Останні події в УПЦ важко піддаються аналізу. Найпростіше їх охарактеризувати, як «набридло чекати». Чого — від кожного за здібностями. Комусь — одужання глави церкви, комусь — його остаточного відходу. Труднощі аналізу пов’язані з двома обставинами: браком як логіки, так і етики у вчинках і рішеннями дійових осіб, а також небажанням не те що розповісти, що ж відбувається насправді, — навіть просто підтвердити, що щось відбувається.
Рішення останнього Священного синоду, що пройшов без участі Блаженнійшого митрополита Київського Володимира, фактично передбачає відсторонення його від будь-яких важелів управління церквою. Влада зосередилася переважно в руках Синоду, а точніше, деяких його учасників. Усе це дало спостерігачам підстави говорити про «переворот» в УПЦ, а самих «синодалів» порівняти з ҐКЧП.
Що ж, подібність є: митрополита ізольовано в лікарні, його секретаря обвинувачують у пресі в тому, що він фальсифікує рішення Собору, гроші абияк витрачає, а також «править від імені предстоятеля» — тобто предстоятель, треба думати, геть недієздатний, — а щоб владика не надто ворохобився, підводять під фінансову перевірку. Тим часом у публіці підігрівають сумніви в тому, що митрополит Київський справді добре почувається й
одужує, так переконливо, що з Моск-ви надсилають людину, щоб вона сама впевнилася.
Фінансова перевірка, як завжди, закінчується нічим, ложечки знаходяться, але осад, як водиться, залишається. Ухвалю-ється поважне рішення про те, що церква має жити «нормальним життям» навіть «за відсутності предстоятеля». Те, що предстоятель насправді «присутній», — теж не перешкода. Просто його владу треба розділити між усіма, кому вона подобається. Печатка митрополита Київського пірнає в кишеню віднині «першенствуючого» митрополита Одеського, один з вікарних архієреїв отримує в руки всі важелі управління Київською єпархією, швиденько затверджується комісія з переробки Статуту УПЦ — і все це освячується рішеннями Священного синоду, що їх усі «мусять виконувати». Зокрема й митрополит Київський.
Усі дійства супроводжуються акомпанементом коментарів «офіційних осіб», які зводяться до того, що «ні-ні, нічого не відбувається». Єпископат УПЦ — одностайний. У всьому. Немає незгод. Усіх — усіх без винятку! — влаштовує той статус, який у нас є. Фінансові порушення? Жодних порушень! Питання управління? Жодних питань. Як це — «предстоятель не підпише рішення Синоду»? Ще як підпише — от побачите. А не підпише — отже, його підпис необов’язковий.
Цікаво, все справді настільки змішалося в УПЦ, що потрібне аж отаке натужне збереження «хорошої міни»? Адже інформація, якою нас намагаються «заспокоїти», повна нісенітниць і нестиковок. Те, що «розбіжності» з різних, зокрема принципових, питань у священноначалля УПЦ є (навіть якщо ступінь напруги трохи перебільшено), показав зовсім нещодавно Ювілей-ний Собор УПЦ. Та що там Собор — достатньо почитати інтер-в’ю високоповажних архієреїв. Ще цікавіша історія з аудитом Київської єпархії, а по суті — фінансовою перевіркою будівництва Кафедрального собору Всіх Святих у Києві. Зовсім недавно було опубліковано інформацію про те, що порушень не знайшли. І раптом на засіданні Священного синоду, замість погладити по голівці чесних співробітників, їх звільняють із формулюванням «удосконалення адміністративно-фінансової діяльності». Так були порушення чи ні? Якщо були, можна було б оприлюднити, аби уникнути пересудів. Хоча б у єпархіальних ЗМІ. Адже парафіяни мають право знати, наскільки чесно витрачаються їхні пожертвування. Щоб не вийшла ще одна «лікарня майбутнього».
Точно так само викликало запитання рішення Синоду про скасування колегіального органу, який було створено наприкінці грудня для управління Київською єпархією. Роботу цієї комісії визнали «неефективною», і, замість комісії, правити Київсь-кою єпархією призначили одного з її колишніх членів — митрополита Вишгородського та Чорнобильського Павла. Подумати тільки, як оперативно визначили «неефективність» роботи комісії — всього за місяць, здебільшого святковий. І це в церкві, де рішення зазвичай визрівають довго, а на ефективність їх перевіряють іноді століттями.
Спостерігачі гадають, по кому подзвін. По архієпископу Олександру, секретареві Блаженнійшого, який отримав «занадто багато влади», будучи сполучною ланкою між митрополитом Володимиром і зовнішнім світом? Чи по самому Блаженнійшому, який останнім часом дуже вже «загрався» з автономією? У результаті рішень Синоду владика Олександр втратив посаду настоятеля Собору Всіх Святих і члена комісії, яка управляє Київською єпархією, — через скасування самої комісії . Говорити про те, що він втратив «ключові пости», поки що зарано — адже він залишається членом Священного Синоду і главою ВЗЦЗ УПЦ. Запитання — наскільки довго. Втім, вивести його зі складу Синоду буде непросто, попри те що рішення про розширення Синоду не відповідало Статуту УПЦ. Просто тому, що разом із ним у «розширений» Синод увійшли також митрополит Донецький Іларіон і митрополит Чорнобильсь-кий Павло — головні дійові особи нинішнього спектаклю та претенденти на Київську кафедру. Хоча деякі впливові члени поважного зібрання не приховують свого роздратування молодим колегою, їм доведеться його терпіти. Принаймні якийсь час.
