Що далі? Нове перемир'я? Активна фаза антитерористичної операції? Продовження позиційних боїв? Пошук нових точок дотику між ворогуючими сторонами і пошук нових переговірників?
Дуже хотілося б помилитися, але є підстави вважати, що на Банковій відсутній чіткий стратегічний план виходу з ситуації.
У Петра Порошенка були очевидні причини запроваджувати режим припинення вогню. По-перше, нещодавно обраний глава Української держави хотів продемонструвати Заходу готовність домагатися миру на Сході країни. Президент вважав подібний крок гарантією того, що довгоочікуване підписання Угоди про асоціацію з ЄС не зірветься. По-друге, бажання Петра Олексійовича домовитися з Путіним і відновити політичні та економічні контакти з Росією читається неозброєним оком. І для досягнення цієї мети Порошенко готовий був використати будь-який привід і будь-яких посередників... По-третє, президент мав показати виборцям, що він не забув про свою обіцянку припинити війну.
Формальне зупинення активних бойових дій теоретично давало офіційному Києву певний перепочинок, необхідний для виведення через "коридори" мирного населення, для звільнення заручників, для перегрупування, доукомплектування, забезпечення та ротації військ. Нарешті, воно давало керівництву країни додатковий час на роздуми. Відчувалося, що до повномасштабної війни Порошенко не готовий, а як домогтися миру — не дуже розуміє. Взаємовиключні заяви, зроблені головковерхом цього тижня, — цьому підтвердження.
Була ще одна мета, точніше надзавдання, для реалізації якого пауза була дуже доречною. Ішлося про максимальну мобілізацію суспільства. Однак країна не почула від Порошенка не тільки чітких сигналів, а й чітких відповідей на безліч запитань. Як вийшло, що особи, оголошені ГПУ в розшук, та організації, оголошені терористичними, стали переговірною стороною? Кого на цих дивних переговорах представляв Медведчук? Де межа компромісу, на який готова піти влада в заграванні з сепаратистами?
Те, що запитання залишилися без відповіді, на наш погляд, завадило репутації першої особи держави не менше, ніж нові численні втрати, понесені силовиками під час стріляючого перемир'я. Чи компенсує ці репутаційні втрати багато в чому знецінена брюссельська перемога, покаже час.
Підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом поки що єдиний очевидний успіх. Судити про те, наскільки ефективною виявилася реалізація інших поставлених завдань, важко. Інформація про чисельність цивільних, виведених із зони конфлікту, а також про кількість визволених полонених і заручників суперечлива. А оцінювати успішність вирішення суто військових питань і поготів немає можливості.
До Порошенка накопичилося чимало запитань, але слід визнати: що й зовнішньополітична кон'юнктура для нашої країни складається несприятливо. А те, що відбувається на Донбасі, — не тільки конфлікт між Центром і Сходом, а також між Києвом і Москвою — факт. Світовий контекст — важливий фактор "східної кризи".
Різке загострення ситуації в Іраку фактично вилучило "українське питання" з числа пріоритетних для США. Рішення Австрії брати участь у "Південному потоці" означає як мінімум відсутність єдності в ЄС. Хоча є гіпотеза, що Відень пішов на співробітництво з Москвою не без відома Берліна. Після особистого клопотання Меркель про Медведчука, готові в це повірити. Те, що Європа і, насамперед, Німеччина одночасно зацікавлені не тільки у припиненні війни на кордонах з ЄС, а й у безперебійних поставках російського газу, очевидно. Якою ціною? У будь-якому разі — за наш рахунок.
Путін, судячи з усього, тижневий перепочинок використав з великою користю. Підвищення температури в охололих було Харкові й Одесі не випадково сталося саме під час "перемир'я". Кремль зацікавлений у "консервації" конфлікту не менше, ніж Захід. Але з інших причин. Путін продовжуватиме підривати ситуацію зсередини, формально залишаючись осторонь. А можливо, ще й отримавши статус "миротворця".
Київ має реагувати адекватно. Чи знає як? Ми вирішили внести свою посильну лепту в пошук відповіді на стратегічне запитання — "Що робити з Донбасом?". DT.UA попросило ряд людей, чиї знання, авторитет і напрям думок видалися нам відповідними для виконання подібного завдання, запропонувати свої рецепти лікування прогресуючої хвороби.
На жаль, з різних причин відмовилися взяти участь у нашому заочному круглому столі відомі політики, які представляють різні сфери влади й різні опозиційні сили. Що ж, розмова виявилася по-своєму точнішою і чеснішою. Політикам, напевно, непросто було б демонструвати щирість, відповідаючи на непрості запитання:
— Як Київ має вибудовувати свої відносини з вибухонебезпечним регіоном?
— Чи існує шанс на мирне врегулювання ситуації? Якщо так, у чому він полягає?
— Чи треба воювати за Донбас?
— Чи зберігся шанс ужитися в межах однієї країни?
— Чи повинні ми зберегти Донбас в Україні за будь-яку ціну? Якщо так, то якою має бути ціна?
— Якими мають бути правила можливого "зшивання"? Якщо воно неможливе, то якими мають бути правила можливого "розлучення"?
Юрій АНДРУХОВИЧ, письменник:
— Перш за все нам усім — із київським керівництвом включно — слід іще раз відповісти собі на запитання, якого майбутнього для своєї країни ми хочемо. Що є нашою метою? Куди ми йдемо? Чи наше приєднання до західної демократичної спільноти у формі, скажімо, членства в НАТО та ЄС справді можливе, якщо намагатися зберегти у складі країни Донбас? Особисто в мене така можливість викликає дуже великі сумніви. Будь-яке соціологічне опитування показує вкрай низьку підтримку прозахідного курсу на Донбасі. До того ж ця підтримка, здається, має тенденцію до подальшого зниження, вона прямує до нуля. Цю соціологію загалом підтверджують щоденні новини з Донбасу, розвиток подій у бік загострення та ескалації.
Тобто зберегти Донбас у складі України можна лише ціною фатальних для нашого європейського майбутнього поступок. Вчергове задобрювати Донбас доведеться таки справді по-великому. Так, зберегти Донбас в Україні все ще можна, але це буде така Українаϑ. Наприклад, я цілком упевнений, що заспокоїти і зберегти Донбас можна було б, покаявшися за Майдан і повернувши до Києва президентом Януковича. Фантастика? А донецькі перемовини між Кучмою та Медведчуком не фантастика?
З іншого боку, просто припинити бойові дії, вивести з Донбасу наших силовиків — означатиме капітуляцію. Це дуже поганий початок для нашого нового майбутнього, дуже травматичний. Відокремлення Донбасу від України (якщо до нього все-таки дійде) не мало би створювати враження, що ми його втратили, а мало би — що ми його позбулися. Для цього АТО (чи як там надалі називати цю по суті війну) має бути успішною.
Україна має перемогти, повністю взявши під контроль усі міста й селища, і села, й дороги, й магістралі, і все-все-все. Причому демонстративно, під синьо-жовтим прапором. І щойно після цього, налагодивши на Донбасі нормальне мирне життя, запропонувати тамтешньому населенню референдум, у якому чесно, не заграючи з ним і не замилюючи вкотре йому очей, наголосити на ключових моментах, які Донбас особливо дратують: українська як єдина державна, європейська та євроатлантична інтеграція (ЄС і НАТО, відповідно). Приймаєте таку Україну — кажіть на референдумі "так" і залишайтеся з нами. Не приймаєте — ми вас відокремлюємо.
Тим часом непогано було б запровадити деякі адміністративні зміни, для початку ліквідувавши Донецьку й Луганську області в їхніх теперішніх межах. Адже північ Луганщини й південь Донеччини переважно не з сепаратистами. Ці райони слід зберегти в Україні. Тобто якщо й відокремлювати, то не повністю дві сьогоднішні області, а лише кілька районів однієї та другої. Важливо пам'ятати про неоднорідність цього регіону і врятувати в ньому все, що за Україну і з Україною.
Олексій ДАНИЛОВ, мер Луганська (1994–1997), голова Луганської обласної державної адміністрації (2005), народний депутат України V скликання:
— Головна мета Путіна — знищити Україну, як мінімум — розірвати її на частини. Україна — смертельна небезпека для нього. У хід піде все, включно з терактами й техногенними катастрофами з "візиткою Яроша" на місці вибуху. Путін заради влади не зупиниться ні перед чим. Йому своїх було не жаль у Москві, Чечні, Беслані… Думаєте, нас пожаліє?
