Нещодавно в одному з офісів наштовхнувся на стос запилених книг, над якими вже встигли павуки вимережити свої тенета. З дозволу теперішніх власників кабінету взяв одну з книжок. Здувши кіптяву, очам своїм не повірив: автором книги є Ярослав Федорчук – «сірий кардинал» партії «Батьківщина». Прізвище 74-річного Ярослава Федорчука, якщо й називають, то явно не в числі перших. Шеф партійної бюрократії, керівник Виконавчого секретаріату «Батьківщини», народний депутат України нечасто з’являється на телеефірах, проте це в жодному разі не відображає ступеню його впливу всередині своєї політсили. Саме він займається поточною роботою з місцевими організаціями «Батьківщини», контролює виконання ними вказівок вищого керівництва, робить «чорнову» роботу, займається тиловим забезпеченням «облич» партії. Ярослав Федорчук зазвичай доволі стримано коментує власне політичні питання, хоча знає значно більше, ніж може і хоче розповісти…
Згодом, запаривши чаю з карпатських трав, взявся за чтиво авторства Ярослава Федорчука під назвою «Волинянин», яке побачило світ у видавничому центрі «Просвіта» 2007 року.
У короткій анотації до книжки сказано, що це «оповідь про обпалені війною, нацистським концтабором, післявоєнним лихоліттям дитинство й юність одного з наших сучасників». Але входження, вникнення в текст цієї оповіді розкриває моторошні, не знайомі широкій людськості каральні польські експедиції супроти відвічно сущого на своїй землі автохтонного населення — українців-волинян… Не випадково автор дав своєму творові назву «Волинянин», цим самим ніби закцентувавши нашу увагу на одному з мільйонів волинян, доля яких була подібна до тієї, яку відтворює Ярослав Федорчук…
Не переказуватиму сюжетного ряду, який послідовно розгортається в часі: від так званого «визволення» західноволинських земель до «інтегрування» цих земель у післявоєнні роки у «великий і непорушний» СРСР. На перший погляд, це не журналістський виклад і не художня інтерпретація пережитого автором. Це — відновлення пам’яті, це реконструкція минулого з відповідним коментарем сучасного аналітика. Тут вражає точність деталі: ескізне відтворення характерів, наближені до можливих у житті діалоги, зіткнення особистостей, миттєвості реакції головного героя, якому Ярослав Федорчук дав ім’я Олександр, аби через нього трохи дистанціюватись і прецизійно бачити людей і світ…
Читаючи книгу, по якій, гадаю, майстерно пройшлась рука літературного редактора, в мене виникло якесь дивне відчуття, а відтак і запитання: чому автор не від свого імені веде розповідь? Відповідь ховається на останній сторінці книги, де йдеться про автора – Ярослава Петровича Федорчука.
Народився автор спогадів «22 жовтня 1936 року на Волині у багатодітній селянській сім’ї… Трудову діяльність розпочав робітником. Працював мотористом, слюсарем, виконробом, головним механіком, головним інженером на нафтопромислах Івано-Франківщини. З відзнакою закінчив Львівський політехнічний інститут, аспірантуру Академії суспільних наук у Москві. Кандидат економічних наук, автор низки монографій та більш як 60 наукових праць».
Дивно, але в оприлюдненій у книзі біографії Ярослава Петровича випав цілий життєвий пласт – робота на комсомольських та компартійних посадах. На Прикарпатті пам’ятають його як першого секретаря обкому комсомолу, першого секретаря Долинського райкому Компартії України (1972-1983 рр.) та першого секретаря Івано-Франківського міськкому Компартії України (1983-1990 рр.). Зазвичай в тих, хто пише мемуари, пам’ять дуже добра. А тут тобі така амнезія – провал у пам’яті не на рік-два, а на два з гаком десятиріччя.
Здається мені, що Ярослав Петрович свідомо уникає свого компартійного минулого, яке ніяк не в’яжеться з викладеним у книзі «Волинянин». Самодурство, войовничий атеїзм партійного функціонера на Бойківщині нині згадують зі щемом у серці. Сотні понівечених доль, пропущених через бюро райкому КП через якісь незначні упущення. Лакейство волинського зайди перед своїми комуністичними вождями вилилось у варварське вирубування карпатських пралісів, бездумне використання нафтогазових родовищ, закриття й знищення церков та капличок, переслідування інакомислячих, чия думка розходилась з генеральною лінією КПРС. Ось далеко не повний послужний список нашого писаки, якого за заслуги перед партією скерували на підвищення – першим секретарем Івано-Франківського міському Компартії України.
