Обама переміг, а Мазурок застрелився. Краще б навпаки. Життя – це шлях скорбот і розчарувань. Проте, варто втерти сльози й зосередитися на сірій буденності. Отже:
Навдивовижу млява виборча кампанія й так цікаво після неї. Втім, це відповідає українській політичній традиції. Можна зробити деякі висновки:
1. Виборці виявилися кращими, ніж здавалося. Більше, аніж раніше витрачалося грошей на їхній прямий та опосередкований підкуп, проте, на багатьох округах перемогли кандидати, які не роздали жодного пайка пенсіонерам та не сплатили жодного долара членам виборчих комісій. І це за умов низької явки!
Можна припустити, що якби по тих округах Півдня та Сходу, де все завершилося прогнозовано, балотувалися сильні та енергійні кандидати від опозиції, то двотижневий підрахунок тривав би не на 13 округах, а на ста тридцятьох. Півсотні первомайськів – майже революція.
2. Виборці виявилися гіршими, ніж очікувалося – невдячними. Лівійцям треба було сорок років, щоб забути благодіяння Каддафі, який їх «визволяв», московським людям – більш ніж десять років, аби знудитися Путіним, який «підняв їх з колін», а українці за два роки ледь не вдвічі скоротили підтримку тих, хто «подолав руїну» російським язиком.
Взагалі, невдячність – основний рушій політичних змін, це ще раз підтверджує, що політика, яка була вигадана на заміну війні, є більш гріховною справою, ніж війна.
3. В Україні не працюють ті виборчі проекти, які занадто подібні на проекти. Єдине виключення – давній разовий успіх партії «Зелених». Розповідають, що тоді заїжджий політтехнолог виставив акціонерам і лідерам партії умову – весь час кампанії жоден з вас не з`являється на екрані (бо тоді виборці все зрозуміють), замість вас ми будемо показувати абстрактні картинки та добрі слова. Відтоді ні «Зелені», ні «Озимі», ні «Віче», ні Королевська не повторили того успіху.
Вітчизняний виборець все ще не доріс до постмодернізму й по-старомодному хоче, аби за брендом стояло хоч щось справжнє, якісь живі люди в достатній кількості. Таке ретроградство в добу цифрових технологій!
4. Події у Первомайську крутіші за Майдан 2004 року настільки ж, наскільки бунт крутіший за фестиваль. По ряду округів ми бачимо, що важлива не виборча демагогія, не голосування, але здатність перемогти у силовому протистоянні. Сподіваюся, ця тенденція розпошириться на наступних виборах на всю Україну – ми повернемося до природньої гри сил. Це і буде справжня свобода. Або справжня диктатура. Все краще, ніж теперішнє ніщо.
5. Проблеми «Батьківщини», «Удару» та «Свободи» в тому, що попри велику електоральну підтримку, вуличний актив, на який вони можуть спертися, дуже нечисленний. Деяка провина за це лежить і на самих опозиціонерах. Багато вуличних активістів нині перебувають в ув'язненні, або під кримінальними справами майже без підтримки з боку багатих опозиційних партій. Наприклад, учасник Податкового майдану та мовних протестів Віталій Грузінов був кинутий напризволяще, коли опинився у в'язниці.
Лише нещодавно почався регулярний збір коштів йому на передачі, й нарешті найнятий адвокат. Все це силами громадськості, без участі опозиційних партій. Тривалий час Віталій сидить без нової санкції суду, тобто незаконно. Жодного слова на його захист не прозвучало з вуст авторитетних політиків.
Всі це бачать. І хто після цього захоче підставляти голову під гумові кийки за парламентські крісла для опозиціонерів?
Треба віддати належне «Свободі», деяким в'язням вона бодай трохи допомагала.
6. Ґламурній опозиції варто було б подолати снобізм, а маргіналам та відщепенцям – нездатність навіть тимчасово об‘єднуватися в ім‘я спільних інтересів. Я стверджую це, як найбільш досвідчений в Україні маргінал і відщепенець.
Навіть Партія регіонів (це та, що нині на касі) іноді вважає за доцільне домовлятися з тими чи іншими маргінальними групами. Натомість, опозиційні партії (це ті, що були на касі перед тим), повністю нас ігнорують. Тобто, вони не хочуть з нами домовлятися, а потім ображаються за те, що ми робимо те, за що вони з нами не домовлялися. Нас не так уже й мало, більше, ніж їх, проте, ми не вміємо домовлятися навіть між собою. Але ми таки здатні урвати свій шматок, якщо незважаючи на те, що ходимо окремо, будемо бити разом. Зрештою, ми і є те, що вони називають народ.
Все це доволі сумно, але завершити хотілося б не на мажоритарній, а на мажорній ноті. Останні новини – радісні: Мазурок не вмер, він вознісся у сакральну Гіперборею, але колись повернеться, аби чинити розправу над ментами й охоронниками супермаркетів. Я впроваджую культ містичного Мазурка серед покупців-власників накопичувальних карток. Приєднуйтеся, передбачаються додаткові знижки.
Дмитро Корчинський,