Важливо при цьому розуміти, що сподівання на допомогу ЄС — неспроможні. Росії і Німеччині не потрібна сильна, незалежна, територіально цілісна Україна. Ритуальні танці фрау Меркель навколо теми санкцій — смішні, ви ж бачите, як вона легалізує і вводить у гру Медведчука. Схоже, для політиків із ЄС гроші Газпрому й сам газ важливіші за європейські цінності. Поставити на місце Росію, при бажанні, — питання однієї доби. А ми бачимо лише імітацію процесу. Банки Європи — спільники українського криміналітету і співучасники розгарбування України. Відкриття рахунків корупціонерам та державним злодіям — це мільярди виведених із країни народних грошей… Ось у цьому полягає допомога Європи Україні?
А отже, вихід і порятунок — це ми самі. Народ України — колосальний ресурс національного піднесення, який необхідно максимально використовувати. За 23 роки ми не довели до пуття жодного великого інфраструктурного проекту. Переконаний, усі території в Україні можуть бути абсолютно самодостатніми. Необхідна децентралізація влади, публічне розкриття балансів у розрізі міст і районів. Важливо(!) — окремі баланси з енергетики, які покажуть, що російський газ нам зовсім не потрібен, окрім як для виробництва добрив. Але це мирна стратегія.
Що стосується військової тактики.
По-перше, ми на офіційному рівні зобов'язані визнати, що перебуваємо у стані війни, хай і незвичної, гібридної, нелінійної — з Російською Федерацією.
По-друге, ми мусимо припинити загравати з донецькою і луганською псевдоелітою. Це вони пограбували свій край через тотальну монополізацію бізнесу, політики, системи державного управління (прокуратури, міліції, СБУ, судів і т.д.), а тепер намагаються прикритися фіговим листком якихось республік. Їх ненавидять навіть місцеві "сепаратисти", бо всі знають, хто пиляв заводи на метал, закривав шахти, наживався на створенні липових робочих місць. В новій Україні їм усім місце тільки за ґратами.
По-третє, антитерористична операція має бути комплексною і багатокомпонентною. Бойові дії проти терористів необхідно поєднувати із методами економічного, технологічного і навіть психологічного тиску й пропаганди. Місцеве населення поки що сприймає українську армію як карателів (мізки жителям Донбасу добре промиті кисельовими).Комплексні заходи дозволять досягти головного — уникнути жертв серед мирного населення і руйнування інфраструктури. Але це можливо тільки у разі призначення на вищі посади в армії та силових структурах професіоналів (без цього кроку президент ризикує стати заручником некомпетентних керівників). Також потрібна потужна роз'яснювальна інформаційна кампанія, абсолютно правдива! Народу не можна брехати, — він усе розуміє!
Після перемоги АТО населенню Донбасу знадобиться реабілітаційний період від путінської пропаганди, щоб через кілька місяців ми знову не отримали путінських підривників. Донбас ще в листопаді 2003-го заразили натуральним фашизмом, і ця зараза живе там досі. Не виключаю, що знадобиться провести денацифікацію, як у післявоєнній Німеччині. Не очистившись, Донбас так і залишиться каменем на ногах України й інструментом у руках політичних пройдисвітів.
Існує поняття — особа без громадянства. Злочинців,
найнятих донбаською псевдоелітою на гроші, украдені у народу, необхідно позбавляти українського громадянства, причому як ляльководів, так і виконавців. Чи можуть носити паспорт в кишені люди, які заперечують сам факт існування України як держави? Багатьом було б корисно стати особою без громадянства. Механізм дуже дієвий!
Крім того, потрібні державні й інформаційні програми лояльності до людей, котрі опинилися на роздоріжжі і "захворіли" на сепаратизм завдяки, з одного боку — російській пропаганді, з іншого — недалекоглядності української влади після Майдану. Коли необхідно було оперативно залучати на свій бік регіон.
Але головне завдання сьогодні — державний кордон. Сьогодні кордон — це Лас-Вегас для контрабандистів, наркотрафіку, нелегальних мігрантів, а тепер ще й терористів. Про яку євроінтеграцію можна говорити без захищених державних меж? Кордон має бути на замку! Цей колосальний за масштабами проект ми можемо реалізувати тільки з допомогою США та Європи. Ініціативи президента Петра Порошенка і Кабінету міністрів України досить правильні в цьому питанні, але їх важко реалізувати виключно українськими ресурсами в реаліях сьогодення.
Я переконаний, що Донбас "здавати" не можна. Інакше отримаємо принцип "доміно", тому що Донбас — слабка ланка, але, на жаль, не остання…
В'ячеслав ДЕМЕНТЬЄВ, доктор економічних наук, проректор Донецького національного технічного університету:
— Те, що відбувається на Сході, — не антитерористична операція, а війна.
За різними даними, вже є десятки тисяч біженців, сотні жертв серед мирного населення, постраждало 40(!)дітей. Четверо — загинуло! Скільки вбитих військовослужбовців та прибічників ДНР, точно не знає ніхто. І заради чого?
Заради ідеології. Але що таке Донецька республіка, Велика Росія чи Єдина Україна? Не більше ніж ідеологічні штампи. Ідеологія — це найстрашніша з усіх можливих причин війни. Найжорстокіші війни в історії — релігійні або громадянські. Ідеологічні цілі і принципи ставляться вище за людей та цінності людського життя.
Хтось вирішує за нас, як нам жити, і готовий за це вбивати, якщо ми цього не хочемо. Відтак, одні люди (у тому числі й діти) помирають за ідеологічні фантазії інших людей.
Далі — більше. Війна породжує власні цілі, незалежні від її початкових причин. При цьому ціна війни вже не має значення. Перемога виправдовує все.
Процес війни стає самоціллю. Відбувається самовідтворення війни. Для когось — це помста: кров за кров, смерть за смерть. Для когось інтерес становить сам процес (романтика), хтось знайшов у цьому сенс власного існування, для когось — це чини, просування по службі тощо. І, нарешті, на всьому цьому можна зробити досить непогані гроші. При цьому самі початкові цілі війни вже забуті або не такі важливі. Адже вбивають одних людей, а кайф при цьому ловлять інші. Однак країні й людям потрібен мир, для якого необхідно:
1. Зупинити військові дії. Ввести миротворчі війська, хоча б для отримання об'єктивної інформації про те, хто в кого стріляє, хто й що порушив.
2. Дії української влади на Сході з реалізації плану президента у сфері прав та свобод населення Донбасу, принципів місцевого самоврядування.
(Як варіант, проведення референдуму з участю міжнародних спостерігачів: чи бажають громадяни збереження Донбасу у складі України на умовах, визначених планом президента? Або проведення виборів до місцевих органів влади і надання права обласній раді ініціювати такий референдум на власний розсуд у разі необхідності та на вимогу населення).
3. В угоду про перемир'я між сторонами включити домовленість про визнання сторонами результатів референдуму або результатів виборів, хоч би якими вони були неприємними для тієї чи іншої сторони.
4. Незалежне розслідування військових злочинів, здійснених обома сторонами (розстріл полонених, убивства мирного населення тощо).
5. Населенню Донбасу мають бути гарантовані: захист від свавілля "силовиків", права та свободи, визначені Конституцією України.
6. Заборона і розпуск усіх приватних недержавних збройних формувань. Насильство має залишатися виключно монополією держави.
Чи потрібно запроваджувати воєнний стан? А проти кого він? Ополченцям на нього глибоко наплювати. Отже — проти населення регіону. Кращого подарунку для сепаратистів і не придумати. Заява Коваля про фільтраційні табори посилила позиції сепаратистів більше, ніж усі іржаві російські танки. У разі її реалізації Донбас стає по факту окупованою територією. Плюс неминуча хвиля насильства, свавілля та мародерства, яка супроводжуватиме цей стан. Добре сидіти в Києві і з трибуни або за чаркою віскі розмірковувати про рішучі дії, боротьбу тощо. Але існує небезпека того, що буде перейдено точку неповернення.
