Володимир Половський — учитель історії Наукового ліцею імені Миколи Сабата в Івано-Франківську. Він переміг в обласному турі всеукраїнського фахового конкурсу "Учитель року 2025" та позмагався за звання на фінальному етапі.
Про методи викладання, сучасну школу історії та виклики професії Володимир Половський розповів журналістці Фіртки.
Чим запам’ятався фаховий конкурс? Що було найскладніше?
Нове положення про цей конкурс, я нарахував, складає його з 11 етапів. Воно виглядає начебто й напружено. Але 11 етапів означають також і те, що це вищий ступінь об'єктивності.
Бо раніше, фактично, один, від сили два, етапи було. Відповідно, висока ймовірність похибки. А тепер, при великій кількості етапів, ця ймовірність зменшується.
Якщо ти десь там проґавив, грубо кажучи, на тестах, то ти можеш краще відігратися на методичному експромті. Або в тебе погано працює ця частина, але ти бездоганно провів урок. Тобто таким чином, воно одне одного компенсує і сприяє кращому сумарному результату.
Узагалі тепер конкурс став справедливішим. Ну і, відповідно, він суттєво відрізняється від, наприклад, сертифікації, яка є для вчителів з Державної служби оцінювання якості освіти. Але попри суттєву різницю, є в ньому щось і схоже.
Обидва варіанти випробувань для вчителя передбачають те, що, крім того, як ти проводиш уроки, ти повинен показати себе ще десь, у якійсь сфері. Тобто, як ти з різних сторін можеш показати себе, скажімо так.
Тобто конкурс показує вчителя різносторонньо?
Конкурс не показує суто людину, яка стоїть перед учнями й щось там «віщає».
Він показує і фахові знання, і орієнтування в психології, в основах педагогіки, методології. І водночас — розуміння сучасних технологій, які прийшли в освіту, законодавство й так далі.
Конкурс показує різносторонньо вчителя. І це якраз плюс.
Чому ви вирішили присвятити свою професію вчителюванню?
Я випадково став істориком, випадково став і вчителем. Тобто в обох — спрацював випадок. В 11 класі, коли обирав професію, то прицілювався на міжнародну журналістику, але фінансово не стягнув навчання в тому закладі, де хотів навчатися.
Запасним варіантом була історія. По історії була в кілька разів дешевше оплата, тому пішов на платне навчання на історію. Потім за другим і за третім разом перевступив і перевівся на бюджетне відділення і вже, відповідно, продовжив навчання.
Потім на магістратурі випадково почув від одного з викладачів, що «на Пасічній є заклад, де терміново шукають вчителя». І хто хоче, можете спробувати пройти співбесіду. Поїхав на співбесіду і той заклад виявився Українською гімназією №1 [ред. — ліцей імені Миколи Сабата] міста Івано-Франківська.
Коли спілкувався з різними колами знайомих чи напівзнайомих людей, то базове питання, яке я чув, «скільки дав», щоб потрапити на роботу. Мене завжди дивувало, у якому сенсі «дав»? Пройшов співбесіду, покликали на роботу, почав працювати та й по всьому.
Тобто, як кажу, у житті все вирішує часто випадок. У той самий рік, це був 2006, цілком ймовірно, що я пішов би, наприклад, на контрактну службу. Бо військкомат пропонував після магістратури, що там потрібні люди. Але якісь вагання повернули мене в бік, бо, може, зараз був би якийсь підполковник Половський, а так — вчитель-методист, обрав такий напрямок. Майже випадково це відбувалося, але в напівраціональному переосмисленні юнака, який щойно закінчив навчання.
Якою ви бачите школу майбутнього? Яка роль вчителя в ній?
Є дуже багато сфер, в яких штучний інтелект або якісь роботизовані системи можуть замінити вчителя.
Але спілкування з живим вчителем, моє припущення, стане чимось зі сфери фантастики. Це стане якоюсь достатньо дорогою послугою, унікальною. Бо зараз освіту можна здобути різними шляхами.
Я, наприклад, коли відчув проблему, в якій мені треба було себе «підтягнути», використав мовну модель. На кшталт «змоделюй мені ситуації, які будуть стосуватися таких-сяких проблем». Моє спілкування зі штучним інтелектом передбачало, що я намагався розв'язати запропоновану мені ситуацію, і ШІ вираховував, що «воно-то так», але буде «наслідок отакий», бо «ви не можете передбачити оце й оце».
Для мене це було більш корисне навчання, ніж багато теорії, прослуханої на вебінарах і тому подібне. Тому що тут я працював за допомогою штучного інтелекту і конкретних кейсів. І, відповідно, такий спосіб навчання, я на собі побачив, достатньо ефективно працює.
Відповідно, це показує, що так можна навчатися. Робоча схема. Такі алгоритми навчання, можливо, — це майбутнє.
