ЧАС роЗЛУКИ

Не пригадую, хто саме уїдливо зауважив: наша людина вибачає, коли їй плюють у душу, але звіріє, коли зазирають у її холодильник. Слава Богу, так думають не всі. Однак влада, після несподіваного для неї протесту підприємців, здається, схильна вважати саме так.

 

Не схоже, що легкий переляк, викликаний «бунтом дрібних крамарів» (як зневажливо назвали цю акцію на самій верхівці), примусив небожителів вгамувати свої апетити. Швидше, примусив змінити тактику.

 

Наприклад, режим віднедавна щосили використовує правило малих поступок. Поганий Податковий кодекс? Не біда, перепишемо. По кодексу проходяться косметичним ремонтом, уточнена версія подається як найвища милість. Але людям невтаємниченим невтямки, що уточнений список оброків, по суті, мало чим відрізняється від ущент розкритикованого попереднього. Понад те, за деякими даними, у Мінфіні створили групу під керівництвом заступника міністра Анатолія Мярковського, якій належить внести в кодекс корективи. Простіше кажучи, максимально наблизити документ до ранньої редакції… Відпустка з догляду за дитиною не зараховуватиметься у виробничий стаж? А-я-яй, негарно вийшло... Непорозуміння, виправимо. У столичному метро ліквідували безоплатний проїзд для ветеранів? Боже мій, яка ницість! Накажемо повернути!

 

Психологи запевняють: поверненому після грабунку радіють більше, ніж знахідці. На цьому й будується розрахунок? Але ж кредит довіри не погашають послугами.

 

Утім, є й більш витончені способи „роботи з населенням“. Емпірично доведено: відвернути увагу громадянина від холодильника можна лише з допомогою телевізора. Потрібна картинка чудово позбавляє непотрібних думок. Найкраще з цим можуть упоратися численні пісенні змагання та яскраві танцювальні шоу. Але рано чи пізно очманілий від видовищ обиватель стомлено поплететься до холодильника по хліб насущний. Погодьтеся, непотрібні думки (які неминуче виникають у громадянина після цього) просто-таки необхідно спрямувати у потрібне русло.

 

Інструментів для зміни плину наших думок — безліч. Дарма що вони трохи одноманітні. Один великодосвідчений експерт (що з’їв не сказати б — собаку, а цілу зграю в мудрованому ділі медіамоніторингу) якось переконував автора цих рядків: у жодній країні світу немає такої кількості телевізійних політичних ток-шоу і такої кількості випусків новин. Повіримо спецу на слово. Не станемо вираховувати розумну кількість TV-продуктів, тим більше сперечатися про їхню якість. Зайдемо на ціль з іншого боку. Коли на кожному розі розставлені сітки індустрії швидкого харчування, то ви рано чи пізно в них попадетеся. Навіть якщо від початку упереджені проти фаст-фуду. Велика кількість відповідних закладів здатна породити у вас ілюзію вибору. Ви вже не помітите, що розбіжність у вивісках не завжди означає розбіжність в асортименті. Ви ніколи не дізнаєтеся, якою саме гидотою вас нагодували. Отже, ви не в змозі навіть припустити, коли і як саме дасться взнаки спожитий делікатес. Ви підсвідомо довіритеся яскравій упаковці товару та щирій усмішці продавця. Тим більше що останній може свято вірувати: він справді нагодував вас чимось корисним. А тому, як запевняють ескулапи, мало яка жертва громадського харчування у змозі встановити причинно-наслідковий зв’язок між з’їденим одного разу гамбургером та своєю раптовою недугою.

 

Політично забарвленого телебачення в нашому житті стільки, що, практично, неможливо уникнути бодай поверхового перегляду випуску новин. Або випадкового потрапляння на черговий сеанс політичної магії з політологічним викриттям. Відтак на „блакитний вогник“ із приреченістю метеликів злітаються навіть аполітичні. Мільйони глядачів заковтують наживку з інформаційного фаст-фуду, не помічаючи гачків. Маніпуляції тележурналістів найчастіше підсвідомі. Влада маніпулює телебаченням свідомо...

 

Того дня, коли прес-служба Віктора Януковича урочисто повідомила про остаточне позбавлення Степана Бандери звання Героя України, випадково зіштовхнувся з одним біло-синім діячем. Поставив йому риторичне запитання: „Навіщо вам це?“ Почув цинічно-легковажну відповідь: „А щоб нацики не нудьгували“.

 

Через кілька днів виявив, що легкодумства в отриманій відповіді було трохи менше, ніж здалося спочатку. Переконався в цьому, випадково потрапивши на тусовку, організовану групою відомих патріотів. Кипіли пристрасті, ламалися списи (хоча саме час їх ретельно гострити). Суть розлогих монологів, за великим рахунком, зводилася до двох простих тез. Перша: головна загроза, яку несе нинішня влада, — тотальний наступ на все українське. Друга: Янукович із усіма його опричниками — суть знаряддя, безвідмовна ломака у руках безжалісного Кремля.