Ще хочеться, щоб був хоч хтось, хто каже правду й кому можна вірити. На превеликий жаль, брешуть усі: росіяни, українські ЗМІ, Європа, американці. Причому не просто брешуть, а з вищих спонукань. І найстрашніше, що люди починають вірити в неправду, яку самі й придумали.
Потрібно припинити істерику навколо сепаратизму. Сепаратист гірший за Чикатила. Останнього хоча б судили, а сепаратиста під загальний захват можна вбити (і як убити) просто так. У результаті, чим більше переслідуємо сепаратизм, тим більше в нас сепаратистів. На початку АТО їх було 1,5 тис. чол. (дані Авакова), тепер називають цифру 25 тис. Голосування в Донбасі на референдумі за незалежність було відповіддю на події (боротьбу з сепаратизмом) в Одесі та Маріуполі.
Ганна ГОПКО,
кандидат наук із соціальних комунікацій, координатор "Реанімаційного пакету реформ":
— Донбас — невід'ємна частина єдиної України, що має перспективу гармонійного й успішного майбутнього лише в такому статусі. Тому вибудовувати відносини з цим на сьогодні вибухонебезпечним регіоном потрібно, точно знаючи причини такого стану і маючи розуміння та можливості вирішення надзвичайно складних проблем.
Зараз Донбас — це ще й "гаряча" точка в геополітичному вимірі. Оскільки на прикладі боротьби за врегулювання ситуації видно чітке протистояння Заходу (всередині якого є свої центри впливу з різними інтересами, як США, ЄС) і Росії. Навіть всередині ЄС є різні позиції щодо допомоги Україні.
Ситуація на Донбасі — це наслідок багатолітньої специфічної олігархічної експансії регіону, який ще з часів Кучми фактично був відданий ним у лізинг місцевому криміналітетові. Як наслідок — доведення до зубожіння місцевого населення, шалена соціальна несправедливість, екологічні негаразди... І все це в умовах відсутності реальної державної гуманітарної політики та опанування інформаційного простору російською пропагандистською машиною. Цим і скористався Путін.
Саме тому Донбас потребує негайних рішучих і ефективних дій влади із наведення елементарного порядку та керованості, відстоювання інтересів людей, подолання корупції, забезпечення гідного життя. Багато важить впровадження реформ, які здатні реанімувати та об'єднати як цей регіон, так і країну в цілому. Україна отримала серйозний виклик, для системного подолання якого знадобляться роки. Особливо важливе питання — підтримка місцевого населення. Але наразі центральна влада лише намагається підтвердити свою "дружбу" з власниками Донбасу, які його й довели до ручки. А це, як і відправляти на Донбас Кучму, — стратегічні помилки, що можуть стати трагічними не лише для самого президента, а й для країни.
Потрібна щоденна співпраця з місцевими елітами, політиками, бізнесменами, які є патріотами України. Хоча багато їх уже розчаровані і втомлені біганиною від одних владних кабінетів у РНБО, Міноборони, Міністерства внутрішніх справ до інших із пропозиціями, яких ніхто не чує.
Перше завдання — зупинити збройний конфлікт і роззброїти та ліквідувати терористичні формування. На жаль, ті люди, котрі отримали сучасну зброю від російських спецслужб і політиків-зрадників, налаштовані правити своє "Сомалі" й надалі. В Росії вони також нікому не потрібні. І тому шанси зупинити реальну війну мирним врегулюванням -мінімальні.
Друге завдання — встановити проукраїнське інформаційне поле. Що треба робити як із допомогою ЗМІ, так і через різноманітні комунікативні та гуманітарні проекти. Прості й чіткі меседжі про відновлення безпеки, порядку, виплати пенсій і зарплат будуть позитивно сприйняті великою частиною населення. Надалі необхідно проводити м'яку кампанію правдивого висвітлення жахливих подій, що відбувалися. Необхідно терміново сформувати й реалізувати комплексну Державну інформаційну програму на Сході.
Наступне — ресоціалізація. Люди будуть вимушені вчитися жити в післявоєнні часи. Будувати мир із тими, хто стояв із протилежного боку. Набагато важче буде з так званим "колом помсти" — тобто родинами, дітьми та знайомими тих, для кого вбиті сепаратисти були татами, чоловіками, синами. Для подолання цієї величезної проблеми ООН був розроблений перелік заходів із реабілітації та примирення, що охоплює цілу низку заходів у соціально-гуманітарній сфері. Від освітніх можливостей, працевлаштування та спортивних програм. Жага помсти й ненависті культивується через бідність та другосортність. І саме ці почуття роздмухуватимуть наші сусіди навіть тоді, коли заберуться з української землі. Тому маємо думати наперед, бо мусимо виграти у цьому поєдинку культивування емоцій.
Потрібно також створювати умови для повернення на Донбас активних людей, лідерів громадського сектору, журналістів та бізнесменів, які мусили залишити регіон через небезпеку та неможливість продовжувати діяльність у регіоні в умовах війни. Якщо проукраїнський актив Донбасу не повернеться, то відновлювати мир і будувати демократію там буде надскладно.
Ще одним завданням має бути розумна мілітаризація, відродження військових баз і новий принцип охорони кордону. Військові частини мають позиціюватися як гаранти миру та безпеки. Створення відповідної інфраструктури як можливість отримати стабільну роботу і статус у суспільстві. У загальній канві відродження престижу й оплачуваності професії військового молодь матиме нові цілі. Ідеал бандитської романтики, дуже близький Донбасу, в перспективі мають замінити більш здорові взірці.
Правила зшивання набагато простіші, ніж це здається на перший погляд. Реформи судів, силових відомств, міліції, децентралізація, люстрація, створення сприятливих умов для розвитку бізнесу та приходу великих інвестицій, зменшення безробіття і влада з реальною високою довірою. Тобто реальні дії, що дозволять відновити справедливість і вселити надію на гідне життя. Цього прагне і Донбас, і вся Україна.
Нам не треба розлучатися з Донбасом, а треба суворо карати винних у жахливих злочинах і розлучатися з тими, хто знущався над Україною та Донбасом, зокрема, хто казково збагачувався за рахунок українського народу і свідомо руйнував єдність країни.
Отець Борис ГУДЗЯК, єпископ Паризький УГКЦ, ректор Українського Католицького Університету:
— Для ефективної дії потрібні тверезість, широка перспектива та молитва.
Події, що ми тепер переживаємо, для багатьох стали одкровенням — не лише того, на що вони не звертали увагу, а й того, чого взагалі не знали й не розуміли. Багато українців та іноземців спостерігають події в Україні у доволі вузькому контексті. На Заході вони майже виключно сприймаються крізь призму насильства на Донбасі. Безпрецедентна консолідація більшості народу недобачається. Перспектива також звужена в часі. Нам здається, що саме сьогодні все вирішується, і все треба вирішити негайно, миттєво. Зі зрозумілих причин бракує терпіння. Багато хто керується страхом і не бачить усіх чинників нестабільності, реального чи потенційного насилля. Страх — поганий дорадник. Необхідно докласти зусиль, щоб вийти з вузького контексту і подивитися тверезо на ситуацію в цілісності.
Особисто я не бачу ні доцільності, ні необхідності, ні справедливості у "розлученні" з Донбасом. Більшість людей у регіоні не хочуть від'єднуватися від України, різні дослідження говорять лише про 20—30%, і переважна більшість українців бачить Донбас у складі нашої держави. Йдеться не про територію, а про людей. Меншість не може диктувати всьому народові свої правила, а тим паче мала група терористів, яка керується лише локальними цілями, але має на меті дестабілізацію всієї України, її розчленування на шматки, які легше проковтнути сусідові. Сьогодні потрібно знаходити слова і поставу, які допоможуть підняти це питання на інший рівень. Також слід бути свідомими, що ворог людського роду і ті, що під його впливом, робитимуть усе, аби ситуацію загострювати, людей принижувати у гідності, поглядах та судженнях. Боротьба за Богом дану гідність, яка відбувалася на Майдані, триває.
