Ангели війни: 7 приголомшливих історій українських Героїв, що загинули на Донбасі

Загинув у бою за Піски в липні 2014 року. Був командиром танкової роти, що входила до складу легендарної 93-ї окремої механізованої бригади. Під час його першого та останнього зіткнення з терористами бронемашині Олександра допомагали ще чотири танки Т-64 та два БМП. У разі успіху ЗСУ посилювали свої позиції на підступах до Донецька та розривали кільце оточення у районі Донецького аеропорту. У підсумку екіпажу капітана вдалося знищити два ворожі автобуси та дві мінометні точки, а також захопити блокпост, що дало змогу прикрити вогнем інших воїнів. Зауважимо, що на самому блокпосту перебували два танки й кулеметні розрахунки, а за ним – мінометна батарея та снайперські позиції незаконних збройних формувань. Відчуваючи близькість поразки, бойовики пішли у контрнаступ, і Олександр одним із перших висунувся на їхній рубіж, відірвавшись далеко вперед від інших танків роти. Відтак, терористи по його танку відкрили вогонь із гранатометів, кулеметів і автоматів. Намагаючись ухилитися від вогню, бойова машина Героя підірвалася на потужному фугасі. Олександр розумів, що з оточення йому не вийти, поготів його ще було важко поранено, тому, щоб не допустити захоплення бойової машини, він вирішує підірватися в танку разом з іншими військовими. Цей вчинок допоміг врятувати близько 40 життів, знешкодити кілька сепаратистів і унеможливив атаку елітного батальйону "Кальміус".

У танкових військах Лавриненко служив від самого початку війни: спершу був командиром 3-ї танкової роти, а потім очолив 1-шу танкову роту. До травня 2014 року здебільшого займався ремонтом і підготовкою техніки, також передавав свій досвід іншим бійцям, а у липні його рота висунулася до Авдіївки.

Як загадують побратими Олександра, він був невгамовним хлопцем і мав відмінне почуття гумору. Крім того, офіцер був дуже грамотним і знав досконально свою справу. Через його уміння полагодити будь-який танк друзі неодноразово жартували, що машини Лавриненка заводяться та їдуть навіть без двигуна. У капітана залишися дружина та донька.

Тарас Прончук, позивний "Людоїд"

Один із наймолодших, хто пішов із життя внаслідок конфлікту на Донбасі. Загинув під час виконання бойового завдання від кулі ворожого снайпера в лютому 2017 року, коли терористи обстріляли український опорний пункт поблизу Водяного. У серпні йому мало б виповнитися 20 років. На Донбасі Герой служив на посаді кулеметника батальйону морської піхоти та мав звання старшого матроса ВМС.

На війну він пішов, як тільки став повнолітнім, хоча мав можливість цього не робити. На фронті Тарас був наймолодшим серед своїх побратимів, але вік не завадив йому врятувати життя не одного пораненого воїна. У останньому листі до своєї дівчини він написав такі слова: "Не має значення те, що я – молодий. Я хочу, щоб мої діти жили у вільній країні з мирним небом. Якщо моя доля – тут полягти, отже, так і буде, якщо ні – я повернусь, і ми будемо жити разом у країні, де немає війни".

Тарас ріс старшим сином у сім'ї, відтак увесь тягар відповідальності ліг на його плечі. Рідні та близькі згадують, що він був дуже напористим, заповзятливим хлопцем, сильним характером і незламним духом, також не боявся жодної роботи, а за час перебування на фронті дуже подорослішав і змужнів. Волонтер Ян Осока описує його як "людину, з якою завжди було спокійно, він приносив людям відчуття захищеності, він був стіною, яка оберігала інших від негараздів, та дуже хотів домогтися справедливості". Тарас закінчив лише 9 класів, після яких вступив до Рівненського технічного коледжу Національного університету водного господарства та природокористування, його закінчив у 2015 році за фахом "електрогазозварювальник". У воїна залишилися мати, три брати та кохана дівчина.

Загинула на Світлодарській дузі у лютому 2017 року внаслідок прямого влучання протитанкової керованої ракети у її медичний автомобіль з червоним хрестом на борту: жінка мала звання старший сержант і служила на посаді медичного інструктора. Під час ворожого обстрілу вона саме намагалася вивезти пораненого бійця з поля бою та сідала в автомобіль.

Того дня терористи обстріляли бліндаж, внаслідок якого постраждали троє. На виклик виїхала Наталія, яка у підсумку двом швидко надала першу допомогу та посадила в машину, а третього з пораненням руки сама повела в опорний пункт. Потім за ними приїхала інша машина, і в неї спеціально поцілили бойовики. На жаль, у результаті медик пішла із життя – осколки повністю порвали її тіло, перебили ноги та таз, проте обличчя не постраждало, живими ж залишилися водій і воїн.

