Кожна війна має закінчуватися миром. Але, за підсумками війни, завжди хтось виявляється переможцем, а хтось — переможеним. Війну не можна зупинити. Її або виграють, або програють. Війну можна призупинити. Але тоді це називається не миром, а перемир'ям. Яке зазвичай слугує прелюдією до нової війни. Часто — ще страшнішої. Та й перемир'я ніколи не буває паритетним. Слабкий природним чином виявляється поступливішим. Військові зусилля мають супроводжуватися дипломатичними зусиллями. Проте спритність перемовників в умовах війни нечасто приносить користь без підтримки людей зі зброєю. "Партія війни" і "партія миру" у будь-якій воюючій країні не здатні добиватися очевидних перемог. А якщо й добиваються, то перемоги виявляються пірровими. Успіх зазвичай сприяє партіям здорового глузду, де люди, котрі готові боротися і знають, як це робити, органічно доповнюються людьми, здатними вести переговори і навченими це робити.
У 1917-му спроба втілити в життя заклик міністра закордонних справ Тимчасового уряду Мілюкова "Війна до переможного кінця!" остаточно поховала Російську імперію. Тактика Льва Троцького "Ні війни, ні миру!" не врятувала Радянську владу від необхідності укласти принизливий Брестський мир у 1918-му, — вона її примусила підписати угоду на значно менш вигідних умовах. Політика Франції і Великобританії, яку вони проводили під гаслом "Мир за будь-яку ціну", напередодні Другої світової не врятувала людство від страшної війни. Вона її наблизила. Пафосна фраза британського прем'єра Чемберлена: "Я привіз вам мир", — промовлена ним у вересні 1938-го, після розчленування Чехословаччини, вже через рік, у вересні 1939-го, коли танки душили Польщу, перетворилася на вирок європейській політиці умиротворення. "Ми зупинили цю ганебну війну!" — пихато писали московські газети після Хасавюртських угод, які поклали край першій чеченській. І визначили нову війну, не менш ганебну. І таку саму кровопролитну.
Дипломатія воюючої країни — це чітке співвідношення бажань і можливостей, інструментів і цілей, тактики й стратегії, інтересів союзників і планів ворогів, внутрішніх ресурсів та зовнішньополітичної кон'юнктури. Це — одночасне усвідомлення і ціни людського життя, і цінності існування країни.
ПЛАНка
"Так звані "яструби" хочуть швидких, жорстких воєнних дій, інші вимагають масштабних компромісів — тільки б не було війни. Відповім обом сторонам: наша мета — не війна. Не ми, не Україна її розпочала. Наша мета — мир. Але підкреслюю: мир не за будь-яку ціну і не на будь-яких умовах". Це цитата Петра Порошенка. Від
25 червня цього року. Слова правильні. Днями Петро Олексійович перейшов від слів до діла. Він оголосив похід по мир. Але ціна й умови досі не ясні.
З формальної точки зору, ми маємо три плани. Мирний план Порошенка, оприлюднений ще 20 червня під час робочої поїздки на Донбас. Так звані "ініціативи Путіна", текст яких був озвучений 3 вересня. І, нарешті, протокол консультацій тристоронньої контактної групи в Мінську, підписаний 5 вересня представником ОБСЄ Тальявіні, другим президентом України Кучмою, послом Росії в Україні Зурабовим та емісарами "ДНР і ЛНР" Захарченком і Плотницьким. Останній документ узятий за відправну точку для наступних кроків із врегулювання. І, якщо вірити офіційній назві документа, "спрямований на імплементацію" як мирного плану Порошенка, так й ініціатив Путіна.
Вітчизняні песимісти і оптимісти по-різному оцінюють підсумки мінських угод. Перші стверджують, що Україна йде на фактичну капітуляцію, "здаючи" Донбас за "планом Путіна". Другі — що виконується саме "план Порошенка", а Путіну дають можливість зберегти обличчя. Частково мають рацію і ті, й інші. Пояснимо, чому.
План Путіна має неофіційний характер. Але саме він ліг в основу початку переговорного процесу. Частина його вимог врахована в "мінському протоколі", частина — ні, але де-факто дотримується. Ідеться насамперед про взаємне припинення вогню та взаємний обмін силоміць утримуваними особами. У "плані Порошенка" йшлося про роззброєння та звільнення заручників, відчуйте різницю.