Хоча це достатньо дешеве майбутнє, тому що освіта — дорого. Ми звикли до того, що освіта безкоштовна. Але немає ж нічого безкоштовного. Тобто платимо своїми податками, платимо неопосередковано. І все це, воно коштує грошей. А ці мовні моделі й штучні інтелекти будуть здешевлювати освіту, робити її доступною будь-де.
Сидиш удома або їдеш в автобусі — і навчаєшся. Так само можна мови вивчати за допомогою різних додатків і тому подібне. А спілкування з вчителем — це стане якоюсь такою додатковою опцією.
Скажімо так, це не те, що моє бачення, можливо, це навіть моя мрія. Бо це означатиме, що вчитель буде позбавлений великої кількості якоїсь механічної роботи. Наприклад, як свого часу, коли контрольні роботи були старими добрими листочками, написаними ручкою. Я був готовий що завгодно придумати для того, щоб ці завдання були цікавими, але я дуже не любив ось цю механічну роботу перевірки — 90 однакових робіт перечитати.
Потім перейшли на платформи для тестування. Це звільнило руки вчителю, дозволяє це робити швидко і достатньо точно. Натомість у нас з'явився новий комплекс проблем: академічна доброчесність, її дотримання. Ми тепер працюємо в цьому напрямку.
Відповідно, освіта розвивається і є бачення, що десь на цьому етапі мовні моделі повинні забрати якусь механічну працю, яка може бути нецікава чи нудна, врешті, самому вчителю.
Наразі, які підходи до навчання виділяють вас серед інших вчителів?
Як казали учні та як передавали їхні слова батьки, коли вчитель пояснює біля дошки «на пальцях», як воно працює, тоді все зрозуміло. А коли учні просто читають підручник, то, відповідно, нічого й не розуміють.
З цього можемо зробити висновок — проблема в тому, що підручники є різні. Тому обираємо ті, які доступніші, кращі.
Теперішні підручники — прекрасні. По них можна просто взяти й вчитися від «А до Я». Учні не бачили, які раніше були погані підручники, тому вважають, що ці підручники нудні.
У моїй роботі був період часів Табачника, коли я взагалі не працював з підручниками. Відповідно, цю проблему ми пройшли. Бо розв'язали проблему Табачника і тому розв'язали проблему поганих підручників. Так, на цьому етапі у своїй кар'єрі я багато уваги приділяю роботі з підручниками, бо вони класні і їх просто гріх не використовувати.
Крім того, як я вже казав, я практикую швидкі тести. Десять хвилин і ми швидко повторили необхідний фактаж. Плюс, я практикую платформи, про які, думаю, вчителі багато вже чули, бо їх рекламують.
Наприклад, Kahoot! — це ігрофікація і вона дозволяє перевірити знання. Коли кілька разів прогнати через вікторину, то діти рано чи пізно запам'ятають інформацію будь-якої складності. Тобто так воно працює.
Ну і буде звучати пафосно, але стараємось почути кожного. Тому що шукаємо шлях до кожного з учнів, як розв'язати такі проблеми, які перед нами постають.
Які ще інтерактивні форми навчання використовуєте?
Практикуємо дебати на уроках. І взагалі, коли я знімав свою відеозаявку на конкурс "Учитель року", то я там говорив про свою техніку, яку я поширюю і практикую. Це якраз про дебати.
Відеопрезентації не оцінюють. Це просто щоб судді, журі розуміли, що це за людина перед ними.
Вони казали, що подивилися відеопрезентацію, але не побачили нічого особливого в тих дебатах. А коли прийшли на урок, то зрозуміли, що воно класно. Тобто оцей фрагмент дебатних технологій у рамках уроку, він працює, є доречним, дозволяє розвинути критичне мислення.
Чи часто ви інтегруєте штучний інтелект у навчання?
Майже постійно. З найсвіжіших прикладів: ШІ добре справляється з тестами. При цьому, він удосконалюється щомісяця буквально.
Я можу порівняти, коли минулого року я давав завдання штучному інтелекту створити тест і чітко прописував параметр, що я хочу, то виходило щось таке криворуке, що я вирішував нібито ні-ні, тут краще буде працювати, якщо я видрукую отак, як він мені створив, і дам завдання учням познаходити там помилки. Бо набагато більше часу зайняло б довести тест до якогось ладу. Це так, як з реконструкцією. Іноді неможливо вже реконструювати, тому простіше знести ту будівлю і будувати щось нове.
Так само з тестами. Іноді було, ШІ щось таке настворював, що простіше було просто собі сісти й створити самостійно, це швидше буде і результат такий, який треба.
Натомість зараз штучний інтелект добре з цими питаннями справляється і, відповідно, треба внести лише якісь незначні правки для того, щоб це вже була готова робота.
