1
«Істоти політичні» у своїх виступах та зверненнях завжди говорять від імені неполітичних істот. Більше того, політичні істоти із віка в вік виправдовують сам процес політики прагненнями та сподіваннями тих, хто не перебуває у «політичній присутності», ніколи в ній не перебував й ніколи не перебуватиме. Виправдовують необхідністю «захистити простих людей», «здійснити права маленьких світу сього». Навіть знаючи, що справжні прагнення «маленьких» переважно не простягаються далі кількох сосисок на тарелі з вівсянкою, гальби пива та зручної канапи перед кольоровим телевізором, на екрані якого багаті теж плачуть.
Чи можна ці сосиски і гальбу пива «вивести» на політичну орбіту? Як з простих «низових» людських прагнень поїсти-випити-трахнутись зробити політику? Як з цього зробити не просто «якусь там політику», а політику конкретну, керовану у потрібному напрямі? Ось глибинні, істинні питання практичної (технічної) політології та політичного маркетингу. Вищим пілотажем тут є створення такого «політичного послання», такого меседжу, після проголошення якого тихомирна домашня «людина з сосискою» раптом зістрибує зі своє канапи, кидає тапком в телевізор й починає кричати: «Й...б вашу мать! Досить! Набридло!! Геть владу!!!»
Політичне послання «межової сили» повинне базуватися на тих речах, які накріпко засіли у мізковій підкорці «людини з сосискою». Російські політтехнологи мають тут певні переваги – ментальність пересічного росіянина вивчена уздовж й поперек дослідженнями 96--99 років. Там «керуючі сигнали» чітко виявлені на кластерних «піках зацікавлень». Вони є трьох типів. Перший тип – «велич держави», другий – «добробут» (розмір сосиски) і третій – «безпека». Путін є ідеальним правителем Росії, тому що його імперіум органічно й рівномірно включає в себе конкретні й зримі відповіді на ці «піки зацікавлень».
Порівняно з цією монолітною класикою український «перелік меседжів» виглядає немов творчість заблуканих сюрреалістів. Український «сосискомен» («сосискоман»?) все ще є невідомою землею на картах вітчизняних «політколумбів». Відомі лише до смішного загальні речі: низовий електорат для зручності аналізу умовно розділено на чотири географічних кластера з різною реакцією на споріднені групи меседжів – Захід, Центр, Схід, Південь. Ці чотири кластери включають в себе ще сім великих «квазіанклавів» (або ж ізодистриктів), наприклад «Захід» має їх два: Закарпаття і Галичину. Вони, у свою чергу, поділяються на політично активовані (наприклад, Галичина, Донеччина) і пасивовані (наприклад, Закарпаття, Крим). Жоден український політик не має імперіуму, котрий ефективно діяв би у всіх кластерах. Якщо читач щось у цьому всьому второпав, то можу його втішити: далі в поясненнях має йти суміш аналогової математики і відвертого шаманства.
Це шаманство іноді називають «соціальною інженерією». Соціальна інженерія (в її теперішньому розумінні) виникла на Заході у вісімдесятих роках як одна з численних практик соціології, але незабаром перетворилася на самостійну галузь діяльності. Найпростіші її елементи застосовуються, до прикладу, в інтерактивних телешоу, де глядачам пропонується за допомогою спеціальних пристроїв-терміналів продемонструвати своє безпосереднє (в реальному часі) відношення до того, що говорять і роблять учасники шоу. На екран під час цих передач нам виводять графічні «траекторії» глядацьких симпатій та антипатій. Подібні графіки теоретично дозволяють «соціальним інженерам» визначати підсвідомі стереотипи симпатій «простих людей».
Якщо провести велику кількість різнопланових досліджень на значній кількості респондентів і виявити, як живуть різні підвиди «людей із сосисками», чим вони харчуються (сорти сосісок) і де відпочивають, куди викидають сміття (шкірки від сосисок), які розповідають анекдоти, що їх лякає, що скубе і що тішить, то потім спеціальні варіативні програми здатні створити не тільки поведінкову моделі пересічного мешканця одного з чотирьох кластерів і семи ізодистриктів, але й чітко визначити ті групи факторів, які впливатимуть на зміну його позиції у необхідному для домінуючої сили напрямі.