Саніструктор Вікторія Тюркіджи так згадує зустріч із Наталією за кілька днів до її смерті: "Забирала у неї хворого бійця. Ми попили чай, поговорили. Скільки пам'ятаю Наташу, вона завжди була веселою, що б не відбувалося, знаходила в собі сили посміхнутися та пожартувати. Але цього разу вона здалася мені дуже сумною. Ми вже попрощалися, але вона потім підійшла до мене ще раз. Обняла, поцілувала, попросила бути на зв'язку. І незабаром зателефонувала: "Віко, у мене троє " трьохсотих". Їду за ними". Це була наша остання розмова".

Наталія потрапила в зону АТО в серпні 2016 року за покликом серця, а до війни мала роботу в районній поліклініці. Крім того, після навчання працювала фельдшером у рідному селі та одного разу зуміла врятувати життя 14-річній дівчині. На Донбасі жінка спершу служила у медпункті, а потім з власної ініціативи стала санітарним інструктором роти. Друзі медика згадують, що вона мала невеликий зріст і вагу лише 42 кілограми: була маленькою, тендітною та з першого погляду здавалася абсолютно беззахисною. Насправді ж Хоружа нічого не боялася та зуміла з-під обстрілів витягнути не одного воїна. Загалом Герой зуміла вивезти десятки поранених з найгарячіших точок Донбасу, а перед Новим у 2016-м роком у такий спосіб їй вдалося врятувати аж 24 людини.

Приїжджаючи до поранених, вона насамперед надавала їм допомогу, накладала джгути (часто під обстрілом), а опісля тягнула до машини. Бували дні, коли Наталія від втоми просто "вимикалася", але коли чула про принаймні одного пораненого, одразу зривалася на ноги та бігла допомагати.

У Наталії залишилися чоловік, з яким познайомилися ще під час навчання у медучилищі та згодом прожила 23 роки, а також 22-річна донька. Вона дуже любила свою сім'ю, але, за її словами, на фронті в неї була ще одна: усіх воїнів називала зайчиками та сонечками, а дехто з них був навіть молодшим за її доньку. Часто приходила до військових, аби приготувати обід і поспілкуватися, чимось допомогти. Щоранку жінка обов'язково робила обхід: підходила до кожного, пригощала цукеркою та говорила: "З Богом!" Чоловіки за це її прозвали мамою.

Загинув наприкінці вересня – на початку жовтня 2016 року у полоні терористів, до чиїх рук потрапив разом з двома іншими бійцями під час виконання бойового завдання з розвідки у районі Горлівки. Тоді група з трьох військових потрапила під ворожий обстріл. В результаті перестрілки Дмитро та ще один його побратим зазнали поранень. Третьому ж бійцю вдалося повернутися неушкодженим, а за півтори доби до своїх дістався й інший. Неумивакін з-під вогню так і не вийшов. Після того бою доля військового залишалася невідомою: офіційно його вважали зниклим безвісти та точної дати смерті досі не знає ніхто. За кілька місяців його тіло виявили у Дніпровському морзі, а потім з'ясувалося, що увесь цей час український воїн перебував у полоні бойовиків.

Як переконує начальник відділу допомоги учасникам АТО у Вінницькій ОДА Андрій Грачов, терористи жорстоко вбили Дмитра, оскільки його тіло було дуже понівеченим. Крім того, з ним не було жодних документів, що засвідчують його особу, відтак тривалий час тіло не вдавалося забрати з моргу, щоб спокійно поховати. Тому мати захисника була змушеноа здати аналіз ДНК.

Пішов на фронт Дмитро у 2014 році під час першої хвилі мобілізації добровольцем, щоправда, після дембеля вирішив повернутися у зону АТО: підписав контракт зі Збройними силами та служив у складі 53-ї механізованої бригади. Запам'ятався побратимам людиною, яка може відремонтувати те, що вже було списаним і лежало металобрухтом. Також завжди оберігав молодших хлопців і відправляв їх подалі від точок зіткнення, завжди казав, що у них все ще попереду: треба створити сім’ю, дітей народжувати й виховувати. На Донбасі він мав звання сержанта та був командиром відділення. За плечима воїна – такі гарячі точки, як Горлівка, Майорське, Зайцеве.

Народився боєць на території сучасної Росії, а саме в Чеченко-Інгушській республіці СРСР. Свого часу він заявляв: "Я русский, родился на северном Кавказе, но принимал присягу на верность Украине... Сейчас жена, бывшая, говорит, чтобы я убегал в Россию, но я не буду. Пойду воевать за Украину".

Батько Героя був також військовим, а мати – медиком. У 1993 році родина переїхала до Вінниці, де він закінчив 10 і 11 класи. Потім навчався в політехнічному технікумі та пішов у армію. Після служби вирішив поїхати в Ірак, щоб взяти участь у миротворчій місії, та навіть для цього успішно пройшов підготовку, проте за сімейними обставинами залишився в Україні та пішов працювати водієм таксі.

Друзі його згадують, як життєвого, компанійського, "живого" та такого, хто завжди міг знайти слова підтримки у важкі хвилини, за молодості він був бешкетником і дуже любив дівчат. За словами побратимів, Дмитро ніколи не вмикав "задню". У чоловіка залишилися мати та син.