З десятими класами було завдання створити промову від імені одного з діячів міжвоєнного періоду. Тобто, наприклад, буде для когось Нікола Тесла — від імені Тесли впродовж хвилини треба розповісти про свої винаходи й про себе.
Але штучний інтелект дуже творчий і любить прибрехати. І, як я казав, крок перший — використовуючи будь-яку мовну модель, треба правильно сформулювати запит та отримати результат. Крок другий — здійснити верифікацію всього того, що ви отримали. Тобто перевіряєте все, що вам написав ШІ. Ну й потім зачитуєте, що у вас вийшло, і кажете, як верифікували, які знайшли помилки. Були учні, які казали, що краще самі сядуть і зроблять промову.
Які принципи ви вважаєте фундаментом вашої роботи з учнями?
Моїм правилом є, перше, навчити помилятись. Тобто учень не повинен боятись помилок. От, я свого часу колись говорив думку, яку доносив до учнів, що, неправильної відповіді не існує. Існують лише недостатньо аргументовані відповіді.
По-друге, через помилки ми вчимося. Як ми зрозуміємо, що стали кращими, якщо ми такі ідеальні, класні, і ніколи не помиляємось?
Крім того, я вчу учнів працювати з інформацією. Тому що, з одного боку, я розповідав про сильні сторони штучного інтелекту, але штучний інтелект — це є й загроза. Бо учні мають абсолютно довіру до будь-якої мовної моделі. Тобто щось там ШІ нам написав, то значить, це правильно.
Ми якось з десятими класами працювали по видатних постатях. Кажу:
«От, ви отримали там відповідь зі штучного інтелекту, а тепер кожен рядочок, кожне слово, яке вам здалося підозрілим, або навіть не здалося, перевірте».
Так ми робили верифікацію і знаходили купу помилок. Десь були фактологічні помилки, тобто не той рік, не той період життя, країни чи якісь обставини переплутано. Плюс, штучний інтелект навчений писати дуже творчо, красиво, розписувати все. І, відповідно, конкретику з того всього виокремлювати теж треба вміти.
Тобто другий важливий аспект і такий стовп освіти — це, якраз, вміти опрацьовувати інформацію і критично її аналізувати. Бо виросло покоління, де, можливо, тільки кожен десятий знає, що існує Google, а користується виключно мовними моделями, тобто ШІ як пошуковиком. А він не мав би так працювати. На жаль, але стараємося якось від цього перевчити.
Чи легко зараз учня зацікавити історією?
На врученні дипломів, я б пожартував, що найкраща мотивація — це обов'язкове НМТ з історії. Воно автоматично вмикає режим зацікавлення, особливо у старших класів. Але це такий напівжарт. Тому що в кожному жарті є частка істини, бо, на правду, для багатьох це працює.
По-друге, ми на уроках, коли щось пропрацьовуємо, якісь проблеми розбираємо й аналізуємо, потім звучить фраза від одного з учнів:
«Тю, так ми ж це бачимо наочно, просто один в один збігається з тим, що зараз відбувається».
Так, тому що ворог той самий, логіка дій його та сама. От трішки змінилися історичні обставини, але загалом ми йдемо по тих самих граблях. Тобто ми це вже проходили, це вже було.
Ясно, що проводити абсолютний знак рівності між історичними подіями неможливо і неправильно, але з того, що було раніше, ми маємо достатньо інформації, щоб розуміти й прогнозувати дії в нашій реальності. Особливо для старшокласників це працює. Тобто вони бачать практичну користь від своїх знань, які вони вважали чисто теоретичними. Ні, це не є чистою теорією, це працює.
Водночас для молодших учнів тут працює така штука, що, скажімо так, у віці 12 років їм в принципі все цікаво. Їм цікаво здобувати нові знання, щось там випробовувати, натягнути на себе костюми давніх греків і моделювати давній театр, як ми це робили. Це традиція кожного року: я з шостими класами її повторюю. Цьогоріч ми не просто перевдягалися, а відігрували виставу.
Це додає їм зацікавленості. Тому що одна справа, коли ти подивився на картинку, а інша справа — ти спробував на себе ту штору правильно замотати, щоб воно виглядало за модою античності.
І працює з учнями також чесність. Тобто якщо я чесний, відвертий, то, відповідно, це багато бар'єрів знімає і наше спілкування стає більш продуктивним.
Наскільки важливо сьогодні знати дітям історію?
Дуже важливо. Відповідь буде короткою. Бо, знову ж таки, ворог залишився той самий. Проблеми, які ми долаємо, майже ідентичні.
Тобто тут так це працює. Дітям важливо знати історію. Байдуже, чи вони будуть її отримувати від штучного інтелекту, чи вони її отримають від вчителя, чи вони отримають її від YouTube.