Мій досвід перебування на Донеччині і спілкування з людьми зі східних областей України підтверджує лише одне: вони такі ж люди, як і всі інші. В нормальних обставинах мешканці Донбасу прийматимуть здорові, раціональні, навіть творчі і життєдайні рішення. Тому не варто робити поспішних і категорично негативних висновків щодо ставлення Донецької чи Луганської області до решти України. Ситуація надто серйозна, але рішуча позиція, яка, на жаль, не виключає застосування збройної сили, цю ситуацію може ефективно врегулювати. Проте сама збройна сила не вирішить питання, а може і загострити його. Слід якнайшвидше налагоджувати і посилювати різнопланову комунікацію з мешканцями Донеччини та Луганщини. ЗМІ України мають відмовитися від трансляції перспективи, сформованої в Росії, яка збурює наляканих людей. Президентові, урядові, депутатам парламенту і обласній та місцевій владі слід систематично спілкуватися з людьми, використовувати всі можливі засоби, щоб запевнити громадян Донбасу у їхній гідності та в тому, що Україна, зокрема київська влада, готова їх вислухати.
Ми ще не вичерпали всіх комунікаційних можливостей. Так, як було зволікання з ущільненням кордону між Україною і Росією, і в Україну потрапили деструктивні сили та інструменти, так само не створено ані кордону для російської пропаганди, ані потужної, переконливої альтернативи.
За подіями, що відбуваються на Сході, стоїть лукавий задум. Вони основані на брехні. Тому тут потрібні мужність, витримка та цілісна постава, щоб не піддаватися неправді і щоб твердо вірити, що її можна перемогти. Аналогічний виклик стояв перед Майданом. Майдан перемагав неправду великою терпеливістю, зібраністю, духовністю і солідарністю. На Майдані молитва і євангельські діла милосердя мали центральне значення.
Інколи заклики щодо цінностей і чеснот звучать банально й абстрактно. Але у світлі того, що ми в Україні пережили, ми не маємо права не вірити, що практика чеснот приносить плоди. Остаточно ми стоїмо перед великим і страшним Таїнством, боротьба добра з оголеним злом. Майдан зло переміг, коли була найвища жертва. Скільки, у якій формі, до якої міри буде потрібна жертва у подальшій боротьбі з очевидним лукавством, важко визначити. Це лукавство реальне, диявольське і смертоносне. Захист східних регіонів і решти країни вимагатиме великої духовно-моральної, політичної, економічної, соціальної боротьби. Якщо ці аспекти будуть забезпечені, кількість пролитої крові буде обмежена. Тому не варто будувати ілюзій: боротися необхідно, потурання оголеному злу викличе ще більше жертв.
Зцілення країни потребуватиме зустрічі людей із різних боків барикад, і я вірю, що в авангарді цього процесу має бути молодь, за якою згодом підуть батьки, бабусі та дідусі. Важливо долати страх, який паралізує тверезу думку і спокійну у своїй рішучості дію. До цього подвигу покликані ми всі, оскільки мир душі і певність українців стануть запорукою того, що ми будемо ефективними миротворцями. У цьому необхідна молитва: будучи внутрішньо зібраними, в молитві ми знайдемо рішення, що робити в кожній конкретній ситуації. В кінці правда і перемога буде Господня.
Андрій ІЛЛАРІОНОВ, економіст:
— Насамперед, українській владі й українському суспільству необхідно зрозуміти, з ким і з чим вони мають справу, які коротко-, середньо- та довгострокові цілі агресора.
По-друге, проаналізувати можливі варіанти стратегії у відповідь.
По-третє, оцінити можливості сьогоднішньої України щодо реалізації кожної з можливих стратегій у відповідь.
Нарешті, вибравши з них оптимальний варіант і мобілізувавши на його виконання всі необхідні ресурси й кошти, домогтися його здійснення.
Хто головний загарбник?
Природно, це не ДНР і ЛНР. Вони лише маріонетки. Їхній ляльковод і головний (єдиний) агресор перебуває в Кремлі.
Які цілі агресора?
Короткострокові цілі — проведення операції "Тліюче торфовище" — підтримування нескінченно тривалого кровопролитного вогнища напруженості, війни середнього ступеня інтенсивності, яка щомісяця призводитиме до загибелі в Україні, як мінімум, кількох сотень, коли не тисяч чоловік, з метою примусити українське суспільство припинити опір і здатися.
Середньострокові цілі — поширення операції "Тліюче торфовище" з убивствами українських громадян та диверсіями проти військових, адміністративних, інфраструктурних об'єктів на сусідні з Донбасом території, доки вона не пошириться спочатку на всю територію так званої Новоросії, а потім — на всю територію України.
Довгострокова мета — ліквідація самостійної, незалежної, суверенної України.
Можливі варіанти стратегії України у відповідь.
Здатися агресору — це переговори з терористами, визнання ДНР і ЛНР (нового великого Придністров'я), виконання нинішніх вимог агресора (федералізація, мова, зміни до Конституції, відмова від інтеграції в західні інститути, включно з ЄС і НАТО, вступ до Митного союзу, відмова
від десовєтизації, встановлення зовнішнього управління Україною з боку іноземних держав, у тому числі Росії, кримінальне переслідування українських патріотів і нинішнього українського керівництва, передача газотранспортної системи України Газпрому, передача підприємств українського ВПК Росії, призначення путінського ставленика на керівника України тощо) Після виконання цих вимог слід очікувати нових вимог, кінцевими серед яких є включення України в так званий "русский мир" — об'єднання України і Росії під одним державним дахом.
Домовитися з агресором про мир — намагатися вести (нескінченні) переговори, під час яких агресор домагатиметься дипломатичними засобами того, чого він не зміг домогтися на полі бою. Домовитися про мир з агресором можливо тільки на його умовах, які забезпечать рано чи пізно встановлення контролю агресора над
усією Україною.
Перемогти агресора — означає відбити його збройні, дипломатичні, інформаційні, психологічні, економічні, фінансові та інші атаки, захистивши суверенітет і незалежність України. Зважаючи на співвідношення сил, слід визнати, що домогтися перемоги непросто. Але можна.
Ключовий чинник у забезпеченні перемоги — здатність українських силовиків (збройних сил, МВС, СБУ) ліквідувати виразку тероризму на українській землі. Відсутність військової перемоги над терористами на Сході України зводить нанівець можливі успіхи українського суспільства на всіх інших напрямах боротьби.
При цьому слід мати на увазі, що у разі прийняття владою рішення "зберегти статус-кво" у нинішніх кордонах Луганди й Донбабве, контрольованих терористами, в заручниках у терористів опиняться полишеними напризволяще кілька мільйонів чоловік, лояльних чи відданих незалежній Україні. Таке рішення не тільки буде непростимим із етичного погляду, а й створить дуже несприятливе психологічне тло для потенційного опору на ще не захопленій території України. Крім того, через деякий, можливо, не дуже тривалий час відбудеться контрнаступ терористів із встановленням їхнього контролю спочатку над
усією територією Донецької й Луганської областей.
Відсутність адекватної відповіді на таке розширення терористичної виразки призведе до її поширення на територію сусідніх областей Південного Сходу — насамперед Харківської, Одеської, Миколаївської, Херсонської, а, з часом, на всю територію України.
Найскладніше питання полягає в тому, що треба робити, коли українські збройні сили на Донбасі не зможуть здобути перемогу над терористами, яких підтримує бойовиками, зброєю, фінансуванням, регулярними збройними формуваннями зі сторони Росії?
У такому випадку постане питання створення нової лінії оборони (нового кордону), яку треба захищати, не дозволяючи прорватися терористам углиб країни. Це важкий, але можливий сценарій.
При цьому слід пам'ятати, що кожну нову лінію оборони захищати буде дедалі важче й важче (юридично, психологічно, інформаційно, можливо, і у військовому плані), ніж нинішню. Крім того, у такому разі в агресора з'являється величезний демографічний ресурс для проведення диверсійних та інших дестабілізаційних дій проти незалежної України.
Питання тероризму на Донбасі — це не питання Донбасу. Це екзистенційне питання для існування самостійної, незалежної, суверенної України. На жаль, це питання з розряду "Хто кого?" — або терористи переможуть Україну, або Україна переможе терористів.
І разом із ними — кремлівського агресора.
