Любити дітей – добре, але любити те, що полюбляють діти – погано. Бо вони вибирають шкідливе, примітивне і брутальне. Макдональдс, згодом піцу, згодом шаурму і лише предметно зіпсувавши собі життя й набувши багатого гастритного досвіду ми навчаємося смакувати французькою кухнею і німецькою музикою, цінувати батьків, тишу, Томаса Мана й видаляти бульбашки з кока-коли перед вживанням.
Інфантильне суспільство – потворне. Ще в дев’яностих, коли вітчизняні телеканали тільки починали впроваджувати імпортні формати, було помічено, що занадто добре виставлений кадр, бездоганна студія і ведучі з гарною дикцією гірше сприймаються нашим глядачем, аніж те саме зі щербинкою. Занадта якість трохи відвертає. Публіка звикла до «другої свіжості». Треба зауважити, що західні «телеформати» були розраховані на інфантильний ґламур. В нас їх доводилося оптимізувати під інфантильне жлобство.
Огидні, тьмяні, нашвидкуруч зляпані російські телесеріали витіснили з сердець глядачів безглузді, але якісні американські. Ми, услід за «рускім міром» вибираємо низьку якість маскульту, політики і виробництва не тому, що не вміємо, а від того, що це імманентно нашій інфантильності.
Для нації висока якість товарів її промисловості зазвичай корелює з витонченістю культурних проявів. Німці – «нація чоботарів, що філософствують» - наприкінці ХІХ ст. досягли непоганої якості виготовлення чобіт, а також гармат. Спочатку Гегель, потім Крупп. Навпаки не буває.
Треба підірвати телевізійні вишки, які транслюють російську телепродукцію, та відстрілювати на далеких підходах російських поп-зірок не від того, що вони російські, а тому, що в них завеликі допуски, й неналежна якість обробки поверхні напилком.
Також було б непогано, аби більшість читачів цієї статті покінчили життя самогубством, а саме ті з них, хто читав Коельо і зазначив Булгакова в даних про улюблені книжки у себе на фейсбуці. З метою схилити вашу підсвідомість до суїциду, я скористався в цьому тексті деякими прийомами нейролінгвістичного програмування. Нажаль, НЛП – теж попса, тому можете спати спокійно. До другої години, 45 хвилин ночі. Потім, не прокидаючись, ви виконаєте алгоритм, зашифрований у цьому посланні.
Але повернемося до прекрасного. Просто в Києві, доволі легко ми можемо зіткнутися з проявами найвищої антропної якості. Наприклад, театр «Дах». Він робить те, заради чого ще і має сенс театр після винайдення кінематографа. Описання безсенсові, треба зануритися. Всі двадцять глядацьких місць цього театру заповнені на кожній виставі, проте не гудять фанфари театральної критики, не розписана на 5 років вперед черга, перекупщики не перепродають квитки по 1500 доларів. Бо ви, мої любі, робите аншлаг на банальностях заїжджих московських труп. Ви не відчуваєте невгамовної спраги за новітнім, проривним, за справжнім потрясінням. Коротше, «Дах» не купається в променях слави, бо Київ – це колгосп, а населяють його колгоспники.
Нещодавно мені довелося слухати у Київській філармонії найбільш незвичну й медитативну річ Баха – «30 варіацій», перекладені для струнного тріо. Це було виконано так, що я втратив себе, розтікся і зливався з крісла як дев’яностокілограмова медуза. Часом я навіть не чув звуків, лише підзвукові вібрації, з якими резонувала моя черепна коробка, і раптом наперед виривалася віолончель і всі відчували те саме, що і Шпенглер, коли він описує вселенські музичні аспекти фаустівської культури.
Навряд чи хтось міг би чути кращу якість виконання в Ковент-Гардені чи Карнегі Холі. Разом зі мною це слухало до ста чоловік, зала не була заповнена й на чверть. Це виконання не стало провідною темою новинних сюжетів, альтистці не запропонував руку і серце металургійний магнат, у скрипаля не беруть автографи на Хрещатику. Бо ми з вами, браття й сестри, подібні до витягнутих зі смітника мауглі, які лазять під столами, накритими до королівського бенкету й замість красти звідти шукають собачі недоїдки, бо лише ними і здатні насититися.
Неподалік від авторинку, на останньому поверсі хрущовки мешкає Валерій Курінський, предметом діяльності якого є пост-психологічні штудії. Він вчить здатності вчитися і є справжнім живим ренесансним персонажем з неймовірними надлишковими духовними проявами. Я вожу на нього друзів, як на атракціон приголомшливих проявів інтелекту. Й вони потім не можуть собі повірити, що таке справді буває. Але йому не поталанило. Він мешкає серед готтентотів, які нездатні не тільки оцінити й скористатися, але навіть помітити. Як ми з вами не сприймемо найціннішого одкровення, сказаного латиною.
На в’їзді на Вишгород, посеред котеджної забудови стоїть невелика церква, де служить отець Віталій. У кожного прихожанина, кожного разу перед літургією сповідь триває не менше 30 хвилин. Вона перетворюється на повний катарсис. До нього приводять тяжко хворих і біснуватих, і тих, хто шукає себе. Він розмовляє, спонукає до покаяння, і ці розмови й покаяння тривають по кілька годин сліз і жаху перед власним гріхом. Ми з вами навіть не уявляємо, що таке справжня сповідь, бо кому ж сповідатися? Але ж це і є основна практика віросповідання, на якому побудована наша культура. Ви не чули про нього, «мої маленькі контрсистемники», а прочитавши не кинетеся шукати, бо вам цілком досить одкровень телесеріалу «Доктор Хаус».
Якось, в якійсь церкві я випадково потрапив на невеличкий оркестр, який виконував щось зовсім нерелігійне Шумана. І я раптом подумав за те, наскільки майже вся класична музика природно слухається в церкві. Європейська культура минулих століть вже не просто культура – вона частина релігії, артефакт віри поряд з мощами святих.
Є ті, кого Христос торкається сам, вони можуть бути й дуже простими, простуватими людьми. Всім іншим доводиться тягнутися до Нього – через реліквії, ораторії і трактати, через високу якість культури.
Підсумок: якщо хочеш бути подібним на німецького чоботаря, а не на українського нардепа, то харчуватися треба, як хворі, читати, як пристарілі, молитися як вмираючі, а в усьому іншому бути, як діти.
Дмитро Корчинський,