Інтригуючим виявилося рішення Синоду передати управління Київською єпархією мит-рополитові Павлу. Це дало привід говорити про те, що він бере участь у спробах усунути митрополита Київського від управління церквою, а також про те, що його передбачуваний тандем з ар-хієпископом Олександром, що оформився у період підготовки до Ювілейного Собору, розпався. Тобто секретар Блажен-нійшого залишився в Синоді без підтримки.
Що ж, поспішність, з якою владика Павло рвонувся до важелів управління Київською єпархією, можна зрозуміти. Ні для кого не секрет, що він — один з можливих кандидатів на Київську кафедру. Але річ у тому, що посісти це місце може тільки архієрей з «досвідом управління єпар-хією». Владика Павло ж досі, будучи архієреєм-помічником, такого досвіду не мав. Тож тепер у нього є чудова можливість «поліпшити резюме». Він багато чим зобов’язаний митрополитові Володимиру й, можливо, саме як «вихованець» щиро вважає, що повинен стати його наступником.
Однак цей ривок цілком може виявитися фальстартом. По-перше, митрополит Київський живий, а поки він живий, він залишається правлячим архієреєм Київської єпархії. Наскільки відомо, митрополит Володимир не поставив свого підпису під рішенням Синоду про призначення митрополита Павла на своє місце. Тобто претензії митрополита Павла на управління єпархією поки що нічим не підкріплені. Ба більше, його спроби утвердитися на посаді «тимчасово виконуючого обов’язки», всупереч волі митрополита Київського, зроб-лять саме його основною мішенню для обвинувачень в «узурпації». Тобто ця поспішність може коштувати йому репутації в очах власне київської пастви, яка з більшою повагою ставиться до свого правлячого ар-хієрея митрополита Володимира.
Це призначення, крім можливості побути правлячим архієреєм і потримати під контролем фінансові потоки Київської єпархії, скоріш за все, — частина договору між владикою Павлом і ще двома активістами-«синодалами» — митрополитом Донецьким Іларіоном і митрополитом Одеським Агафангелом, також претендентами стати митрополитом Київським. І, як будь-який «союзницький договір», цей може триматися як на «інтересі», так і на страху. Митрополит Павло як мінімум не заперечував проти ідеї колег по «тріумвірату» провести фінансовий аудит Київської єпархії. Можливо, чуття бізнесмена його підвело і він не розуміє, що таким чином створено прецедент. Адже такого раніше не робили. Якщо всередині церкви проводили розслідування — зокрема фінансові, — їх проводили силами церкви, а не світських приватних фірм. Тепер же якщо комусь спаде на думку провести аудит Києво-Печерської лаври, він напевне зможе довідатися багато цікавого. Як і в результаті аудиту будь-якої єпархії. Просто досі це було забороненим прийомом — як удар нижче пояса або ідея запроторити за ґрати політичного опонента.
Ще одним досить цікавим результатом засідання Синоду стало те, що, в результаті відсторонення від влади в УПЦ митрополита Володимира, контроль над церквою взяли архієреї, фінансовані відомим бізнесменом, церковним меценатом В.Нусенкісом. А він як читач, можливо, пам’ятає: на літньому Ювілейному Соборі УПЦ відкрито оголосила про те, що йде в опозицію до митрополита Володимира.
Відсутність на засіданні Синоду митрополита Київського дала змогу вирішити важливу проблему: затвердити комісію з перегляду Статуту УПЦ — саме те питання, яке спричинило скандал на літньому Соборі. У результаті до цієї комісії увійшли й зайняли ключові позиції люди, досить далекі від ідеї автономії УПЦ. І це можна вважати маленькою, але досить важливою перемогою Московської патріархії та її найближчих союзників в українському Синоді. Адже якщо вирішити проблему Статуту УПЦ, привівши його «у відповідність до Статуту РПЦ», уже буде неважливо, хто стане (або навіть залишиться) митрополитом Київським — юридично залежність УПЦ від Московської патріархії буде закріплено, українське священноначалля змушене буде діяти в рамках Статуту. Цілком можливо навіть, що в усієї цієї історії із «синодальним переворотом» насправді всього лише одне підґрунтя — створити «потрібну» комісію з перегляду Статуту. Усе інше — полякати добряче секретаря предстоятеля, «який зарвався», зіпсувати репутацію митрополиту Павлу, підняти довкола цього медіа-хвилі — побічні продукти, які відведуть погляди публіки від головного.
