Зараз у то важко повірити, але до школи нам хотілося приблизно так само, як не хотілося прощатися з літом.
Ну з літом все зрозуміло. Губи ще не забули смак суниць. І тих, що з росою, які рвав, коли пасли під лісом корови бабусь, і тих суниць, які бабця розколочувала з цукром та сметаною і намащувала на байду, або врізала немислимо здоровенний штат хрумкого домашнього хліба з гігантськими дірками у м’якуші.
Ще не вивітрився запах грибів у сметані, чи смак слив’янки або япчинки з молодими барабольками.
Ще пахли розкладені на обрусі сушениці, якими на пару з бабцею опікувалися бджоли, оси, джмелі та інша крихітна літаюча живність, від якої бабця ті сушениці ревниво оберігала. Тут були і кільця яблук, і половинки великих грушок та слив, і грушки-дички.
Ще не забувся смак поцукрованого хліба з парним молоком.
Ну і, не будемо цього приховувати, але задниці, литки та стегна ще пам’ятали прути, батоги або кропиву за те, що без дозволу втікали на ріку або стави. У голові крутилися перші незрозумілі фрази від ровесниць, з якими вдавалося поцілуватися.
І крізь усе це нагромадження здебільшого дуже позитивних емоцій все одно тягнуло до школи. Аби бути до кінця чесним, то маю повісти, що вчитися зовсім не тягнуло. Від слова взагалі. Але дуже хотілося побачити однокласників і хлопців з двору. Всі з’їжджалися з мішками вражень і, зібравшись у різних схронах, які тоді модно називалися штабиками, кожен розв’язував свій мішок.
Школа, якщо говорити теперішніми термінами, була лише майданчиком для зустрічей. Іншого або кращого майданчика не було. Тому першого вересня туди сходилися всі. І ті, хто не пропускав жодного уроку, і ті, кого вилапувала по вокзалах міліція, привозила до школи і силою примушувала сісти за парту.
Першого вересня першокласників і учнів молодших класів можна було розпізнати за букетами та нарядно одягнутими коло них батьками. На шкільній лінійці вони завжди стояли напроти президії, бо їх вигляд відповідав типовій совковій уяві про школу. Поки-що чемні хлопчики у старанно випрасуваних костюмах і такі ж поки-що чемні дівчатка зі здоровенними бантами на головах. (Я половину свого дитинства задавався питанням, чи важко дівчатам ходити з цими здоровенними бантами, поки не попросив сусідку зав’язати бант у мене на голові. Вона похихикала, але зав’язала. Про мене, то ходити з бантом незручно.)
Нам, учням п’ятих, шостих, сьомих класів батьки теж давали букети. Силою примушували брати їх з собою. Але у багатьох учнів на ту пору були вже свої рахунки з певними вчителями. Тому до школи мало хто букети доносив. Особливим шиком вважалося зірвати з букета обгортку, зламати квітконоси, а, що лишилося засунути собі до кишені штанів і смішити однокласниць, піднявши лацкан блюзи, щоби похвалитися, де твій букет.
Тим часом передовики навчання у супроводі передовиць навчання виносили прапор школи. Біля мікрофону промовляли вчителі, директор, першокласник або першокласниця, партійні, комсомольські та піонерські боси і неодмінно якась чемна старшокласниця. Теж з передовиць навчання, якій не вистачило місця супроводжувати прапор.
А, ще на такі заходи неодмінно кликали бодай одного ветерана. Здебільшого, приходили російськомовні старші люди з великою кількістю різних орденів та медалей. Вони розповідали про війну і нагадували, як нам добре живеться у Країні Рад та кому мусимо за всі блага, які нас оточують, дякувати.
У нашій школі №13 був свій ветеран Андрій Прохорович Ролик, вчитель математики. Учасник параду перемоги у Москві. Чомусь так випадало, що першого вересня, після лінійки, він приходив у наш клас, як гість, і ще 45 хвилин розповідав про війну. Ролик був високим, повним і дуже яскраво посміхався своїм великим обличчям. Він виглядав прототипом щасливої радянської людини, яка прожила ідеологічно правильне життя, а зараз насолоджується заслуженою славою. Якщо у класі був програвач, то його виступи починалися з прослуховування «Я люблю тєбя жізнь» або «Журавлі» у виконанні Марка Бернеса. Але ми ще були замолоді, щоби усвідомити зміст тих пісень, тому, опустивши голови, просто чекали, коли вона закінчиться і Андрій Прохорович скаже: - Можете сісти.
Слухали ми його розповідь погано, бо мізки ще були завітрені анархією літа. Тому найсміливіші піднімали руки і вибігали за школу. Там збиралися, м’яко кажучи, альтернативна еліта і старшокласники, які супроти нас виглядали здоровенними вуйками. Вони могли пити вино або битися, але між собою. Нас не чіпали. Навпаки, давали поради. Зрештою, нас не дуже цікавили старшокласники. Треба було терміново похвалися, що ти вже навчився цілуватися, наприклад, «взасос» (тоді воно саме так називалося), що вмієш пускати кулка з диму, коли куриш, знаєш, як скласти гармошку на «біломорі» або продемонструвати власноруч зроблений самопал. Ну і стежити, щоби не пропалити від іскри з цигарки піонерський галстук.