 

А хіба ні? Правда, недорікуватий гарант у цілому непогано опанував державну мову. Згоден, у нього поки що складнощі з синхронним перекладом слова „елка“, та й дієслово „увімкни“ в його вустах звучить зрадницьким „умикни“. Але на наголосах та відмінках, він, будьмо чесні, вже спотикається рідше, ніж Віктор Андрійович. Віктор Федорович навіть дозволяє собі влаштовувати прочухан Анатолію Могильову та Борису Колеснікову за незнання державної мови. Але показне, ситуативне „українофільство“ Януковича нікого не вводить в оману. Оскільки викличне українофобство стало невід’ємною частиною державної політики. Чи слід дивуватися, що публічну образливу зневагу до державної мови може собі дозволити будь-хто — від донецького губернатора до одеського гаїшника.

 

І ось уже вилучають зі шкільної програми роман про Голодомор, прикрашають свастиками пам’ятний знак Бандері в Луцьку, скидають із п’єдесталу пам’ятник жертвам трагедії 1932—1933 р. у Білгород-Дністровському.

 

Одеська міськрада (слід гадати, переможно впоравшись із рештою проблем) ухвалює надзвичайно актуальне „антибандерівське“ рішення „про неприпустимість героїзації осіб, які співпрацювали з гітлерівським режимом“. Загадковий антифашистський форум України (очолюваний „топовими“ парламентськими забіяками Царьовим і Шенцовим) має намір домогтися від урядів європейських країн статусу „персон нон грата“ для Тягнибока з товаришами.

 

А що по інший бік лінії невидимого фронту? Підрив пам’ятника Сталіну та грізні обіцянки, що „бандерівська армія перейде Дніпро й викине цю синьож...у банду...“

 

Підкреслена україноненависність правлячого режиму спочатку викликала щирий подив: невже не спрацьовує банальний інстинкт самозбереження? Проте ближче роздивившись, бачиш, що розпалювання ненависті горезвісним інстинктом і продиктоване.

 

Настільки ж очевидне й інше: роль Росії в цьому процесі допоміжна, а не ключова. Так, невипадкові месіанські вояжі Кирила. Так, неспроста центральний російський канал розпочинає випуск новин сюжетом не про візит Медведєва, не про нараду в Путіна й не про події в Північній Африці, а про можливе закриття музею Великої Вітчизняної війни в Івано-Франківську. Про регулярні обшуки в московській бібліотеці української літератури центральні мас-медіа РФ воліють не згадувати взагалі. Хоча таке якщо й не причина для розриву дипломатичних відносин, то вже точно привід для розмови про реальне смислове наповнення терміна „стратегічне партнерство“.

 

Проте Кремль відмовляв нам у праві на самовизначення і при Кравчуку, і при Кучмі, і при Ющенку. Правда, своє несприйняття нас як нації першопрестольна раніше демонструвала на порядок скромніше. І не випадково лише при Януковичі ми повною мірою відчули безтолковість нашої зовнішньої політики, безправність нашого суверенітету та беззахисність нашої незалежності.

 

Усе це — правда. Але вона надто очевидна, щоб виявитися всією правдою.

 

Влада впродовж року добросовісно робила все, щоб об’єднати країну. Проти себе. З дурості чи з жадібності — не суть важливо. Але „погіршення життя вже сьогодні“ однаковою мірою відчули на собі і наддніпрянці, і галичани. Комунальні тарифи, ціни на гречку, вартість бензину зростають невпинно й повсюди. Скрізь примусово посилають у відпустку за власний рахунок учителів і лікарів, „тому що в бюджеті немає грошей“. Скрізь підприємцям, які вимушено згортають свій бізнес, податкові масово нараховують штрафи за неіснуючі гріхи, „тому що бюджетові потрібні гроші“. Усюди однаково хамуваті дожі й злодійкуваті клеврети. Будь-який суд у будь-якому районі будь-якої області сміливо може претендувати на звання найтуманнішого суду у світі. І тут, і там різнокаліберні жадібні чинуші роздягають нас, як українських жінок навесні під каштанами. Нетверезі вельможі та обкурені мажори на тротуарах і „зебрах“ душать шикарними „тачками“ мирних жителів, незалежно від ідеологічного забарвлення та місця мешкання. Можливе прийняття житлового кодексу робить „західняків“ і „cхідняків“ однаково безправними перед обличчям хижих забудовників. У вузах як Сходу, так і Заходу рівень оплати за навчання відтепер істотно перевищуватиме рівень отримуваних знань. Майбутня пенсійна реформа зрівнює шанси вихідців різних регіонів не дожити до пенсії.