Володимир КІПЕНЬ,
директор Донецького інституту соціальних досліджень
і політичного аналізу:
— Нинішній Донбас — це прямий наслідок політики центральної влади, яка впродовж останніх 10—
15 років ігнорувала наростання суперечностей у регіоні. Таким чином, маючи істотне значення в економіці країни, регіон формувався не тільки як індустріальний центр, а й як центр, еліта якого дедалі більше претендувала на загальноукраїнську роль. Причому з методами олігархічно-патерналістського управління, які вона відпрацювала в Донбасі. Перша спроба підкорити собі Україну завершилася помаранчевою революцією 2005 р., друга — Революцією гідності у 2013—2014 рр. Все це стало таким собі спусковим гачком для наступної контрреволюції на Донбасі.
Звісно, цю контрреволюцію здійснив місцевий правлячий клас — політико-олігархічні й олігархічно-силові структури, які й тримали всі останні роки Донбас під контролем, за підтримки сусідньої "братньої" держави і з допомогою ресурсів, привласнених Януковичем, коли той був президентом.
Ба більше, Донбас — це певна ментальність, яка поєднує в собі велетенський пласт радянської спадщини та цілу систему створеного дзеркально-міфологічного сприйняття світу. Її сформували під тотальним контролем інформаційного простору й ЗМІ місцеві еліти. А також пропагандистська машина Росії, медіа якої домінували в регіоні завдяки тим-таки ментальним уподобанням місцевого населення. Важливо, що з початком подій в Україні російська пропаганда оперативно перейшла у форму безпосередньої інформаційної війни за уми людей.
Відтак, носіям сепаратистсько-імперських ідей удалося фактично знищити інститути української державності в регіоні й заручитися доволі масовою підтримкою місцевого населення, особливо з числа тих його верств, які об'єднує спільна риса — утриманство. Пенсіонерів, пільговиків, бюджетників, пролетарів, силовиків та чиновництва. Останні, котрі особливо звикли сидіти на напівкримінальних схемах, по суті, піднялися захищати свій звичний спосіб життя та заробіток. Це дозволило перевести суто кланові й політичні інтереси місцевих еліт у формат громадянської війни.
Вихід?
Спочатку усвідомити, що Україні Донбас абсолютно потрібен. Без нього вона буде критично уразливою. Тому питання необхідності війни за Донбас — це питання захисту не тільки багатомільйонного проукраїнського населення регіону, а й майбутнього України. Я не кажу про 25% промислового виробництва України, про 20% від експортних надходжень, які Донбас дає в бюджет України. Крім того, ми мусимо зрозуміти, що Донбас неукраїнський — це постійна загроза всій Україні в майбутньому. Адже очевидно, що творець і координатор усіх потрясінь, основний гравець, зацікавлений у дестабілізації нашої країни, який накрив своєю інформаційною парасолькою Донбас, — це Росія. Тому за Донбас треба боротися, щоб не дати поширювати вплив Росії на інші території, не спровокувати там аналогічні події.
Основне питання: якими методами боротися?
По-перше, оскільки в основі гібридної війни, яка сьогодні ведеться на Донбасі, лежить контроль за інформаційним простором, ключовим чинником нашої перемоги є забезпечення досить авторитарного контролю над цим інформаційним простором.
По-друге, абсолютно очевидно, що слід у найбільш стислий термін забезпечити ефективність АТО. При цьому треба мати на увазі, що фронтальні бойові дії, до яких звикли військові з попереднього досвіду, тут неефективні. У результаті гинуть і солдати, і мирні жителі, руйнується інфраструктура регіону. А нам же ж потім усе це відновлювати. Ба більше — якось пояснювати людям ці трагічні помилки. Тобто йдеться про мобільні точкові бойові дії силовиків. Їм треба вдатися до іншої тактики, мати широку розвідувальну структуру і бити по основних нервових центрах бойовиків. Вони мають бути забезпечені фінансуванням, озброєнням, обмундируванням та професійним командуванням.
По-третє, ми повинні жорстко дати зрозуміти Росії, що її сценарій розвалу країни не реалізується. Що її втрати внаслідок такої політики будуть набагато більшими, ніж здобутки. Тому президент України повинен зосередитися саме на протидії Росії. Зрозуміло, що при цьому найдійовіший інструмент — позиція Європи й Америки. Усвідомлюючиобережність наших союзників, інколи просто зухвалу, ми мусимо залишатися рішучими у вимогах безпосередньої прямої допомоги нам у цій війні, послідовно пояснюючи, доводячи, аргументуючи світові нашу позицію й викриваючи дії агресора.
По-четверте, треба розуміти, що Росія нині перебуває у дуже зручній позиції, ведучи війну на нашій території й нашими ресурсами, як людськими, так і військовими (Україна багато залишила в Криму). І ми мусимо показати, що готові до будь-яких дій задля захисту свого вибору. Навіть із застосуванням тих самих методів на території Росії, які Росія застосовує в нас на Донбасі.
Митрополит ОНУФРІЙ, місцеблюститель
Київської митрополичої кафедри УПЦ МП:
— Українська Православна Церква принципово не втручається у політичний процес і не бере на себе функцій державної влади, тому ми й не вважаємо себе правомочними давати державі будь-які рецепти щодо врегулювання ситуації в країні. Однак Церква не є відокремленою від суспільства. Церква зажди намагається нести до народу Євангельську звістку про спасіння людини у Христі. Ми також вважаємо своїм обов'язком робити все можливе задля морального вдосконалення нашого суспільства. Тому ситуація на Донеччині й Луганщини не може нас не турбувати. Крім того, в Донецькій та Луганській областях, охоплених сьогодні збройним протистоянням, мешкають кілька мільйонів вірних нашої Церкви. Усе це спонукає нас до посиленої молитви за мир у цих регіонах та до постійних роздумів про їхнє майбутнє.
13 червня 2014 р. Українська Православна Церква провела у Києві круглий стіл представників духовенства майже всіх регіонів України. Для нас було вкрай важливо почути думку священників, які несуть служіння в різних областях країни. Під час круглого столу ми знову переконалися, що настрої серед наших вірних дуже різні, інколи прямо протилежні.
Були на цій зустрічі і священики з Донбасу. Вони говорили про настрої своєї пастви. І тут є кілька принципових речей. По-перше, мирне населення регіону має сьогодні дуже велику недовіру до Києва. Люди бачать жорстке протистояння, чують з екранів телевізорів, що на Донбасі всі є сепаратистами й терористами. Однак переважна більшість населення Донеччини (і про це чітко говорили наші священики) бажає жити в мирі та спокої, бажає жити в єдиній Україні, вони не брали до рук зброю. Для мирного населення Донеччини та Луганщини влада має запропонувати чітке стратегічне бачення майбутнього. Це має стати фундаментом для мирного врегулювання.
Ми віримо, що є шанси на мирне врегулювання в цих регіонах. І ми підтримуємо намагання влади знайти шляхи до встановлення миру.
19 червня Священний Синод нашої Церкви прийняв звернення до президента України Петра Порошенка. В цьому документі ми чітко заявили, що Українська Православна Церква виступає за державну незалежність та територіальну цілісність України. Ми також рішуче засудили будь-які дії, спрямовані на підрив державного суверенітету та на розкол Єдиної Соборної України.
Також наша Церква намагається донести до очільника держави голос нашої пастви у Донецькій і Луганській областях. У зверненні, зокрема, говориться, що духовенство та віряни цих областей "просять вжити всіх можливих заходів для припинення кровопролиття, від якого страждають мирні люди. Наші віруючі на Сході вважають, що будь-які протиріччя потрібно вирішувати
через діалог та переговори. Мирний принцип вирішення проблем сповідує вся наша Церква. Спільно ми маємо зробити все, аби не допустити загибелі мирних жителів. Захист мирного населення — це головний пріоритет як для Церкви, так і для держави". Сподіваємося, що влада почує голос Церкви.
Синод також прийняв звернення до нашої пастви. Ми нагадали священикам, що участь духовенства в акціях громадянської непокори є неприпустимою. "В дусі Христової любові пастирі Церкви мають докласти максимум зусиль до припинення ворожнечі та недопущення нових кровопролить". Синод із жалем констатував, що "деякі священики спокушаються різними політичними пристрастями і через це не тільки порушують свій душевний мир, а й негативно впливають на спокій у суспільстві". Синод чітко заявив, що такі дії несумісні з високим званням пастиря Христової Церкви.
Українська Православна Церква також оголосила загальноцерковний збір коштів для гуманітарної допомоги мирному населенню Донецької і Луганської областей.