Приблизна вартість дослідження та комп’ютерної програми для такої соцінженерії, вважають аналітики, не перевищує двохсот тисяч євро. Себто, умовно кажучи, навіть торгівельна корпорація середнього рівня може дозволити собі придбання такого ефективного інструменту для «виробництва керуючих сигналів», адаптованих до тої суспільної групи, яка цікавіть цю корпорацію в якості споживача товарів.
Розповідають, що в кінці дев’яностих років одна торгівельна фірма провела дослідження в кількох центральних областях України. Виявилось, зокрема, що потенційні споживачі товарів фірми (будівельних та інтер’єрних фарбників) на підсвідомому рівні у виборі назв та гасел найбільш позитивно реагують на прикметники «рідний», «сільський», «батьківський».
Відповідно на етикетки товарів цієї фірми були введені слогани «фарби для села», «рідний колір», «так фарбував батько», «мамин улюблений колір». Продаж стрибкоподібно зріс аж на 34%, незважаючи на відсутність покращання якості та асортименту товарів. До речі, вся ця мода на «прості назви» типу «Хорошие песни» та «Смачні страви» почалася саме з висновків соціальних інженерів щодо переважання навдивовиж примітивних називальних смаків та найпростіших асоціацій у країнах колишнього СРСР. Себто, все за академіком Павловим: «лямпочка-шлунковий сік-слина-гав-гав».
Друга ймовірна складова продукту «соціальної інженерії» – «людський вимір» в інформаційній політиці ЗМІ. Це коли головними у блоці новин випускові редактори раз-у-раз ставлять не події світового чи національного значення, а повідомлення на кшталт «двісті дітей отруїлися сметаною у шкільній їдальні», «три будинка у місті Б. залишилися без тепла», «здичавілі пси покусали бабусю в селі Д.», «мрійник П. з консервних банок будує ракету для літання на Сатурн», «хлопчик попав у книгу рекордів Гінеса, зрушивши з місця трамвай» тощо.
Одночасно значні для майбутнього всього людства події, які можуть викликати у глядачів-слухачів-читачів інтелектуальне напруження, скажімо, глобальні спалахи публічних філософських чи світоглядних дискусій, повідомлення про фундаментальні наукові відкриття тощо, постійно виносяться на периферію інформаційного потоку. Або ж взагалі направляються лише до вузькоспеціалізованих видань і програм.
При цьому ті, хто визначає інформаційну стратегію ЗМІ, арґументовано доводять, що саме зіпсована сметана та зрушений трамвай, а не суперечки філософів, цікавить широкі верстви споживачів інформації. Що ЗМІ повинні – навіть змушені, з об’єктивних причин -- йти назустріч цим споживачам, якщо хочуть зберегти свою популярність та симпатії рекламодавців. Найцікавіше, що такими арґументами оперують й ті ЗМІ, які знаходяться на повному державному утриманні й не залежать від кількості реклами.
Є підозри, що насправді подібна стратегія є не стільки «кроком назустріч людям і грошам», скільки одним з ключових елементів довгострокової стратегії пришвидшеного відокремлення суспільної еліти (яка споживає інформацію не через популярні ЗМІ) від широких мас «людей з сосисками». Ці підозри не підтверджені переконливими дослідженнями, але наразі й не спростовані.
2
Виникає новий тип контрольованої свідомості. Прогнозовані футурологами «люди майбутнього», вирощені на політтехнологіях (плюс, зрозуміло, на трансгенних продуктах і трансмодерній культурі) будуть довірливими та некритичними, налаштованими на безпосереднє сприйняття оціночних та еталонних сигналів, трансльованих з певного зомбуючого центру. Або кількох конкурентних зомбуючих центрів. Народні смаки та масова мода стануть більш прогнозованими, публічна політика остаточно перетвориться на суспільне шоу.
