Дарвін Вінісіо Седеньо Понсе – кухар-еквадорець, для якого Україна стала другою батьківщиною, тут він знайшов своє кохання, виховує двох дітей і вдосконалює себе як професіонал – працює консультантом у престижній мережі ресторанів, а з недавнього часу є учасником третього сезону популярної програми «Пекельня кухня».
До речі з двадцяти українських учасників «Пекельної кухні» Дарвін єдиний, хто спілкується українською мовою – всі решта "українських кухарів" – по-російськи…
Дарвін вже майже не уявляє себе поза Україною. Нині він вільно розмовляє і пише українською мовою, все ще мріє про власний ресторан, а ще хоче навчити українців як буди справжніми майстрами смаку, без лишніх формальностей і нікому непотрібних процедур. Однак, починалося все зовсім не так…
Отож про себе, «свою» Україну, українців, «Пекельну кухню», а також плани на майбутнє – далі у розмові кореспондента "ФІРТКИ" із Дарвіном, який, до речі, вже багато років мешкає саме в Івано-Франківську і позиціонує себе на шоу виключно як франківець.
Дарвін, ваша історія, наскільки відомо, доволі цікава. Розкажіть щось більш детально про себе і про те як ви потрапили в Івано-Франківськ.
Я народився в невеликому еквадорському містечку Пуйо. Вона десь таке як Івано-Франківськ. Я там виріс і навчався. Потім вирішив поїхати в Лондон, де й почалося усе найцікавіше.
Ви здобували кухарську майстерність ще в Еквадорі?
О, ні. В Еквадорі я навіть уявлення не мав, що таке сковорідка, не те, що ціла кухня. Усе почалося вже Лондоні.
Чому вибрали саме кухню?
Приїхавши в Лондон мені потрібна була робота, а мій друг працював тоді в ресторані. От я цим і зацікавився. Згодом, мені дуже сподобалося.
А мова? Ви знали англійську?
У нас вдома іспанська мова, але англійська мені була дуже знайома, тому особливих проблем із спілкуванням не виникло. Ось і я почав працювати на кухні. Друг мені допомагав, підказував. Я дуже швидко робив успіхи. Практично за декілька років я вже мав багато навиків і знань, щоб працювати самостійно. На третій рік моєї праці я вже працював шеф-поваром в італійському ресторані.
Так минуло дев’ять років. Змінювалися заклади, керівництво, люди, клієнти, страви.
А яку кухню готували?
Починав з італійської кухні. Її було найбільше. Також працював у закладах із латиноамериканською та іспанською кухнями. Я вбирав всі ідеї і поступово сформував власну концепцію і бачення усього процесу.
Цікаво, що із своєю майбутньою дружиною – українкою, ви познайомилися саме в Лондоні…
Так. Вона там вчилася і працювала. А познайомила нас її подруга, яка на той час працювала зі мною в ресторані. Кожного вечора дівчата разом йшли додому з роботи. І так ми познайомилися. Це був 1998 рік.
Ви до того щось чули про Україну? Чи шукали на карті країну?
Якщо чесно сказати, то нічого. Ми вчили колись тільки про СРСР. Ми з Ірою зустрічалися десь до 2000 року, але я все-рівно нічого не знав. Потім пізніше, популярними у світі стали футболіст Андрій Шевченко і боксер Віталій Кличко. Як виявилось, вони саме з України. Тоді я вже взявся за карту і почав вивчати – де ж ця країна – Україна...
Коли вперше відвідали Україну?
Вперше в Україну я приїхав в 2004 році, щоб познайомитися із батьками коханої. То була поїздка на 10 днів.
Які були ваші перші враження від Івано-Франківська?
Коли я вперше приїхав в Україну, то після Лондона зразу ж відчув, що всюди багато пилюки і страшенні вибоїни на дорогах…
Ну, то з 2004-го року нічого не змінилося в Україні – той же пил, ті ж вибоїни…
(Сміється). О, ні, змінилося! Ями на дорогах стали ще більшими і глибшими!:) Взагалі, це було трохи інакше, у порівнянні із тими місцями, де я бував раніше. Але мені сподобалося. Коли були вдома в дружини, то вперше побачив як ростуть полуниці. До цього часу я їх тільки купляв в крамниці і готував. Побував на Буковелі, в Яремче. Тоді там все тільки починало розвиватися, але було дуже гарно, літо... А ще вразили ціни, які у порівнянні із лондонськими тоді були просто мізерними. Пляшка пива – 2 гривні! Тоді як в Лондоні – 2 фунти…
У той час тут ще навіть не було таких ресторанів. Був один дуже дорогий «Слован». Коли ми там сиділи і я замовив коньяк, то всі на мене дивилися великими очима.
Ви вже мали якесь розуміння української мови?
Ні. Вдома із дружиною ми спілкувалися англійською мовою.
То що ж вас таки привело в Івано-Франківськ?
Наш перший син Нестор-Домінік народився в Лондоні і дружина вирішила поїхати на Україну до мами, бо потрібна була допомога. Я залишився там працювати. Все було по-плану. Але згодом зрозумів, що не можу бути довго без сім”ї. Коли знову був в Івано-Франківську, то знайомий запросив мене працювати в ресторан «Черчіль», який тоді ще тільки будували. Мені було так зручно, якщо чесно, бо Лондон вже трохи набрид – мегаполіс, корки, лишня трата часу на дорогу до роботи і додому – годину туди, - годину назад... Хотілось чогось нового.
Як працювалось на новому місці?