22 червня 2014 р., в неділю Всіх святих, в землі нашій просіявших, за рішенням Священного Синоду, в усіх храмах нашох Церкви за богослужінням була прочитана колінопреклонна молитва за мир і спокій в Україні.
Володимир ПАНІОТТО, генеральний директор КМІС, професор НаУКМА:
— Ще рік тому багато запитань, поставленихDT.UA, видавалися б дивними, а нинішні події не могли привидітися навіть у страшному сні. Чи пов'язано це з радикальною відмінністю Донбасу від інших регіонів країни? Мені здається, що не пов'язано. Дані соціологічних досліджень свідчать, що за багатьма показниками жителі східних областей України взагалі і Донбасу, зокрема, не дуже відрізняються від жителів інших регіонів України. Наприклад, характерний для колишніх радянських людей високий рівень патерналізму, на жаль, не набагато нижчий і в інших регіонах країни. І вже, у кожному разі, Донбас відрізняється від будь-якого регіону набагато менше, ніж різняться між собою багато суб'єктів Російської Федерації (наприклад, Чечня, де домінуючою релігією є іслам, або Якутія — від Новгородської області).
Головною і досить важливою відмінністю Південного Сходу є етнічний склад (високий відсоток російсько-українських біетнорів), а також пов'язані з цим характеристики — високий відсоток російськомовного населення та деякі особливості внутрішньо- і зовнішньополітичної орієнтацій. Україна перебуває між Росією та Європою, і необхідність цивілізаційного вибору є постійною проблемою для країни. У Центрі й на Заході більшість — за європейський шлях розвитку, а на Південному Сході — за союз із Росією.
Однак цінність незалежності України неухильно зростає, когорти населення, що проходять соціалізацію в умовах незалежності України, становлять дедалі більшу частину населення країни. На 2013 р. кількість прихильників незалежності України загалом по Україні перевищила 80%, а кількість охочих об'єднатися з Росією становила менше 15%. Навіть у Криму з 1999-го по 2013-й кількість охочих об'єднати Україну з Росією впала з 70 до 20%.
Тому можна припустити, що без зовнішнього впливу в України було б набагато більше шансів розв'язати проблеми цивілізаційного вибору мирним шляхом.
Із початку Євромайдану контрольовані владою ЗМІ (насамперед телеканали "Інтер", "Перший національний", "Україна"), а також російські канали провели велику роботу, щоб переконати населення в небезпеці Майдану для російськомовного населення (лякали націоналістами, бандерівцями, "Братством" Корчинського, яке швидко замінили "Правим сектором", що вчасно виник). Після перемоги Майдану парламент і нове керівництво країни, замість того, щоб розвіяти ці побоювання, багато зробили для підтвердження їх справедливості (замість формувати уряд народної довіри — квоти, скасування закону про мову, включення Фаріон у комісію з підготовки нового закону тощо). Але, зрозуміло, головна причина — інформаційна війна Росії проти України (недарма нагороджено 300 російських журналістів, які працювали в Криму). Навіть попри все це, на середину квітня, як засвідчило опитування, проведене нами на замовлення DT.UA, 30% населення Донбасу хотіли від'єднання своїх областей від України, а більшість була за збереження Донбасу у складі України (на жаль, поки що немає актуальніших даних, і ми не знаємо, в який бік змінюється ситуація). Тому "відпустити" Донбас означає дозволити озброєній меншості нав'язати свою волю більшості населення Донбасу, тобто фактично зрадити мирну й патріотично налаштовану частину населення.
Як вирішувати проблему Донбасу, сказати значно важче, тим більше що ми погано знаємо й розуміємо військову сторону нинішнього протистояння. Зрозуміло тільки, що інформаційна підтримка дій нинішньої влади вкрай непереконлива. Президент сформулював пакет пропозицій для Сходу (гарантії статусу російської мови, виборність губернаторів тощо), але комунікація з населенням (насамперед робота ЗМІ) здійснюється недосить ефективно. Цей пакет пропозицій слід чітко викладати, докладно пояснювати й поширювати не менш енергійно, ніж передвиборну рекламу кандидатів у президенти (зараз цього і близько немає). Слід відстежувати ефективність цієї комунікації, розуміти, доходять чи не доходять пропозиції до населення Донбасу (відсоток населення, з ними ознайомлений, рівень довіри тощо), і оперативно їх коригувати.
Олег ПОКАЛЬЧУК,
соціальний психолог:
— Вирішення проблеми вибудовування відносин Києва з вибухонебезпечним регіоном — в негайному проведенні адміністративно-територіальної реформи. Антиукраїнська активність традиційно базується на старому сталінському поділі країни.
Інші спроби протокольно-адміністративних рішень косметичні й легко прогнозуються ворогом. Усе розтягнеться на роки, і тероризм неминуче прийде на мирні зараз території, як було в Росії після Першої чеченської. Бажання знайти своїх хаджієвих, автурханових і завгаєвих обернеться появою "своїх" басаєвих.
Що стосується шансу на мирне врегулювання ситуації, то"мирне" — не означає врегулювання в цілому. Як і в будь-якій поствоєнній країні, люди стрілятимуть одне в одного ночами, а політики — вдаватимуть, що до цього "розгулу бандитизму" стосунку не мають. Це лицемірство. Необхідні вкрай радикальні дії, особливі режим і статус, своя Окінава після Другої світової. Політична гомеопатія, до якої ми намагаємося вдатися через убогість бюджету і боягузтво чиновників, даватиме саме гомеопатичний ефект, що базується передусім на самонавіюванні.
Тому за Донбас воювати варто. Але є, з одного боку, бажання відрізати хвороботворну ділянку, що завдає величезних страждань, приносить розчарування, фрустрацію. З іншого — небажання втрачати.
Де Голль так само вважав, що, віддавши Алжир, вирішить усі проблеми. Віддав його разом зі своїм величезним рейтингом, пережив десяток замахів від учорашніх друзів, і замість однієї громадянської війни Франція отримала бунти, які відтоді спалахують постійно. Ображені за втрачену батьківщину, нащадки алжирців вважають, що французи їм вічно винні. Як деякі наші переселенці.
Тому думку віддати Донбас варто гнати геть саме тому, що її заохочує Росія та її агентура. Це справа принципу. Це війна не за Донбас, а за Україну.
Шанс ужитися в межах однієї країни завжди є.Але саме "ужитися". Це не означає дружбу і взаємоповагу. Наприклад, у США ставлення жителів півночі до жителів півдня і через двісті років доволі прохолодне. Стародавня ворожнеча італійських міст відбита в анекдотах. Англійці недолюблюють шотландців. У зв'язку з цим у місті Йорк, якщо ви зустріли на вулиці шотландця з луком і стрілами, згідно з законом, ви можете його вбити. Треба лише мати британське громадянство. Історія повна прикладів недружелюбного ставлення людей одне до одного, проте вони якось уживаються разом.
Чи мусимо ми зберігати Донбас за всяку ціну?Але ціною зміни конституційного ладу і здачі України — ні, не мусимо. Інакше "ми" вже будемо не ми. У самому запитанні "Ми" зараз має бути з великої літери, як і Донбас. Тоді ми зрозуміємо, що коли в результаті зміниться наше "Ми", то це та ціна, якої ми платити не повинні. Але якщо це не зашкодить нам зберегти нашу ідентичність і розвиватися в європейському напрямі — тоді це питання торгу. Ми зберігаємо Донбас ціною життя співвітчизників. Ціною національного приниження з боку тих, кого нібито захищаємо. Висока ціна. Але це розплата за 23 роки самообману.
Жадібність, яку видаємо за хазяйновитість, із 1990-х не давала шансів і можливостей заплатити актуальну ціну. Люди, готові платити за сучасними розцінками, — вже на війні. Не готові — за фактом, шкідники. Взірцем ідеї, наслідком якої стала поведінка нації, можна назвати перше звернення Черчилля до британців після його обрання: "Мені нічого запропонувати, крім своєї крові, тяжкої праці, поту та сліз".
Якими мають бути правила "зшивання"?
Точно — не в чотири руки. Терористи — культурно, психологічно й ситуативно — перебувають в іншій площині. Тому запрошувати їх до зшивання буде великою помилкою. Така поступка стане поразкою. Шити повинен Київ — швидко, жорстко й великими стібками.