 

Кепсько скрізь. Погано всім.

 

Хоча ні. Декому, здається, гірше за всіх.

 

У 2007-му міжнародна дослідницька служба „Євразійський монітор“ провела в семи країнах СНД вимірювання настроїв, які продемонстрували: українці почуваються найменш щасливими і забезпеченими серед жителів пострадянського простору, їм притаманний найбільш песимістичний погляд на майбутнє. Тільки 35% українців запевнили інтерв’юерів, що задоволені своїм життям (на тлі 73% у Казахстані та 65% у Білорусі). Лише 7% українських сімей тоді оцінили своє матеріальне становище як хороше (і це в „жирний“, докризовий рік!).

 

Наприкінці 2010-го соціологічна група „Рейтинг“ провела інше, не менш цікаве дослідження, згідно з яким лише 17% опитаних вважають себе однозначно щасливими. 20% ідентифікували себе як нещасливі. Найменш задоволеними життям, за твердженням соціологів, виявилися мешканці Донбасу.

 

Чомусь здається, що на початку 2011-го громадяни України (і, зокрема, жителі малої батьківщини гаранта) не стали щасливішими. Чи слід дивуватися, що дискусія угорі про можливе проведення парламентських виборів навесні нинішнього року виявилася нетривалою, а результат — визначеним?

 

Дивувати має інше. Днями Микола Янович розчулив до сліз, дуже дотепно порівнявши сьогоднішню Україну з післявоєнною Німеччиною. Мовляв, масштаби перетворень цілком порівнянні. Віддамо це твердження на суд знавців. Проведемо іншу паралель. Ось, їй-богу, цікаво, чому Конраду Аденауеру не спало на думку приватизувати, скажімо, баварський замок Йоганнесбург? І як би відреагували зубожілі німці, якби, наприклад, Людвіг Ерхард влаштував весілля улюбленого чада в Ліхтенштейнському палаці Відня, заплативши тільки за годину оренди залу суму, яка приблизно в 33 рази перевищує мінімальну заробітну плату? І де б опинився керівник банку німецьких земель, коли б відмовився розкрити громаді таємницю походження своїх астрономічних доходів?

 

Невже вони не розуміють? Невже не бояться? На що сподівається Янукович, який їсть, молиться і любить Україну дуже вже дивною любов’ю?

 

Україну, яка завдяки їхній спільній жадобі та нашим сукупним нещастям, отримала певний шанс на єднання. Гасло „Біда одна для всіх“ могло стати девізом недавнього мітингу, присвяченого Дню Соборності. Могло, але не стало. Не тільки тому, що його не додумалися (не наважилися?) озвучити політики. А й тому, що на цей час зерна ненависті, старанно висіяні владою, дали рясні сходи.

 

Горезвісна „дегероїзація“ Бандери припала саме на той час, коли об’єднуючих проблем у жителів різних куточків країни стало набагато більше, ніж умовностей, що їх розділяють. Розрахунок режиму був на диво простим і виявився на лихо правильним. Влада, оголосивши анафему вождю ОУН, надушила на болюче місце й викликала до життя очікувану замашну відповідь. Знаменитий спіч одного з керманичів „Свободи“ Михальчишина, сповнений ненависті, перетворився на цінний подарунок для Банкової, яка було напружилася. Здається, він виявився навіть щедрішим, ніж розраховували організатори скандалу. Завдяки старанням TV, вся країна побачила „звірячий оскал печерного націоналізму“. Спецслужба, пометушившись (і підозріло своєчасно виявивши неабиякі запаси зброї у членів „Тризуба“) дала привід поговорити, що хижак точить пазурі.

 

Телебачення, яке охоче підхопило гучну тему, перетворило „справу Бандери“ на головне джерело роздратування. Влада вміло каналізувала народну ненависть. Запаси гніву, які нагромадилися за довгі місяці „реформ“ і призначалися владі, жителі країни взялися самозабутньо виливати одне на одного. Все повернулося на круги своя. Політики захоплено інтригують. Інтелектуали-патріоти звично шукають „руку Москви“. „Квасні“ патріоти граються в „антифашистські фронти“, „шароварні“ — у „бандерівські армії“. Ніхто не заморочує собі голову непотрібними думками про не дуже повні холодильники. Янукович із закінченого мироїда перетворився на доблесного захисника від злобних націоналістів (для одних) і безвольну маріонетку в руках підступної Москви (для інших).

 

Віктор Федорович заробив перепочинок. Але навряд чи він виявиться тривалим. Влада змінила тактику. Проте не вгамувала власної жадоби. Отже, бунт, практично, неминучий. І те, що опозиція безпорадна, а в її рядах поки що не помітно повноцінного лідера загальнонаціонального масштабу, нічого не змінює. „Продуктовим“ революціям не потрібні вожді. А інших революцій у досяжному майбутньому, найімовірніше, не передбачається.

