше грошей. Не дати уряд Дональда Туска відверто боїться, бо попереду вибори, а це великий регіон, там 5 мільйонів населення і основа добробуту краю, як ви вже здогадалися, гірники.
Тому гроші будуть шукати. Ба більше, до цього процесу будуть намагатися долучити Євросоюз взагалі і Німеччину зокрема. І допомогти тут полякам може Україна, чи точніше, російська агресія проти нас. Руба поставлено питання енергетичної безпеки. Однією відновлювальною енергією і вітряками її не забезпечиш, це шанс для того щоб зняти заборони на видобуток сланцевого газу, розвиток атомної енергетики, а окрім того, щоб домогтися підтримки видобутку вугілля.
Інакше кажучи, щоб німці заплатили за дороге польське вугілля. Проблем шахтарів це не вирішить, але це дозволить їм ще якийсь час пожити не міняючи свого життєвого стилю і отримувати пристойну зарплату і пенсію не стільки за кваліфікацію, скільки за шахтарський статус.
І поки все складається так, що будуть отримувати і далі. Принаймні, всього лише півтора місяці тому, польський прем’єр Дональд Туск спеціально їздив до Шльонська і розповідав шахтарям, що хат закривати не буде. Ніяких. Навіть тих які треба. Що доля шахтарського краю для нього така ж важлива як незалежність країни (а можливо й дорожче).
Приблизно те саме, що говорять і в нас наші прем’єри, коли приїжджають на Донбас. Сказати шахтарям, що «золота ера» видобутку вугілля закінчилася і як, зрештою, домінування гужового транспорту, потрібно хоча й непросто.
Треба відверто сказати, що політик який говорить неприємні речі, рідко досягає успіху, а тим паче, надовго залишається при владі. Особливо коли має справу з таким потужним об’єднанням як шахтарі. Проте і таке трапляється. І не дуже далеко від України. Наприклад у тій же Великобританії і всього 30 років тому. В часи прем’єрства Маргарет Тетчер.
Звичайно на батьківщині сучасного індустріального капіталізму шахтарі ніколи не вважалися елітою не тільки країни, але й промисловості. Проте, потужний розвиток промисловості, потреби енергетики Британії впродовж всього ХХ сторіччя формували платоспроможний попит на вугілля, а профспілковий рух забезпечив шахтарям високі соціальні гарантії. Доки економіка росла, то все було нормально, але з кінця 1970-х років вона переживала жорстоку кризу.
Адже соціальні гарантії були не тільки у шахтарів. Британія того часу взагалі була практично соціалістичною країною, де люди переймалися не стільки тим, як заробити додаткову копійчину і знайти краще оплачувану роботу, скільки вибивали різноманітні пільги і виплати. Ситуація в країні була така, що навіть в прем’єри крім Тетчер ніхто іти особливо не хотів. Еліта консерваторів схилялась до думки, нехай ця скажена баба зламає собі шию в боротьбі з профспілками, а потім ми повернемось і все буде як раніше.
Проте, склалося так, що саме профспілковий рух звернув собі в’язи. Нерентабельні шахти було закрито. Ті, які ще можна було привести до тями, приватизовано. Тим, хто погодився звільнитися добровільно, заплатили компенсацію. Хто вирішив боротися за права трудящих, залишився з нічим...
Акція була малоприємна для шахтарів, натомість Британія позбулась дотаційної галузі і отримала можливість витрачати мільярди фунтів які йшли на підтримку шахт, на дороги, науку, оборону, а головне знизити податки для тих, хто хотів працювати.
Навіть для сучасної Польщі подібна політика це фантастика, а для України це скоріше, фентезі.
Справедливості заради треба сказати, що в Британії далеко не всі люблять Маргарет Тетчер, але принаймні британці розуміють за що, і при цьому не витрачають свої гроші надаремно. Так би мовити, на підтримку нерентабельних промислів.
Натомість українці нікого з вітчизняних політиків не поважають в принципі, але продовжують з власної кишені платити невідомо за що.
Єдина розрада, це те, що в Польщі поки що подібна ситуація.