Якщо розлучення все-таки нав'яжуть ззовні і воно влаштовуватиме лише частину політичних чиновників, які перебувають нині при владі, то це означатиме, що їхнє політичне життя буде досить коротким.
Ми — в загальносвітовому процесі розлучення світу з Росією. І в ньому ми мусимо виставити ціну, яка, можливо, буде не дуже прийнятною. Але справедливою. Зараз ми просто зобов'язані зробити все для того, аби Росія хоч трохи прийшла до тями й зрозуміла, що має справу не з лохами. Поки що ж відчуття, що нас просто "розводять".
Мирослав ПОПОВИЧ, філософ:
— Як і багатьом із нас, мені неодноразово спадало на думку полишити Донбас напризволяще і дати подіям розвиватися стихійно в напрямі, який обере більшість. Принаймні маємо тут класичний випадок "проблеми Достоєвського", коли одна дитяча сльозинка важить більше, ніж державницьке рішення з високих мотивів. До того ж Донбас тягне за собою стільки проблем, що віддати їх усі Росії разом із парою областей (а про це по суті йде мова) здається найвигіднішим виходом із ситуації.
Але, подумавши спокійно, приходжу до висновку, що це не вихід.
Росія не зупиниться на будь-яких компромісах.
Чого, зрештою, хоче Путін? Території? Запасів вугілля? Металургії? Що, які жертви здатні вдовольнити державницькі апетити нашого сусіда? На моє переконання, не квадратні кілометри чи якісь ресурси. Керівній верхівці нинішньої Росії потрібен увесь терен колишнього СРСР або принаймні "русский мир", немислимий без України. Путіну потрібна слухняна авторитарна Росія, в якій кожен вияв непокори нещадно карається. Йому потрібне таке оточення російського центру, яке не припускало б і гадки про можливий вихід на свободу. Тому він не зупиниться ні на "Новоросії", ні на ще радикальніших варіантах Придністров'я, як він не зупинився після Криму. Російський Донбас — це тільки початок.
Тому єдиний вихід — опір. У тому числі збройний опір збройному натискові.
Практика розвитку російсько-українського воєнного конфлікту показала, що агресію Росія прагне здійснювати тихо й частинами, спираючись на історико-культурну строкатість України. Цьому має бути протиставлений союз усіх політичних сил, які визнають декілька основних принципів існування: 1. Державна незалежність України; 2. Демократичний устрій Української держави, захист безпеки, прав та свободи її громадян; 3. Боротьба з бідністю, зокрема в депресивних регіонах, одним із яких є Донбас.
Таким чином Україна природно включається в європейський, "західний" світ, без союзу з яким вона не вибереться зі злиднів та неволі. До об'єднання всіх політичних партій на цій короткій і простій платформі має закликати президент Порошенко, який без підтримки такого широкого блоку не зможе розв'язати жодних проблем.
Ще раз хочу підкреслити, що Путін не зупиниться доти, доки Україна не стане безсловесною упокореною провінцією, правити якою можна буде через якого-небудь слухняного й жорсткого діяча. Таку владу ми вже бачили, і залишається сподіватися, що, раз пізнавши свободу, українці вже ніколи не забудуть її смаку.
Семен СЕМЕНЧЕНКО, командир батальйону "Донбас":
— На жаль, шансів на мирне врегулювання ситуації без здачі національних інтересів України немає. Це непросто прийняти, але копнімо глибше.
Конфлікт — це найгостріший спосіб розв'язання суперечностей в інтересах, цілях, поглядах. І, щоб зрозуміти, як цей конфлікт розв'язати, треба розібратися, у кого виникли суперечності. Активними сторонами конфлікту є держави РФ й Україна, еліта, що перебуває при владі в Україні, контреліта, від влади відсторонена (ПР та "сім'я"), і еліта нова, поки що не сформована народом після Майдану.
До речі, у процесі конфлікту деякі соціальні групи на Донбасі створилисвій варіант нової еліти, що виступає проти тих-таки негативних процесів у суспільстві. На жаль, зусиллями пропаганди та бездіяльністю центральної влади України цю групу вдалося зіштовхнути не з її справжніми ворогами — колишньою правлячою групою, що обкрадала і обманювала Донбас, а з іншими сторонами конфлікту.
Ну і як тепер усе це мирно врегулювати? Якщо піти шляхом здачі позицій правлячої "еліти" України, то буде нова революція, подальше ослаблення країни і новий напад антиукраїнських сил. Добити слабкого в політиці — на жаль, "свята справа".
Чи варто воювати за Донбас? Якщо залишити Донбас, його використають як плацдарм для зміцнення і подальшого розширення агресії. Причому на Дніпропетровськ, Київ та Харків підуть і російські найманці, і армія терористів, сформована з місцевих. Перемога окриляє, і рухатися стануть навіть ті групи, котрі тепер участі в конфлікті не беруть. Тобто про "розлучення" не йдеться, оскільки воно означає пожирання частинами сильним слабкого.
Як виглядають правила "зшивання"? Звісно ж, АТО слід результативно завершити. Завершити швидко, з мінімальними втратами. Паралельно треба дуже швидко усувати причини конфлікту, змінювати устрій політичної влади в країні, проводити соціально-економічні реформи, жорстко боротися з корупцією.
Паралельно включати в перетворення пасіонарну частину населення, яка всі ці роки не брала участі в управлінні державою. Причому і проросійська частина Донбасу, чиї руки не в крові, візьме тоді в цьому процесі участь, отримавши можливість самореалізуватися в Україні.
А РФ? Якщо в нас буде сильна країна зі сформульованими власними інтересами, яка йтиме шляхом, підтриманим більшістю населення, активно задіяного у процеси побудови нової держави, — то що РФ зможе зробити? На жаль, для реалізації цього сценарію потрібно, щоб у ньому були зацікавлені як народ, так і групи у владі. А чи це так? На це запитання ми отримаємо відповідь найближчим часом.
Сергій ТАРУТА, голова Донецької обласної державної адміністрації:
— Протестувальники і народ — це не противники. Не бойовики. Це люди, які мають іншу думку. Можливо, вона не сприймається в Києві і на Заході країни, але вона є, і ми зобов'язані її враховувати. Чому не врахували від початку? Це вже друге запитання. Але за іншу думку ми точно не повинні розстрілювати.
Насправді на Донбасі дуже багато людей, які щиро захищають сьогодні свою землю, могили своїх рідних від можливих, за їхнім уявленням, ворогів — "Правого сектора", "Свободи", Національної гвардії… Тобто ми сьогодні не можемо заперечувати факт програшу інформаційної війни. Коли начальник цеху після робочої зміни йде і стає на блокпост. Не за гроші. Це, знаєте, навіть страшніше озброєного до зубів терориста.
Ми ж замість антитерористичної операції, яка апріорі повинна мати локальний, а не масштабний характер, воюємо із застосуванням важкого озброєння. Чому? Напевно тому, що дії тих, хто ухвалює рішення, — некваліфіковані. Не ті люди ухвалюють рішення, і не ті люди погоджуються з такими наказами. Кращі не мають можливості себе проявити. У результаті наша стратегія виявилася помилковою. А кордон — незахищеним. Більше того, застосовувалася практика перебільшення сил ворога для виправдання власної некомпетентності. Тобто банально фальсифікувалися дані, оприлюднені в ЗМІ. Але люди ж, які перебувають у зоні АТО, усе знають і розуміють.
Без Донбасу не може бути України. Але перш ніж боротися за нього за будь-яку ціну, закликаючи до знищення ворога, треба згадати про того начальника цеху. Бо саме на його блокпосту починаються найбільші проблеми. Однак там же їх можна і вирішити. Тому що ті, хто щиро помиляються, — не вороги Донбасу і України. І їх необхідно переконувати. Бо хворого, як правило, лікують, а не відносять убік, щоб добити. При цьому слід розуміти, хто з них — у реанімації, а хто — у загальній палаті.