Але оприлюднений план Путіна — це тільки частина плану, нав'язуваного Москвою Києву. Про його суть ми можемо судити тільки з уривчастих відомостей, оскільки перелік та характер вимог уточнюється постійно в ручному режимі й під час безпосереднього спілкування. На наш жаль, у цьому непростому процесі в цей непростий час Україна залишилася, по суті, без союзників. Так званий "женевський формат" передбачав участь у переговорному процесі представників України, США, ЄС і Росії. Далі коло учасників обговорення врегулювання невпинно звужувалося, втративши спочатку США, потім ЄС, потім — ОБСЄ, яка виникла, і врешті-решт Петро Олексійович залишився сам на сам із Володимиром Володимировичем. Формат — гіршого не придумаєш...
Чому так сталося? Вітчизняні чини нарікають на угодовство Заходу, який хоче за всяку ціну уникнути Третьої світової. Дипломати у приватних розмовах картають українську владу, яка формально просить допомоги для боротьби з агресором, але реально не демонструє ні готовності, ні бажання захищатися. Яка закликає до нових санкцій, але при цьому досі сама не запровадила жодної. "Дивно, коли риторика президента країни, яка страждає від агресора, звучить набагато миролюбніше, ніж риторика Меркель, якій ця війна вже точно не потрібна.
Ваш президент просить у Заходу одне, а потім безпосередньо домовляється з Путіним, главою держави-агресора, про протилежне...", — заявив DT.UA один високопоставлений дипломат.
Наскільки можна судити, роль основного перемовника з боку Росії в цьому складному процесі виконує помічник Путіна Владислав Сурков, який провів кілька зустрічей із Петром Порошенком, а тепер активно контактує з головою АП Борисом Ложкіним. Човникову дипломатію з нашого боку, за деякими даними, здійснював Віктор Медведчук, який втратив статус учасника контактної групи, але не втратив завзяття і, схоже, довіри з боку української влади.
Перевага Росії в цій ситуації в тому, що, будучи найактивнішим (я б сказав — найагресивнішим) учасником переговорного процесу, вона де-юре не є учасником конфлікту. Ми не можемо вимагати від РФ виведення її військ із нашої території, оскільки формально вона не визнає їхньої присутності. І коли Берлін говорить про неформальну обіцянку Москви вивести з Донбасу своїх вояків, Москва публічно бере Берлін на сміх. Київ говорить про готовність Москви звільнити Сенцова та Савченко, а Москва знизує плечима: який стосунок ми маємо до обміну бранцями? При цьому Москва не соромиться називати запровадження санкцій проти неї ударом по процесові мирного врегулювання на Донбасі. Кремль у вигіднішому становищі: будь-який зрив будь-яких домовленостей він може списати на "самодіяльність" днрівців та інших лнрівців.
Путін формально не воює, і Порошенко фактично не спростовує цього. Порошенко не готовий реально воювати, і Путін це чітко бачить. Вгадайте, хто в діалозі цих двох державних мужів має перевагу? І хто постійно піднімає планку вимог?
Російський дух
і буква закону
У чому суть уже досягнутих домовленостей, і про що домовляються Москва та Київ?
Про деякі деталі можна судити вже тепер. Частину планів озвучив Петро Олексійович, зокрема, на недавньому засіданні Кабміну. Він заявив про готовність надати неконтрольованим територіям особливий законодавчий статус і провести там місцеві вибори. Один із учасників наради запевняв, що президент говорив і про можливість проведення на фактично окупованих територіях парламентських виборів, але в офіційних повідомленнях ця інформація підтверджена не була .
З поінформованих джерел стало відомо: досягнуто попередньої домовленості про одночасне проведення 26 жовтня дострокових парламентських і місцевих виборів на територіях Донбасу, неформально керованих Москвою. Росія зацікавлена в такому кроці, оскільки він дозволяє легалізувати в регіоні владу сепаратистів і узаконити прихід у вищий законодавчий орган країни цілком офіційної п'ятої колони. Зрозуміло, забезпечити проведення повноцінних виборів Київ не зможе. У кращому разі, на цих територіях здійснюватиметься моніторинг ОБСЄ — організації, до діяльності якої впродовж цього конфлікту нагромадилося чимало запитань.
Крім того, розглядається питання про відновлення на фактично окупованих територіях офіційної діяльності СБУ і прокуратури. Передбачається, що на відповідні посади Київ призначатиме осіб, узгоджених із місцевою владою, читай — із сепаратистами та Москвою.