Що ж, Московського патріарха можна зрозуміти в його прагненні стриножити Київ. За-надто багато останнім часом він підносить сюрпризів. От хоча б ця «синодальна» активність начебто відданих Москві архієреїв. Судячи з усього, вона викликала якісь підозри, якщо напередодні засідання Синоду до Києва спішно прибув «смотрящий» Московського патріарха митрополит Іларіон Алфєєв, глава ВЗЦЗ МП. Візиту спробували надати благовидного вигляду, але все, що робиться в поспіху, виглядає абияк. Владика нібито в цей день мав зустрітися з українськими інтелектуалами та журналістами в рамках клубу «Сковорода». За дивним збігом, того ж дня він мав бути присутній на Різдвяних читаннях у Москві. Пожертвував розкладом заради «українських інтелектуалів»? Переплутав рядки в органайзері? У Києві митрополит відвідав у лікарні митрополита Київського. Можливо, мав іще якісь зустрічі зовсім уже неофіційно з кимось із членів Синоду.
З усього видно, що довірена людина патріарха Московського приїхала особисто довідатися, який насправді стан здоров’я Блаженнійшого митрополита Київського. Причому приїхала в поспіху. Це може свідчити або про те, що патріарх Московський не зовсім довіряє інформації, отриманій з українських джерел, або про те, що митрополитові доручено було, крім усього іншого, запобігти деяким рішенням Синоду. Активність, яку українські архієреї розгорнули біля ліжка хворого, не може не викликати хвилювання в Москві. Ситуацію в Україні і в УПЦ там і так контролюють останнім часом із труднощами, а тут питання управління церквою виявилося підвішеним і вирішується в не надто красивий спосіб. Крім суто етичних сумнівів у тому, що відбувається, виникають питання прагматичного забарвлення. Сценарій усунення від влади митрополита Київського — досить небезпечний прецедент. Де гарантія, що незадоволені архієреї РПЦ не захочуть повторити досвіду своїх українських колег, щойно патріарх зляже з нежитем або вивихне ногу, катаючись на лижах? Власне, прецедент уже був: Харківський Собор мав деякі риси подібності до того, що відбувається нині. Та тільки тоді йшлося не про чинного, а про відлученого предстоятеля. Тепер же, судячи з усього, спеціального «замовлення Москви» на усунення від влади в УПЦ митрополита Володимира немає. Очевидна тільки зацікавленість Московської патріархії в такій редакції Статуту УПЦ, в якій буде затушоване все, що гарантує УПЦ фактичну автономію. Кажуть, московського емісара обурила неетичність ситуації, що створилася навколо митрополита Київського. Однак бажання Блаженнійшого зміцнювати автономію УПЦ ні для кого не секрет, тому його усунення від вирішення питань щодо Статуту дуже на руку Москві.
Якщо це «відсторонення» реалізують, воно ляже на плечі українських архієреїв, і тільки вони відповідатимуть за нього. Те, що відбулося на Синоді, ще не відсторонення, але вже репетиція. Поки що, як стверджують в УПЦ, митрополит Володимир одужує, і є надія, скоро зможе повернутися до виконання своїх обов’язків з управління церквою.
Правда, тут можуть початися несподіванки. Якщо вірити офіційним коментарям, які не забарилися після Синоду, предстоятель УПЦ повинен підкоритися рішенням Синоду. У крайньому разі він може записати свою «окрему думку». Він не може просто «скасувати» ці рішення. І в такому становищі митрополит Володимир залишатиметься доти, доки не буде «повною мірою здатний виконувати свої обов’язки». Хто визначить, чи здатен він їх виконувати і якою саме мірою? Усім відомо, що стан здоров’я предстоятеля не блискучий уже багато років. Чи означає це, що з посиланням на медичні висновки його в будь-який момент можна оголосити «недостатньо здоровим»?
Сама історія із цим Синодом змушує замислитися про таку можливість. Адже, згідно з інформацією секретаря митрополита Володимира, предстоятель УПЦ був готовий проводити Синод і чекав прибуття архієреїв до себе в лікарню. Чекав до самого вечора, поки йому не повідомили, що засідання вже відбулося, а його просто «не хотіли турбувати». Ні, оточення митрополита й тут спробувало показати хорошу міну: в предстоятеля, мовляв, перед засіданням побували керуючий справами митрополії та його особистий секретар, вони все розповіли, обговорили, отримали інструкції... Ані слова про те, які саме питання обговорювалися, чи були це саме ті питання, які порушувалися на Синоді, чи була врахована Синодом думка предстоятеля тощо. Нарешті, чому порядок денний не обговорювався предстоятелем і головуючим на Синоді митрополитом Агафангелом — адже саме він, а не керуючий справами або секретар, відповідає за рішення Синоду. Однак немає жодної інформації про те, що митрополит Агафангел зустрічався з митрополитом Київським ні до, ні після засідання.
Що ж, «синодалів» зрозуміти легко: навряд чи їм удалося б ухвалити «потрібні» рішення щодо управління Київською єпархією та складу комісії з перегляду Статуту за участі митрополита Володимира. Тому вони знайшли привід його «обійти» — у рамках турботи про його здоров’я. Привід вагомий і безвідмовний. Цікаво, скільки разів вони його ще використають? І для чого?
Катерина Щоткіна,