Та «порода» акторів-політиків (політестрадників), яка сьогодні борзо зростає на кольорових майданах, зміцніє і зросте кількісно. Справжня ж влада поступово перейде на рівень таємних спільнот і згромаджень. Вони будуть змагатися за контролюючі важелі і фінансові потоки в цілковитій ізоляції від народних мас, в непрозорих та відокремлених надзвичайною секретністю частинах корпоративного суспільства.
Публічні інститути влади і державні структури поступово, але невідворотно передаватимуть свої владні функції корпоративним групам, напівмафіозним кланам та закритим клубам. Ці клуби-групи-клани (новітні «політбюро») формуватимуться за класичними принципами складання замкнених еліт. Велику роль там гратимуть родинно-династійні зв’язки, сексуальна орієнтація, спортивні і мистецькі інтереси, різноманітні гобі, приналежність до певних містичних та окультних течій та орденів. Клубні «політтусовки» стануть (вже стають) місцями відбору і зростання політичної зміни. Корпорації вирощуватимуть для своїх цілей обидві «породи» політиків – як «шоуменів», так і «технологів».
Відкрита складова політики тяжитиме до імітацій змагальності. Політичні шоу будуть цікавими, інтригуючими, публічними і зорієнтованими на смаки «людей із сосисками». Зокрема, на виборах постійно виникатимуть ситуації, коли переможець випереджуватиме переможеного на долі відсотку. Це відкриє простір для маніпуляцій та профанації демократичної процедури без видимих зловживань. Зросте роль «арбітражної складової» в політиці – судів та соціологічних фундацій. Формуватимуться особливі «групи політичних арбітрів» з високим та надвисоким ступенями суспільної довіри. Вони формуватимуть громадську думку, маскуючись позірною незаангажованістю. Одночасно законність виборної влади опиниться під постійним сумнівом. Державні інституції в таких умовах воленс-ноленс почнуть спиратися на «додаткові важелі» владності – на всемогутність олігархічних кланів та на тотальний піар.
Ми вступаємо в жорстоку епоху прихованих за фасадом демократії «технологічних диктатур». Для України це, передовсім, означає, що влада неминуче опиниться в руках дуже вузької групи людей, які сконцентрують в своїх руках максимум засобів для контролю свідомості «споживачів сосисок». Публічна влада складатиметься з команд політиків-акторів та продажних політологів, які виконуватимуть волю правлячої групи. Протестні спільноти руйнуватимуться і перекупатимуться. Незалежні мислителі не знайдуть трибун для транслювання своїх ідей. ЗМІ перейдуть на рівень побутових фейлетонів та мексиканських серіалів.
Одним з елементів «технологічної диктатури» є використання протестного потенціалу населення. Політологи плануватимуть бунти «маленьких людей». Такі керовані міні-революції, які можна «вмикати і вимикати» за волею таємних правителів, стануть постійним тлом для дій політичних шоуменів. Теперішні математичні та психотронні досягнення, в принципі вже дозволяють тримати міні-революції в таких «безпечних» режимах, котрі не загрожують реальним правителям. Ані їхній владі, ані їхнім бізнес-інтересам. Ми з 2004 року спостерігаємо за низкою таких керованих технологами міні-революцій по всьому світу. Майданні натовпи перетворилися на живі декорації. Технологи змагаються між собою – чия декорація буде чисельнішою і цікавішою.
Ці міні-революції не впливають на економіку, не загрожують великим капіталам, не зачіпають системні бізнеси. Вони певною мірою є самодостатніми, як естрадні концерти. На цих «концертах» визначаються й випробовуються харизми. Більш вправні (маніфестальні, харизматичні, драматургійні) політики-актори отримують власні проекти, менш вправні відходять на другий план, де їм доручають різноманітні допоміжні функції (від представництва в судах до локальних «силових акцій» у парламенській залі).
А за цим усім – люди перед телевізорами. Звичайні люди, які, зокрема, їдять сосиски. Які завжди готові до свого маленького бунту проти злої недолугої влади. Готовність яких до бунту коштує гроші. Якби ці люди знали, про які гроші йде мова, вони б здивувалися. Але вони ніколи цього не знатимуть.