У часи Андропова, Черненка та Горбачова цей комуністичний прихвостень добряче в’ївся в печінки івано-франківців. Пригадую (я тоді працював у міськвиконкомі), як керівники перед будь-якою нарадою, партійним пленумом, засіданням бюро жменями ковтали аспірин та валер’янку, аби у такий спосіб бодай якось уберегти своє здоров’я і психіку від приступів навіженства цього партійного тирана місцевого штибу. Бувало, що зустріне когось на вулиці з керівників й почне привселюдно школити так, що лихослів’я було чути на кілька кварталів. Скільки людських душ, доль скалічив цей опричник! Скільки доносів настрочив цей холуй в Київ і Москву!
Ось переді мною лежить доповідна записка «Про несанкціоноване зборище 18 червня 1989 року в місті Івано-Франківську» за підписом секретаря міськкому Компартії України Я. Федорчука. У ній ставленик Москви обурюється й докладно описує вимоги двох тисяч патріотів «узаконити жовто-блакитний прапор і тризуб як національні символи, легалізувати українську католицьку церкву, створити народний рух України». І таких документів існує море. У них кожен епізод — своєрідний пункт болю, від якого запалюється вся тканина часу. Благо, архіви не горять.
І ще один факт спав на гадку. Під час місцевих виборів у 80-х роках в Івано-Франківську на десятках бюлетенів з прізвищем кандидата в депутати Федорчука гострослови дошкульно висловили все, що думають про цього комуністичного функціонера.
…Так склалося, що протягом усієї історії України ми не мали жодного національноспрямованого уряду, жодного лідера, який би не смикався у різні боки, а займався виключно Україною і добробутом українців. Ми завжди озиралися на інші країни та нацменшини в своїй державі. Протягом 20 років Незалежності влада стала тріумфом нескінченого багатовекторного напрямку розвитку України. Узята в рамки так званого міжнародного товариства, влада завжди консультується або ж озирається на світове товариство, яким би злочинним і нелюдським воно не було. І, на свою біду, цю владу обираємо саме ми з вами. Знаємо, що злочинці, знаємо, що їм не цікаво служити народу, - і все одно обираємо. Знаємо, що перешиванці - перший секретар Івано-Франківського міському Компартії України Ярослав Федорчук та секретар Івано-Франківського обкому Компартії України Дмитро Шлемко – вміло тримають ніс за вітром, перемалювались з червоних барв на білосердечні, й вперто голосуємо за партію «Батьківщина» - зборище перекотиполе й олігархів. Загнані в глухий кут, ми вимушені обирати із мерзотників найбільш підходящого нам з огляду на ті чи інші причини. Світова фінансова система, світова «прогресивна спільнота» стала повноправним володарем України. Ми втрачаємо свої історію, культуру і менталітет. Ніхто не знає, скільки ще буде продовжуватися це смішне мавпування «європейських цінностей» та «добросусідських відносин з Росією». Ніхто не знає, скільки ще лідер «Батьківщини» Юлія Тимошенко буде їздити в Ізраїль і цілувати стіну плачу, чи скільки ще опозиціонерів або депутатів будуть їздити в Росію на з’їзд провладних партій.
Доки Україна не матиме проукраїнську владу, доти ми будемо вимирати, піклуватися лише про себе і жити заради «хліба і видовищ». Над нами сміються, ми втрачаємо останні крихти честі, але ми ще живемо (якщо це так можна назвати). Так як отарі потрібен вівчар, так і народу потрібен провідник. Чи дочекаємося ми того, хто обере правильний вектор розвитку України? Чи не доведеться йому тоді по піщинкам збирати націю? Чи й далі творитимуть закони вчорашні комуняки федорчуки, шлемки? Бозна…
Насамкінець повернемось до книги «Волинянин». Зрозумів, що на запитання, навіщо потрібно людині, обтяженій і досвідом, і життєвими повсякденними потребами ще й братися до пера, однозначно відповісти неможливо. Є якась ірраціональна потреба в перегортанні сторінок власного життя. Не лише для дітей своїх чи онуків, а й передовсім для себе, себто для душі своєї. Така сповідь має бути чесною. У передмові до книги письменник Володимир Яворівський своє розшаркування перед «сірим кардиналом» партії «Батьківщина» озаглавив «Пам’ять неложними устами». Але чомусь здалось, що викладаєте пам’ять на папір якраз ложними устами. А посіяна брехня ще ніколи не давала врожаю.
Зіновій Бойчук спеціально для сайту «ОстроВ»