На порядку денному — розмір і характер бюджетних коштів, які, слід гадати, виділятиме Київ для відновлення зруйнованої інфраструктури на територіях, що Києву не підконтрольні. Питання повномасштабного відновлення виплат пенсій та зарплат бюджетникам на цих територіях обговорюється вже тепер.
За дивним збігом обставин, частина заходів, запланованих Петром Порошенком, збігається з пунктами його мирного плану, озвученого, як ми пам'ятаємо, ще в червні. Отже, захисники президента частково мають рацію — мирне врегулювання, у певному сенсі, здійснюється в рамках його "мирних ініціатив". Але є один істотний нюанс: розробляючи плани, верховний головнокомандувач виходив із того, що вони реалізовуватимуться на території визволеного Донбасу. Реалізація тих самих пунктів, але на окупованих територіях, дає зовсім інший результат. Поінформовані особи запевняють: президента переконали, що до кінця літа весь Донбас, як мінімум — Донецьку область, буде повністю зачищено від сепаратистів. Мене запевняли, що на 24 серпня паради були заплановані не тільки в Києві та Одесі, а й у Донецьку. Особисто мені повірити в це важко. Але людина, котра повідомила про це, мало схожа на жартівника. Зрештою, "парад" у Донецьку все-таки відбувся. Але це був зовсім інший парад.
Текст закону про спеціальний статус де-факто окупованих територій існує лише в чернетках і постійно коригується. Можна говорити тільки про те, що йдеться про надання особливого статусу приблизно 13 районам Донбасу, де сепаратисти і Москва отримають право самостійно розпоряджатися місцевим бюджетом; контролювати органи місцевої влади та місцевого самоврядування; вирішувати майнові й земельні питання, використовувати транші центрального бюджету та узгоджувати силовиків.
Відомо, що Москва наполягає на наданні особливого статусу всій території Донбасу і підштовхує Київ до виведення всіх силовиків з усієї території Донецької та Луганської областей. Порошенко в цьому питанні поки що демонструє виправдану впертість і наполягає на тому, що особливі повноваження буде надано лише тим територіям, котрі перебувають за фактичною лінією фронту на момент припинення вогню. Як можливий компроміс, свого часу пропонувався такий варіант: надання широких повноважень територіям Луганської області, за умови повного виведення незаконних збройних формувань та російських військ із території Донецької області. Але Москву цей варіант, цілком природно, не влаштував. Поки що українська влада відмовляється від надання дотацій та преференцій відчуженим територіям і наполягає, аби кошти, котрі планує виділяти на відновлення зруйнованої інфраструктури, витрачалися під контролем міжнародних спостерігачів. Київ усвідомлює, що в нього механізму контролю над витрачанням цих коштів не буде.
Москва, своєю чергою, наполягає на тому, аби особливий статус неконтрольованих Києвом територій згодом розчинився в додаткових повноваженнях, якими вже весь Донбас наділить нова Конституція. За обопільною згодою Кремля і Банкової, у документі не буде слів на кшталт "автономія" чи "федералізація", але елементи федералізму можуть бути введені в суть документа. Росію влаштовує, щоб нові квазідержавні утворення мали відмінну від інших українських регіонів назву. Наприклад, слово "край" замість слова "область". Те саме стосується й структур влади місцевого самоврядування, які називатимуться, скажімо, законодавчими зборами, а не місцевими радами, чи урядами краю замість виконкомів. Серед інших обговорюваних радикальних пропозицій — запровадження на територіях, підконтрольних сепаратистам і Москві, формального інституту представників президента, які, на відміну від глав адміністрацій, виконуватимуть роль префектів. І то — на пташиних правах.
Наскільки відомо, своєї згоди на такі ініціативи Київ поки що не дав: постконституційний устрій у повному тумані — тут би з доконституційним "особливим статусом" розібратися.
І Путін, і Порошенко, з різних причин, зацікавлені в невеликій передишці. Українському президенту потрібне призупинення війни на час виборів. Бо він обіцяв мир. А на тлі війни шанси отримати бажаний результат істотно знижуються. Про те, що обіцяний мир, швидше за все, нетривалий, він воліє не говорити. Щоб не засмучувати виборця. Російському президентові необхідно владнати локальні внутрішні проблеми, провести безболісну ротацію військ і забезпечити плацдарм для нової атаки, причому не тільки військової. Тимчасовий, проміжний
особливий статус частини Донбасу його не влаштовує. У середньостроковій перспективі йому потрібен особливий статус усього Донбасу. У довгостроковій — йому потрібна вся Україна. Якщо вийде. Як гірко пожартувала моя колега: "Росіяни вирішили стати "хохлами", — якщо їм не вдасться з'їсти всю Україну, вони її понадкусюють". Тим, хто розраховує, що "зона зі спецстатусом" існуватиме довго, пропонуємо не плекати ілюзій. Після виборів атаки на нашу цілісність відновляться з новою силою.