Якщо ж ми будемо продовжувати діяти такими самими методами, як сьогодні, — не переможемо. Не вичерпані всі ресурси переговорів. Останній тиждень підтвердив, що сторони можуть говорити. Насправді ми постійно на рівні регіону ведемо переговори. І, слава Богу, нам ще вдається забезпечувати роботу органів державної влади та НБУ. Незважаючи на захоплення будівель, мародерство тощо. Тільки завдяки постійним переговорам нам вдалося утримати Донецьк і не перетворити його на Слов'янськ. Вдалося забезпечувати людей пенсіями і зарплатами. Вдалося повернути дітей, насильно вивезених до Ростова. Це був перший приклад успішного ведення переговорів на рівні МЗС двох країн, губернаторів і омбудсменів.
Заради миру і життя людей я готовий розмовляти і з чортом, і з дияволом. Навіть розуміючи, яку подвійну гру веде Росія, заплющуючи очі на перетин кордонів КАМАЗами зі зброєю і терористами. Потрібно бути хитрішими і мудрішими. Росія дала чіткі меседжі, що не буде приєднувати цю територію. І ми це повинні використовувати. Тому що цими ілюзіями бойовики (яким, звісно, ніякі меседжі не потрібні, поки їм платять гроші) живлять місцеве населення. Але ж нам потрібно, щоб місцеві жителі склали зброю?
Поки ми не дійшли до гуманітарної і техногенної катастроф цілого регіону. Водогон — а він живить третину території Донбасу — розгромлено, у Сіверському Дінці — знаходять трупи, і це при такій температурі…
Що стосується складу переговірників, то ми не брали участі в його формуванні. Судити ж про успішність переговорів треба тільки за результатами. Іншого шляху немає. Мусимо домовитися з усіма, з ким тільки можливо. До речі, на переговорах абсолютно не була відображена палітра всіх діючих у регіоні угруповань. Їх безліч, і не всі вони підпорядковуються Бородаю. Там не було шахтарів, металургів, робітників, які виходять і протестують. А з ними теж треба домовлятися. І тільки потім, вичерпавши весь переговірний ресурс, боротися з тими, хто відмовиться скласти зброю.
Так, такої погані буде більш ніж достатньо. Як і зброї на руках. Але ж ми змогли професійно спрацювати в Маріуполі? Без бомб. І "неминучих жертв при пристрілі". Місто ожило. Місто вдячне. Хіба це — не модель того, як треба діяти?! Хіба це — не сигнал президентові про те, що треба оперативно зробити правильні кадрові висновки в силових структурах? Професіонали і компетентні люди повинні негайно бути висунуті на перший план і взяти на себе відповідальність з урахуванням уже зроблених їхніми попередниками помилок. Більше того, ті, хто ці помилки зробив, мають понести покарання.
Сьогодні люди в Маріуполі визнають, що бійці ДНР ними маніпулювали. Вони поступово починають прозрівати. І вже розуміють, що з автоматами щастя не побудуєш. Ну немає щастя, коли відбирають машини, убивають, захоплюють будинки й бізнес… Як уже немає і любові до ДНР. Але залишилися страхи щодо Києва. І в цьому напрямі потрібно працювати — державі, медіа, громадським організаціям. Проявляючи більше любові, а не ненависті. Творячи Україну в головах, а не руйнуючи інфраструктуру й житла. Не вбиваючи з гармат. Навіть у відповідь. Інакше застрягнемо в цій війні на роки.
Повірте, у Донбасі немає такої великої кількості ворогів України, як це здається в Києві. І закликати сьогодні президента до війни, коли влада ще навіть не почала використовувати професіоналізм силовиків та інформаційну складову, — безвідповідально. Професійна команда силовиків для продовження воєнної частини операції і потужна інформаційна кампанія лояльності для місцевого населення — ось що потрібно вимагати від президента. А не заганяти його в кут, вимагаючи крові за Україну.
Анатолій ТКАЧУК,
директор з науки та розвитку Інституту громадянського суспільства:
— Нинішня проблема Донбасу породжена всіма роками заплющування очей на те, що ментально Донбас істотно відрізняється від решти регіонів і що там так і не було впроваджено жодних демократичних процедур формування місцевої влади. Люди не знають, як жити в умовах демократії. На Донбасі сформований свій управлінський, інформаційний, освітній, економічний простір, який не інтегрований в Україну.
Донбас завжди висував Києву ультиматуми, і Київ на це вівся. Сьогодні завдання Києва — спробувати не погоджуватись із ультиматумами Донбасу (читай — ОЗГ, яка контролює Донбас), а здійснити декриміналізацію та демократизацію регіону. Для цього потрібно ввести на певний час особливий режим управління в областях Донбасу, запровадивши там адміністративні округи із призначеними управлінцями з великими повноваженнями, головне завдання яких — стабілізувати ситуацію, ослабити криміналітет і підготувати місцеві вибори.
Вибори повинні пройти на демократичній основі. Місцеві люди мають побачити альтернативи. Цілком реальними можуть бути взагалі зміна системи адміністративно-територіального устрою Донбасу, включення частини територій Донецької та Луганської областей, які переважно україноцентричні, в нові утворення чи у Харківську та Дніпропетровську області.
До цього слід негайно додати державну програму інтегрування Донбасу в Україну, яка матиме значні гуманітарні, інформаційні складові, і насамперед — підтримку там українського елементу. Українці Донбасу не можуть далі залишатися заручниками російських "активістів". Українізація Донбасу — єдина гарантія на довготривалу перспективу позбутися проблем.
Проте це буде можливо лише після завершення активної військової фази конфлікту. Чи доводиться сподіватися на таке в близькій перспективі? Не впевнений. Війна, яка втягнула у свої сіті сотні тисяч людей, навіть після взяття під контроль усіх міст так просто не завершиться. Тепер, коли в сепаратистів багато важкого озброєння, війна може бути ще жахливішою.
Оскільки поміркованого політичного крила в сепаратистів немає, жодних вимог, які можуть обговорюватись на переговорах, крім капітуляції України перед ними, вони не висувають, — реальних переговорів із ними не вийде. З ким вести переговори зараз, незрозуміло. ПР та КПУ себе дискредитували і вже не впливають на ситуацію, Ахметов і К — те ж саме. Залишається інтелігенція , малий та середній бізнес, профспілки, але вони в небезпеці і не мають реального впливу на значні маси населення.
Можливо, польові командири, які воюють із мародерами, зайшлими диверсантами?
Схоже, без жорсткої військової операції із фізичного знищення найбільш одіозних формувань ДНР та ЛНР мирний процес не відбудеться.
При такій ситуації буде вбито багато українців з обох боків.
Уже тепер в Україні шириться думка, чи варто українцям гинути за Донбас, де ненавидять Україну. Активно формується переконання, що краще розійтися з миром і забути про регіон, який уже понад 20 років не дає Україні йти в Європу.
З погляду формального, ця ідея продуктивна. Без Донбасу Україна буде моноетнічною державою — понад 91% етнічних українців, тут уже ніколи проросійські сили не матимуть шансів на прихід до влади, країна отримає шанс на швидку модернізацію без старопромислових районів Донбасу.
Але… Всі розуміють, що по-доброму не вийде. Росія не дасть цього зробити. Їй потрібен Донбас або в Україні, або як нічийна сіра зона, з якої йтиме постійна загроза дестабілізації решти України. До цього додається розуміння, що не можна зрадити загалом десь 600 тис. українського сільського населення, яке хоче жити в Україні і навіть тепер не підтримує сепаратистів.
Тому Україна змушена намагатись утримати Донбас. Але за таке утримання не можна платити зависоку ціну. Якщо погодитись із ультиматумом Москви, що платою за умиротворення має стати федералізація України й російська мова як державна, то така плата означатиме розпад України у найближчі 3—4 роки! Це неприпустимо. Тим паче що нинішнього президента обрали саме українці, а не помірковані українські росіяни чи донецькі сепаратисти. Якщо він зробить спробу пожертвувати інтересами українців, як це робилося дотепер, йому не утриматись.
Найкращим виходом тут могла б стати домовленість: під егідою ООН провести демілітаризацію Донбасу, дати рік на мирну підготовку референдуму на Донбасі і в Україні. Якщо понад 50% населення та понад 50% територіальних громад Донбасу захочуть від'єднатися, і це підтримає український народ на референдумі, — то хай так і станеться.
Референдуми на такі теми проводяться виключно в умовах миру, демократичної агітації та під міжнародним контролем.