Потрібно було розробляти європейське меню. Я не мав уявлення, за що братися в першу чергу. Була проблема із мовою. Було дуже непросто. Але я погодився. Почав діставати різноманітні продукти, яких тоді в місті не було. Це сьогодні є супермаркети і все можна придбати, а я мусів їхати до Львова по якусь екзотичну рибу чи фрукти. Ресторан працював досить нормально. Біля мене завжди була дівчина-адміністратор, яка допомагала спілкуватися, бо добре знала англійську. Але треба було вчитися і самому, бо час йшов.
Скільки часу потрібно було щоб хоч щось зрозуміти по-українськи?
Я десь за п’ять місяців вже почав розуміти мову. Почав вчитися читати і писати. Дуже було приємно, коли почав розуміти, що говорять навколо.
А про свій бізнес не задумувалися?
Я також ще 3,5 роки працював у кав’ярні «Бізе». А потім захотів відкрити власну справу. Хотів подивитися як люди зреагують на щось нове, незвичне для них. Це був латиноамериканський ресторан «Ляпампа» навпроти обласної друкарні. Готували дуже цікаві страви. Ми дуже відповідально відносилися до продуктів – овочі навіть вирощували самі в теплиці, щоб було якісно. М’ясо ніколи не заморожували навіть – все робили з базару – з свіжого…
Але люди виявились неготовими до нового і я був змушений закрити його.
Що робили далі?
Знайшов хорошу пропозицію. Це компанія, яка має мережу закладів у Львові, Луцьку, Буковелі. Там я працюю шефом-консультантом по італійській кухні. Я налагоджую кухарський процес, роботу ресторанів. Зараз у мене 10 ресторанів, які я консультую. Мені дуже комфортно, бо я маю час і на роботу, і на сім’ю. У Буковелі і Шацьку працюємо сезонно.
Розкажіть про програму «Пекельна кухня». Як вирішили туди піти?
Це вже третій сезон «Пекельної кухні». Ще, коли програма тільки починалася – перший її сезон, то знайома з Києва мене агітувала, але я не захотів, бо добре мови не знав, думаю – чого я там буду в програмі без мови виглядати як клоун..? У другому сезоні було те ж саме. Тоді з Івано-Франківська приймала участь дівчина Тоня. Перед програмою вона декілька тижнів приходила до мене ще в «Ляпампу», я їй підказував що і як робити.
Вона поїхала на проект. Після розказала мені, що і як там відбувається. Казала, що дуже задоволена, що побувала на програмі, багато навчилася.
Після цього я вже задумався чи і самому не прийняти участь. Ми порадилися із дружиною і вирішили їхати. Заповнив анкету, пройшов кастинг і мене взяли. Я вже нормально говорив по-українськи.
У мене раніше була своя думка про шефа «Пекельної кухні», він у мене викликав якусь антипатію. Але я помилявся. Шоу – це є шоу. Це сценарій. Так має бути.
А зараз зйомки третього сезону закінчилися, - чи можете сказати, хто переміг?
Зараз я деталей розказати не можу, бо йде тільки друга програма і у мене контракт. Всього буде шістнадцять програм.
Те, що було до цього часу, то у мене склалися дуже позитивні враження. Єдине, це те, що я не встигаю за мовою, бо практично усі спілкуються російською.
Програма дуже гарна. Я там багато навчився. Ми обмінюємося досвідом. Це дуже добре. Крім того, для мене участь в програмі є ще й вигідною тому, що зростає мій імідж.
Що ви плануєте робити далі?
Надалі працюватиму консультантом. Маю трохи вільного часу і допомагатиму ще деяким ресторанам у консультуванні. Планів їхати в Київ не маю, в Москву тим більше... У мене тут сім’я. А якщо закордон – то тільки до себе додому поїхав би, в Еквадор.
Гроші можна заробити будь-де. Потрібно тільки бажання. Просто треба менше спати і більше працювати. Бо я говорю з українськими кухарями – вони працюють тиждень, а тиждень відпочивають. Я кажу, - вау!, так не можна, як можна цілий тиждень відпочивати!? Яка у вас зарплата – тисяча гривень, дві… - і що вам вистачає? – ні… Дивно.
Дружина б погодилася їхати в Еквадор?
Ми про це говорили, вона погодилась би. Але це дуже великі зміни. Потрібен час. Це дуже серйозне рішення.
А як щодо громадянства? Ви не маєте наміру прийняти українське громадянство?
У нас в Еквадорі можливе подвійне громадянство. Тут такого немає. Поки що немає потреби в цьому.
Як потрібно українським спеціалістам вдосконалюватися у порівнянні із Європою?
У нас тут Україні, я вважаю, неправильне навчання. Тут є кулінарі технікуми. У мене були практиканти, то вони нічого не знали. Не вміли готувати. Неправильна система роботи на кухні. У нас в Україні навчають не поварів, а якихось фахівців широкого профілю – бухгалтерів, калькуляції складати, а найголовніше – готувати страви, традиційні кухні – не вміють… Багато лишніх посад, якісь технологічні карти які залишились від СРСР. Це все не потрібно. Це лишня трата часу. У Європі такого немає. Є власник і він вирішує все. В Україні повар не має свободи дій, бо має робити все, як «написано».
У нас немає нормальної школи кулінарії. Я вже про це думав, щоб організувати кулінарні школи, робити майстер-класи для поварів. В Еквадорі, наприклад, такі школи вже є. Вчителями у них працюють люди, які навчалися за кордоном.
Латиноамериканці завжди асоціюються із футболом. Ви граєте в футбол?
Раніше грав. Зараз вже ні, нема часу, але дуже люблю футбол.
Що ви можете побажати українським кухарям?
Потрібно працювати. Удосконалюватися. Завжди прагнути до чогось нового. Менше спати, більше працювати. Максимально використовувати час.