Болючим залишається й питання проведення фактичного адміністративного кордону всередині Донбасу. Територія, підконтрольна бойовикам, повільно, але невпинно розширюється навіть під час перемир'я, всупереч укладеним угодам. Питання наявності й величини так званої буферної зони, доступу України до прикордонних пунктів, форм та способів патрулювання адміністративного і державного кордонів залишаються відкритими.
Абсолютно очевидно, що закон про надання частині території Донбасу особливого статусу буде лише першим кроком до подальших переговорів про фактичні умови укладання тимчасового миру між воюючими сторонами, якими насправді є Україна і Росія.
Війна і мир
Фактичну готовність президента Порошенка відмовитися (хай ніби й тимчасово) від частини українських територій багато хто в Україні вважає ледь не зрадою. Умовна "партія війни" наполягала, що необхідно було, зібравши всі можливі зусилля, замінивши неспроможне військове керівництво та заручившись підтримкою західних союзників (насамперед військово-технічною), продовжувати опір агресорам — хоча б для того, аби мати можливість укласти таке необхідне для України перемир'я на більш вигідних умовах. Ряд експертів вважає, що Путін блефує. Він зацікавлений у маленькій переможній війні, а вести затяжну кровопролитну кампанію йому не під силу. В умовах санкцій військові витрати вже стають непомірним тягарем для російської економіки, що проявляється в падінні обсягів виробництва, впровадженні додаткових податків, зростанні цін, зменшенні кількості робочих місць та відпливі капіталу з країни. Навіть тотальна цензура не в змозі приховати факту присутності російських військ на території України. І зростання кількості жертв цієї війни серед російських військових уже позначається на настроях суспільства. Нові втрати, за словами ряду спеціалістів, неминуче привели б до зростання антивоєнних настроїв у путінській Росії.
Готовність України до активного опору, а не до безвольної здачі своїх територій і своїх громадян могла б спонукати Захід бути активнішим у питаннях політичної та військової підтримки України. Ефективна, а не хаотична мобілізація і можливе запровадження воєнного стану; переведення економіки країни на воєнні рейки та створення відповідного патріотичного тла могли б дозволити, як мінімум, стабілізувати становище на фронті й нав'язувати Путіну порядок денний на переговорах. Дехто резонно вважає, що, як мінімум, вирівнявши становище на фронті, Україна могла б дозволити собі не брати на себе юридичну та фінансову відповідальність за території, яких вона не в змозі контролювати. Відмінність умовної "Новоросії" від Придністров'я, Абхазії чи Південної Осетії полягатиме в тому, що тягар витрат на її утриманнябратиме на себе держава, котра реального впливу на ці території не матиме. Був би сенс вчинити так, як вчинили Молдова й Грузія, — покласти фактичну відповідальність за долю невизнаних республік на Москву. Годувати ще одну заморожену гарячу точку Росія нині навряд чи в змозі. Київ про це знав, але цим знанням із якихось причин не скористався.
Очевидні поступки Кремлю, на які йде Київ після стількох місяців війни та стількох жертв, на думку багатьох, фактично знецінюють загибель тисяч людей — військових і цивільних. І завдають удару по патріотичних настроях у країні, таких помітних після перших воєнних успіхів. У сухому залишку виходить, що Україна, зазнавши колосальних людських і фінансових втрат, фактично погоджується на те, що їй пропонували ще до початку бойових дій. Умовна "партія війни" переконана, що реальна, а не номінальна територіальна цілісність країни стала заручницею впертого бажання Петра Порошенка за всяку ціну провести вибори і здобути контроль над законодавчою й виконавчою владою. Фактично, Порошенка обвинувачують у тому, що він проміняв державу на владу, а інтереси країни — на власні.