 

Утім, несміливий шанс на перевидання наших надій залишається. Він криється у спроможності відвернутися від холодильника й абстрагуватися від телевізора. У прагненні рішуче переписати правила бою, нав’язані нам продажними арбітрами. В умінні не вплутуватися у відволікаючу суперечку про надбудову, яку нам технологічно нав’язують заради привласнення базису. У рішучості не тільки боротися за збереження історії країни і мови народу, а й воювати за збереження самої країни, яку безсовісно розкрадають безідейні володарі. У розпачливій готовності битися за єдність народу, яка здається нині примарною. Інакше під акомпанемент розмов про те, як нам краще „увімкнути Україну“, ясновельможні пройдисвіти легко «умикнуть» її в нас.

 

Сергій Рахманін

DT.ua 


Коментарі (2)

Горіх 2011.02.09, 08:50
Ну і що, що немає обєднання? Це що має бути причиною бездіяльності, яка притаманна "демократам"?Ви що думаєте якщо бездіяльні люди обєднаються,то вони стануть тяжко працювати на благо нації?А що хіба розєднаність є причиною нічого не робити?Якщо алкаші розєднані пють по домах,і їх зібрати разом, то вони підуть в кабак, а не на роботу
Лихий 2011.02.09, 09:38
Ну не буде Діма Табачник сам себе розкручувати, тому це роблять нацики, бо кожне погане слово про нього у Галичині дорівнює кільком добрим у східних та південних областях країни. Якщо нацики цього не відають, то це одне, а якщо знають, то ВЖЕ ЗОВСІМ ІНШЕ
27.05.2020
Люся Грибик

Як вийти з карантину з чистим та доглянутим обличчям Фіртці розповіла франківська косметологиня Стефанія Білусяк.

412
26.05.2020
Роса Мартинюк

 Жінка не може працювати в  урології, йти до лікаря варто тоді, коли вже болить, а простатит лікується за 5 хвилин — ці та інші міфи ми часто чуємо та чи розуміємо їхню помилковість?Розмовляємо із Владиславою Литвинець — лікарем-урологом Лікувально-ліагностично центру професора Литвинця, асистентом кафедри урології Івано-Франківського медичного університету.

2087
22.05.2020
Олена Британська

Ця історія з тих, які тягнуться роками. Про з’єднання Південного та Північного бульварів в Івано-Франківську заговорили ще у 2015-му.

2875 2
22.05.2020
Марія Лутчин

Уявити собі сучасні міста, містечка та села без асфальтного покриття просто неможливо – десь воно ідеальне, десь бажає бути кращим, а десь ями та вибоїни роками не бачили асфальтобетонного катка. Тому сьогодні асфальт впевнено можна назвати одним з

2727
21.05.2020
Роса Мартинюк

Вона справляє враження жінки, що все встигає — працює на роботі, двічі на рік організовує етнофестиваль та виховує трьох діток. Про те, як їй все вдається, з чого починалася “Крайка”, про навчання у Парижі та курйозні ситуації під час організації: говоримо із Наталією Бартків.

720
19.05.2020

Вищі навчальні заклади закінчуватимуть навчальний рік у дистанційному режимі. 

1094

Сервус, товариство! Так склались обставини, що зараз ми, як і весь світ, занурились у боротьбу з вірусом і за тим не зауважили кардинальних змін, що відбуваються у  суспільстві.  Не відкрию вам Америки, якщо скажу, що багато жителів Галичини м

1992

Під прикриттям карантину відбувається наглий дерибан коштів і майна міста.

4461

Середньосвітова смертність від коронавірусу складає 5,8%. Проте це тільки середня температура по палаті, яка в кожній окремій палаті (країні) різна.

3961 2

ВЕСНу/2020 весь світ запам’ятає…

3076
17.04.2020

Пам’ятаймо, що маємо поділитися цією радісною звісткою з усіма, хто у скорботі та потребує нашої розради.

1708
10.04.2020

Великдень, Воскресіння Христове або Пасха – найбільш давнє, урочисте й радісне свято з усіх великих християнських свят церковного року. До цього світлого дня християни готуються заздалегідь. Віряни дотримуються Великого посту, обмежуючи себе у харч

4659 1
09.04.2020

Наразі церква вивчає різні механізми освячення паски.

1687
09.04.2020

Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав у спеціальному зверненні дав детальні поради щодо поведінки у храмі на Страсний тиждень та Великдень, зокрема щодо сповіді і причастя, та оголосив диспензи (звільнення) Церкви усім в

1729
19.05.2020

Наш дзвінок застав композитора Ігоря Іванціва в Бурштині, де він живе, працює і творить. Простий, приємний співбесідник, з прекрасним почуттям гумору, повен життєвих сил та настрою.

878