Просто річ у тім, що історія — це всього лише один з проявів інформації. І якщо вони не доотримують її в школі, підручнику, ще десь, то ця інформація їх точно знайде. Знайде десь у маніпулятивних відео в TikTok, у напівправді, в якихось YouTube-аналітиках і так далі. Тобто так чи інакше знайде. Відповідно, якщо учні вмітимуть грамотно працювати з цією інформацією, її аналізувати критично, то тоді це не становитиме для них загрози.
Які історичні постаті зараз актуальні для молоді?
Просто тотально весь склад Центральної Ради. Ми беремо й взагалі всіх діячів перших визвольних змагань і проводимо паралелі, порівнюємо. От військові, які втратили владу через якісь політичні інтриги. От людина, яка майже випадково стала президентом і керівником держави, а на цій посаді еволюціонувала до проукраїнської позиції. Що ми бачимо? У нас те саме є. Тобто ми знайдемо абсолютні паралелі й в 1917-1919 роках, і у 2020-х.
Я не можу сказати, що окремі постаті варті уваги, а якісь — ні. Усі діячі нашої історії заслуговують на те, щоб про їхню діяльність знали. Можна зробити ТОП-100, можна зробити ТОП-1000, можна зробити нескінченний список. І кожен з цих людей є вартий того, щоб бути в історії, бути в шкільній програмі, треба розуміти внесок кожного в те, що ми тут зараз є і можемо розмовляти.
Хто або що вас надихає зараз в професії вчителя?
Мене дуже надихають успіхи учнів. Байдуже, наскільки той успіх глобальний. Тому що в кожного він може проявлятися по-різному.
Наприклад, якось ми з дев'ятими класами займалися малюванням. Один з учнів закінчив малювати й каже:
«Слухайте, я сам гордий за себе. Я не очікував, що я так круто намалюю. Я ніколи в житті не малював».
Це як в анекдоті: лікарю, я на скрипці грати буду після операції? Ніколи не грав, а тут можливо буду.
Тобто важливо спробувати. Відповідно, якраз створено якнайбільше можливостей. Бо хтось відчує смак в тому, що він круто висловлює свою думку в дебатах. Він подумає, о, це його — буде себе в цьому шукати.
Ось ці ситуації, вони додають і мені мотивації. Зокрема, іноді воно десь вистрілює через роки. Якісь такі подібні моменти. Вони працюють. Це мотивує і мені краще працювати.
Володимир Половський з видрукованою на 3D-принтері моделлю Парфенону, яку йому подарував один з учнів
А буває вигорання в професії вчителя?
Скажімо так, я не впевнений, що це вигорання. Якась там закрадається легка зневіра, але приїжджає учень з третьої штурмової — якось тоді не хочеться вигорати. На цьому фоні я розумію, що й мої проблеми важливі, і його проблеми важливі. Але від наших спільних дій залежить доля держави.
Тому, «сорі», але рано вигорати. Десь там потім на пенсії повигоряю біля вуликів у селі.
Є такі моменти, коли треба просто якимось вольовим кроком це подолати. Плюс, допомагає перемикання діяльності. Тобто, наприклад, зараз закінчили уроки й з учнями їдемо на «Що?Де?Коли?».
Ця інша форма діяльності перемикає увагу, і вона розвантажує мозок. Десь, можливо, треба піти в спортзал, гантелі потягати. Фізичні навантаження теж додають свого. Колись треба на велосипеді поганяти. Тобто немає якогось універсального дизайну запобігання вигоранню. Хоча, може, у психологів є.
У моєму варіанті — це різноманітність і перемикання уваги.
Що для вас значила б перемога в конкурсі?
Це певний етап в розвитку. Тому що вищої нагороди, ніж здобути перемогу в конкурсі "Учителя року", можна вважати, хіба що, виграш у світовому Global Teacher Prize. Бо це в будь-якому випадку національна премія.
Потім, якщо ти переможець, президент автоматично вручає нагороду заслуженому вчителю країни, що теж є своєрідною вершиною. Відповідно, це не просто галочка, це етап у розвитку.
Ти досягаєш певного рівня визнання. І це означає те, що, грубо кажучи, уже можеш бути не рядовим, а сержантом. І можна спробувати передати корисний досвід іншим, поділитися ним, зрозуміти те, що цей етап пройшов не дарма.
Зараз міркування десь такі приблизно.
Підписуйтесь на канал Фіртки в Telegram, читайте нас у Facebook, дивіться на YouTubе. Цікаві та актуальні новини з першоджерел!
Читайте також:
«Очікуємо 13-14 тисяч учасників»: скільки учнів на Івано-Франківщині вже зареєструвалися на НМТ-2025
Інформаційна війна: у закладах освіти Івано-Франківська проведуть заходи з протидії вербуванню
