Вифлеємська зоря сповістила нам про народження Спасителя. Ми віримо, що разом із Христом народилися правда та щаслива доля України. Може, дивно, але з далекого 1945 року нічого не змінилося…
Пропонуємо посидіти за повстанським святковим столом.
І кров заграла боєм молода –
– Христос родився! – в борах загриміло.
– До сіл з мечем летіла коляда –
– І Правді гімн співала зброя сміла.
Ось так повстанський Святвечір згадував боєць УПА Михайло Дяченко, більше відомий під псевдонімом Марко Боєслав. Поет загинув у бункері в лютому 1952 року неподалік села Дзвиняч, що на Богородчанщині. То як святкували народження Христа повстанці?
Вони не зраджували народних традицій і завжди намагалися їх дотримуватися. Попри практично постійні військові сутички у Карпатах, Провід ОУН прагнув, аби вояки УПА могли відчути радість релігійних свят. Ні, нікого не відпускали у «звільнення», але за святковим столом упівці таки сиділи.
Напередодні Різдва повстанці домовлялися із ґаздами обійсть, щоб ті приготували кутю і прийняли до себе на вечерю декількох вояків. Поки одні вечеряли, інші стояли в охороні навколо хат. Потім мінялися – так кожен мав змогу заколядувати «Бог Предвічний народився…». Саме ця колядка була найулюбленішою.
Вечеря для Проводу
90-річна Стефанія Костюк, зв’язкова-розвідниця УПА, добре пам’ятає один із Святвечорів під час війни. Тоді вона, 20-річна дівчина, проте вже з чималим досвідом мала організувати вечерю у Космачі.
«Я була тоді на Рогатинщині та отримала завдання від друга Роберта (Ярослав Мельник – Авт.) зготувати вечерю в гуцульському селі. Навколо були енкаведисти, а у Космачі був такий собі «острівок підпілля», – розповідає Стефанія Костюк (псевдо Марта).
За її словами, Святвечір у Космачі мали відзначати кілька сотень упівців і Провід ОУН. Вечерю для партизанів готували тамтешні мешканці у своїх домівках. А от для того, щоб приготувати вечерю для керівництва, був присланий спеціальний кухар.
«Він навчався десь за кордоном, тож не знав, які страви треба готувати. Казав, щоб ми робили салат «Вінегрет», а ми з сільськими дівчатами сміялися з нього», – розповідає пані Стефанія. Вона пригадує, що у переддень Різдва до комори господарів привезли ящик коньяку й бутлі з горілкою. Той кухар пішов до комори, там трохи «перебрав» спиртного і заснув. Дівчата його, сонного, закрили у великому столі. «І так той кухар там спав, поки не прийшли на вечерю Роберт з дружиною», – говорить колишня розвідниця.
Розповідає, що в куті кімнати стояв великий дідух і ялинка. Дерево тамтешні дівчата прикрасили витинанками з паперу, горіхами й печивом. А на столі, під скатертиною, лежала розстелена вівсяна солома.
Гостей також було чимало: окрім Роберта з дружиною, із своєю дамою прийшов також повітовий провідник ОУН Долинщини Митар (Іван Клим). Усі решта були поодинці, проте весь вечір компанія розповідала життєві історії, згадувала рідних та колядувала.
«Ми приготували 12 страв, посідали за стіл і чуємо – селом розлилися колядки. То був неймовірно гарний Святвечір, ми просиділи усю ніч і вже раненько пішли до церкви. Мені переказали, що мене шукає провідник, я отримала завдання і пішла його виконувати. Оце й усе моє святкування Різдва», – каже Стефанія Костюк.