Своєю чергою, така ж умовна "партія миру" вважає, що в глави держави не було іншого виходу. Повномасштабна агресія Росії, відчутні поразки, яких зазнала українська армія, деморалізація військ, знищення значної частини бойової техніки, дедалі більша непопулярність війни серед населення, відсутність необхідних резервів — усе це перетворювало продовження бойових дій на формене самогубство, яке загрожувало не тільки дальшим захопленням нових територій, а й практично повною втратою обороноздатності та прямою загрозою незалежності. У таких обставинах, вважають адвокати Порошенка, в нього не залишалося іншого виходу, як погоджуватися на перемир'я на будь-яких умовах, зволікати час, виторговувати нові умови, збиратися на силах, зміцнювати армію й вибудовувати стратегію повернення втрачених територій, розуміючи, що найближчим часом відвоювати їх не вдасться.
З цими аргументами можна було б посперечатися. Можна було б поставити багато обґрунтованих запитань керівникам різного рангу й представникам різних відомств. Запитань про планування воєнних операцій, про забезпечення вояків зброєю і спорядженням, про характер використання тих чи інших частин і підрозділів, про "специфіку" мобілізаційної роботи. Можна було поставити риторичні запитання. Чому колони бойовиків безперешкодно залишили Слов'янськ і Краматорськ? Чому колони російських військ так само безперешкодно входили на територію України, незважаючи на отримані розвіддані і незважаючи на можливість ці колони знищити? У кожному разі, як мінімум два джерела таку інформацію підтверджують.
Можна сперечатися, наскільки ефективним виявилося б запровадження воєнного стану в умовах очевидної безпорадності влади. Можна гадати, як би склалися переговори про перемир'я і наскільки поступливим виявився б Путін, якби Київ нав'язав ці переговори Москві на тлі військових успіхів, а не після нищівних поразок. Але історія не терпить умовного способу. Спробуймо не приставати ні до "партії війни", ні до "партії миру" і запишімося в "партію здорового глузду". Ми виходимо з того, що переговори в Мінську вже відбулися, що воєнного стану в Україні не запроваджено, що вибори практично неминучі і що на сьогодні українські силовики не мають достатнього потенціалу для ведення повноцінних бойових дій. Але навіть у цих умовах деякі кроки, до яких вдається українська влада в рамках мирного врегулювання, видаються трохи дивними. Який смисл Україні проводити вибори на територіях, котрих вона не контролює? Згадаймо: офіційний Київ і весь цивілізований світ абсолютно обґрунтовано не визнавали підсумків референдуму в Криму й на Донбасі, мотивуючи це тим, що під дулами автоматів волевиявлення неможливе. Що змінилося тепер? Тільки одне: автомати замінили на "Гради" й танки. Вибори будуть знущанням. Але це знущання Київ навіщось готовий санкціонувати. Київ готовий наділити необхідними мандатами сепаратистів, визнати їхнє право розпоряджатися долями людей, територіями та коштами, і навіть готовий із цією метою піти на амністію низки осіб. У чому сенс такого задуму? Якщо не називати це злочином, то дурістю — як мінімум.
За деяким даними, турбуючись про певну інформаційну підтримку майбутніх кроків, Банкова "рекомендує" тлумачам своїх планів не вживати слів "Придністров'я" чи "Абхазія", а вживати слово "Ольстер". Очевидне лукавство. Гарячу точку Британської імперії офіційний Лондон усе-таки контролював і контролює. Просто контроль над цією територією був серйозно ускладнений. Зону з "особливим статусом" Київ контролювати не зможе. Там не буде українських військ, зате будуть російські. Там не буде української СБУ й прокуратури, а будуть сепаратисти з посвідченнями відповідних структур. Там не буде української міліції, а будуть зрадники у формі, яким держава, наскільки відомо, платитиме зарплату з українського бюджету. Туди не пустять незалежних спостерігачів та офіційних представників Києва. Там не буде депутатів, обраних народом, а будуть сепаратисти, призначені в депутати за погодженням із Москвою.
За інформацією, що уточнюється, складається список підприємств на території майбутньої "зони з особливим статусом", які можуть отримати державну допомогу та (або) залучені ззовні кошти для відновлення зруйнованої інфраструктури. За певними даними, окремі з цих підприємств не існують фізично — їх або повністю знищено внаслідок обстрілів, або демонтовано й перевезено в Росію. Якщо буде реалізований гірший сценарій, ми не тільки не зможемо примусити Росію взяти на свій баланс сепаратистський анклав, а й утримуватимемо його за власний кошт.
