Це будуть найганебніші вибори в історії України. Найпопулістичніші. Найдемагогічніші. Найпідступніші. Це будуть вибори, після яких "нова" країна укотре стане попередньою, зробивши великий стрибок назад.
Зауважте, кожні вибори ніби перекреслюють досягнення Революцій. Вибори стають реваншем для того зла, проти якого голіруч ішов народ у буремний міжвиборчий період. Зрештою, реванш уже стався. Яскраві критики закритих списків радо пішли в закриті списки.
Діячі режиму Януковича радо знайшлися серед тих, хто хоче все по-новому. Урядові прихильники тотальної економії радо тратять величезні бюджети на білборди. Усе вже сталося. Парламентські вибори-2014, навіть не почавшись, уже стали віртуозним Антимайданом. Народ, якщо дуже піднатужитись, може скинути одного горе-керівника. Але він ніяк не може зламати політикум як такий.
Ці вибори відмотають плівку назад. Вони легітимізують цілий сонм політичних дракул, які лише прокинуться після довгої майданної ночі. Для нас усе майже закінчилось, і ми, перевтомлені й доведені до крайнього виснаження, пропускаємо гол за голом у свої ворота від тих, хто ще навіть не починав. Ці вибори винесуть на Олімп або брудну піну, або в'язкий мул із самого дна. Або перше й друге. І справа навіть не в тому, що наступний парламент не стане вінцем повного оновлення. А в тому, що так звані "нові" погодилися прикрити собою не просто старих, а найгірших – пристосуванців, які здатні мімікрувати й хапатися за кон'юнктуру. Вони однаково успішно можуть і волонтерити, і пиляти бюджет. Вони швидко стають своїми з усіма й усюди. Піна і мул. Порожній накип і важке багновиння. Ось формула наступного парламенту.
Хто голосніше проспіває "Путін – х…ло". Хто щиріше возненавидить сепаратистів. Хто краще обкладе трьохповерховою лайкою комуністів. Хто пафосніше пообіцяє перемогу невідомо коли і невідомо де. Ці вибори стануть змаганням пустопорожніх ненависників. Їм би в Північній Кореї балотуватися чи у Венесуелі. Але вони, обдаровані говоруни, тут і зараз. Вони в фаворі. Це буде перший парламент, у якому тема патріотизму буде возведена до іпостасі залізобетонного алібі, проти якого не попреш. Політики дуже довго чекали на цей момент – коли все буде так просто. Коли можна буде сховатися за "Герої не вмирають" чи інший девіз, на який рефлекторно реагує тонка душа виборця. Вони довго чекали, коли мажоритарку можна буде вигравати не багатомільйонним латанням доріг чи заміною вікон у школах – а екзальтованим актом патріотичного припадку на зустрічі з виборцем. Політики роблять свої виборчі кампанії не на соціально-економічних обіцянках – а на планових відвідинах похорон. І тепер не треба обтяжувати себе важкими роздумами про те, яким чином утримати долар на позначці бодай-би 13 грн, як гарантувати людям нормальні зарплати, як зменшувати газозалежність тощо. Навіщо? Кому це треба? Достатньо відвезти фуру з мінеральною водою на найближчий блокпост, власноруч розвантажити її на камеру, трошки позувати у бронежилеті й касці для мілітарної фотосесії, викласти все це у Фейсбук, завершити свій пост стандартним "Слава Україні!" - і ти вже, вважай, недоторканний.
А там якось буде. Якось дадуть раду з тими нещасними 6-ма тисячами депутатської зарплати. Та й хто посміє чимось дорікнути стопроцентовому патріоту? Дискредитація самого інституту виборів як змагальності ідей - це найгірше, що могло статися з усіма нами. Ми впали в темну безодню любові до України. Вона, ця любов, - надто вже гуманітарна, абстрактна, ірраціональна і безперебірлива. Ми наївно очікуємо, що герої з зони АТО, які балотуються в парламент, будуть довічно ходити на пленарні засідання у спецформі кольору хакі і стоптаних берцях. Нам узагалі не потрібні законотворці. Тому що запах палених шин значно рідніший, аніж кабінетна тиша. І це ми захотіли, щоби для того, аби стати депутатом, треба не економіку і право знати – а досить, щоб тебе догола роздягнули беркутівці. Чи, може, хтось вірить, що льотчиця Надя буде проводити засідання фракції чи розставляти свої квоти на парламентські комітети та урядові міністерства? А, може, Семен Семенченко займеться пропагандою ОСББ? Чи, може, різні командири різних батальйонів у різних партійних списках почнуть вникати у тонкощі бюджетоутворення чи антидискримінаційного законодавства? Ну і звісно, присутність найвідоміших журналістів у провладному блоці сильно завадить тому ж Балозі чи Жванії "рішати" свої питання... Аякже, сотники в парламенті значно цікавіші, ніж ботани зі знанням трьох мов. Та проблема не в цьому.
Наступний парламент матиме красиву вітрину з красивих нових імен. Але на касі стоятимуть усе ті ж знайомі обличчя. І їм позаріз була потрібна красива вітрина. Вони її отримали. Що характерно – вони навіть її не купили. Вони взагалі не потратилися на те, аби законсервувати себе при справах. Вони просто-напросто натиснули на амбіцію "нових" стати тими, кого вони так нещадно критикували ще вчора. Маститі політики це добре знають – як солодко пахне підігріте самолюбство. І вони все зробили геніально – вони дозволили себе прикрасити, декорувати, врятувати. Що тут сказати... Браво! Наступний парламент стане могилою ось цих самих амбіцій. Запустивши туди цілком пристойних людей, ми фактично їх втрачаємо. Бо це квиток в один кінець дороги. Бо вони втягнуться. Їм сподобається навіть там, у цьому баговинні, бути божественними лілеями й вирізнятися своїми показним нон-конформізмом. Вони будуть фарбувати себе у колір білих ворон, навіть не будучи ними. Вони доводитимуть що "а ми насправді не помінялися, ми такі ж, як були" - але насправді вони захочуть пройти цей шлях до кінця. Вони своєю присутністю будуть щодня рятувати цей парламент пройдисвітів. Вони щодня даватимуть сили тому органу, який зродився на обмані та підміні понять.
Це буде сповна їхній парламент, у якому білі ворони гратимуть на чорних клавішах.
Остап Дроздов, Канал 112