І то було її єдине святкування Різдва у підпіллі. За словами пані Стефанії, вона мала таку специфіку роботи, що гостювати не було часу. А вже у 1947 році її хтось зрадив і розвідниця Марта прийшла на зустріч із загоном радянських солдатів…
Коляда поміж гір
Вечеряв у сільських хатах напередодні народження Христа і 93-річний полковник УПА Мирослав Симчич (псевдо Кривоніс) із Коломиї. Він пригадує, що Святвечір у 1945 році разом з куренем відзначали у Білоберізці (Верховинський район). Село розліглось уздовж невисокого берега річки Черемош, хати розкидані по довколишніх горбах.
«Саме в одній із таких віддалених хат ми й зібралися для святкування, – розповідає Мирослав Симчич. – Поки командири та стрільці вечеряли, озброєні стійкові пильно охороняли село. Вони часто змінювалися, тому всі стрільці мали змогу посмакувати святвечірніми стравами і насолодитись, бодай коротко, домашнім затишком… Селяни приймали нас чим хто міг, ділилися останнім… Зійшлося багато людей, ми там гарно відсвяткували, а відтак ще розійшлися по околицях Білоберізки й колядували групами. У такий спосіб Різдвяні свята 45-го ми провели за святковими столами і з колядою. Цілу ніч по горах лунали повстанські колядки».
У 1946 році Мирослав Симчич святкував Різдво скромно – через блокаду в усіх селах були енкаведисти. Через рік сотенний разом із ґаздами колядував уже на околиці Середнього Березова (Косівщина). А от свята 1949 року Симчич провів уже непритомний – у карцері в Станіславі…
12 страв у бункері
Майор УПА Степан Стебельський, який народився у Голині (Калуський район) і загинув у Чехії 1949 року, у своїх спогадах детально описав святкування Різдва у повстанській криївці. Перед Святою вечерею командир виходив із бункера і готував сіно та дідуха, якого упівці заздалегідь приносили з села.
«Входячи до бункеру, я привітав усіх вісткою: «Христос Раждається!», а всі відповіли: «Славіте Його»! Лиця стрільців не були сумні, але сльози текли по них. Вони були поважні, святочні і грізні. Стаємо в лаву, відмовляємо молитви, співаємо коляду «Бог Предвічний». Після коляди моїм обов’язком було сказати декілька слів», – пригадував Стебельський і перелічував 12 святкових страв: «борщ з ушками, кутя, вареники з капустою, каша з грушками, гриби, капуста, вареники з картоплею, голубці, квасоля з сливками, колочений горох, пампушки і суш».
При вечері повстанці колядували, час від часу розбавляючи співи історіями з життя. А якщо у бункері був музика – то усі його із захопленням слухали та підспівували.
Христос Раждається!
У середині 1940-х повстанці поширювали віддруковані на машинці листівки з привітаннями. У тих посланнях вони називали Сталіна Іродом та бажали українському народу вистояти під навалою окупації.
«А коли замиготить сяєво різдвяної свічі, на столі появиться кутя і сядуть до святої Вечері, то при родинному столі забракне Тих, хто склали свої буйні голови на полі слави в боротьбі з жорстоким окупантом. І в цей Свят-Вечір не один батько не дочислить при столі свойого сина, не одна мати відійде від стола, закриваючи очі…», – читаємо в одному з привітань.
Проте листівки були не лише друковані, а й мальовані вручну. Історик Руслан Забілий відзначає, що в умовах визвольної боротьби Різдвяні вітання були тим засобом, що «у бойові будні повстанців вносили незбагненну Різдвяну містерію».
На тих листівках зображувались не лише традиційні елементи свята, а й національно-визвольні символи: повстанці, які прийшли колядувати у село; символічна Свята вечеря у військовому наметі; сяяння звізди – не радянської п’ятикутної, а справжньої, Вифлеємської.
Повстанські колядки вже мало хто пам’ятає. Проте на Городенківщині й досі колядують «Уставай вже, брате!» на мотив «Нова радість стала»:
А ми колядуєм, та й трохи посидим,
Господь знає, чи вже нарік ми ще ся увидим.
за матеріалами Репортеру