Якщо вже вдаватися до історичних аналогій, то напрошується ще одна — Хасавюрт. Нагадаємо: в цьому дагестанському селі свого часу було підписано мирну угоду, яка фактично поклала край першій чеченській війні. Попри очевидну відмінність двох військових конфліктів, схожість низки обставин просто лякає. За підсумками Хасавюртських угод, невизнана Чеченська республіка, по суті, отримала те, чого вимагала до початку бойових дій. Росії довелося заплатити за власні військові та політичні прорахунки життями тисяч російських громадян і значними сумами з держбюджету. Відповідно до угод, підписаних у розвиток Хасавюртських домовленостей, Москва виділяла кошти для відновлення зруйнованої війною Чечні. Але ці кошти за адресою не доходили. Їх "розпилювали" кремлівські чиновники та чеченські ватажки. Хто сказав, що такий розвиток подій неможливий у нашому випадку? До речі, після закінчення першої чеченської війни в Чечні відбулися вибори, не контрольовані Москвою, але нею визнані. Особи, котрі де-юре отримали мандати від російської влади, невдовзі стануть польовими командирами, керівниками загонів, які вбиватимуть російських бійців у новій війні — другій чеченській.
Цікаво, що події й настрої першої чеченської війни дуже скидаються на події й настрої першої російсько-української. Той-таки патріотичний настрій спочатку. Той-таки шок після перших великих втрат. Той-таки зашкалюючий оптимізм після перших перемог. Те ж таки прокляте запитання матерів і дружин: "Чому наші діти (чоловіки) мають помирати за чужу землю? Хочуть жити окремо — хай живуть". Ті ж перекриття доріг і ухиляння від призову. Те ж відео з кадрами спаленої техніки і переляканих полонених. Ті ж заклики до миру за всяку ціну. Таке ж перемир'я після несподіваної й нищівної поразки військ у боях, що завершилися здачею низки стратегічно важливих населених пунктів. А після війни — розмови про зраду і невдоволене нарікання, що й так голодна Росія годує бандитську Чечню. І — нова війна.
Люди, близькі до оточення українського президента, стверджують, що глава держави переконаний: його мирні ініціативи будуть із належним розумінням зустрінуті в суспільстві. Кожен день війни збільшує кількість прибічників миру за будь-яку ціну. Але хто сказав, що йдеться про мир? Ідеться лише про перемир'я, причому укладене на невигідних для Києва умовах. Цілком очевидно, що в цих умовах Київ мав вчинити бодай так, як вчинив щодо Криму, як вчинила Грузія щодо Абхазії та Південної Осетії. Українська влада мала визнати де-факто відчужені території тимчасово окупованими. І відгородитися від них, якщо й не фізично — парканом та колючим дротом, як тепер дехто пропонує, то фінансово і юридично. Такий статус, з одного боку, позначив би небажання Києва миритися з втратою цих територій; з другого — фіксував неможливість ці території контролювати і забезпечувати. Влада мала відкрито визнати, що доти, доки в зазначених населених пунктах стоїть ворожа армія, а українська армія не має фізичної можливості її звідти вибити, Київ не може брати на себе тягар відповідальності за ці території і за цих людей. Тим більше в умовах жорстокої економічної кризи і фактично не припиненої війни. Не може бути й мови ні про вибори на цих територіях, ні про функціонування там якихось органів під егідою Києва, ні про фінансування. Максимум, на що міг піти Київ, — на погодження з Москвою організації гуманітарного коридору, яким фактично окуповані території могли залишити ті, хто не хоче співіснувати з незаконною владою та окупантами. І яким могли б повернутися на "російський Донбас" ті, хто виїхав звідти під час бойових дій і відмовляється вважати Україну своєю батьківщиною. Це було б чесно.
За найбільш кепського розкладу, українській державі доведеться платити не тільки за антиукраїнську частину Донбасу, а й "російському" Криму. Достеменно відомо, що гарантування життєзабезпечення півострова Україною (ідеться, зокрема, про відновлення повномасштабного енерго- та водопостачання) було однією з вимог, яку виставляв Путін в обмін на перемир'я. Ще однією вимогою було заморожування публічної дискусії про юридичний статус Криму.
Який вигляд матимуть підсумкові домовленості, поки що судити неймовірно складно. Хочеться вірити, що українська влада, яка й так припустилася непростимо багатьох помилок за останні півроку, виявить необхідну принциповість у безумовно непростому переговорному процесі. Бо кожна необґрунтована поступка загрожує обернутися новими невиправданими жертвами у майбутній, майже неминучій, війні. Країна не може дозволити собі оплачувати за рахунок дірявого державного бюджету чиїсь слабкості, дурощі, злочини і зраду. Країна й так уже оплатила це тисячами життів — цивільних і військових.
