В історії рідного міста багатьох із нас особливо приваблюють загадки і таємниці. Їх порівняно небагато, адже загалом історія Івано-Франківська ретельно вивчена і добре відома. Проте, незважаючи на копітку працю численних істориків і краєзнавців, у літописі міста все ж залишаються спірні моменти й “білі плями”. Є й цікаві легенди, які приємно хвилюють уяву. З нагоди чергового дня народження міста пригадаймо деякі загадки його історії.
Коли заснований Станіславів?
7 травня 1662 р. Станиславів отримав маґдебурзьке право, що офіційно надавало йому статус міста і закріплювало за ним певні привілеї. Зараз ми святкуємо цю дату як день народження міста. Проте історики вважають: “на голому місці” маґдебурзьке право місту б не надали, тут уже мали бути добре розвинуті самоврядування, промисловість (цехи), торгівля. Тут також мусила проживати досить велика кількість людей. А отже, немає сумнівів, що Станиславів насправді був заснований раніше. Загалом в історичній літературі згадуються такі ймовірні дати заснування міста:1611, 1624, 1644, 1649, 1654. І хоча жодна з цих дат не підтверджена документально, мабуть, уже тоді були певні умови для перетворення села Заболоття на місто: наявність торгових шляхів, розвиток торгівлі, вигідне оборонне розташування. Саме ж село Заболоття, на місці якого було утворено Станиславів, виникло у 1437 р. Проте люди на цій території мешкали з давніх-давен -передісторія нашого міста починається ще з початку ІХ ст. нашої ери.
Одне з найбільш авторитетних джерел з історії нашого краю “Пам’ятки міста Станиславова” С. Баронча твердить: “Положення, яке займала та околиця, так сильно захопило Станіслава Реверу Потоцького, що у 1654 р. він почав перетворювати первинне сільське поселення Заболоття на місто”. Багато краєзнавців уважають, що саме цю дату можна вважати часом фактичного заснування міста.
Таємниця імені
“Станиславів було названо на честь Станіслава, сина Андрія Потоцького”, - впевнено продекламує кожен місцевий школяр. Проте насправді це питання не таке однозначне. В історичній літературі можна знайти не дві, а навіть три версії походження назви міста. Перша - всім відома: патроном міста є Станіслав Потоцький, старший син Андрія, який народився у 1660 р. (за іншими даними - у 1659 р.) й помер під час битви за Відень 12 вересня 1683 р. Цю версію підтримує досить багато історичних джерел, відомих сучасним дослідникам. Так, мандрівник і дипломат Ульріх фон Вердум, що відвідав Станиславів у 1672 р., у своїх “Щоденниках” писав: “І назвав його (місто Станиславів - авт.) на честь єдиного свого сина, тепер дванадцятирічного панича, на ім’я Станіслав”.
14 серпня 1663 р. король Ян Казимир підтвердив і розширив права, надані Потоцьким. У цьому привілеї було написано: “Коли він (Андрій Потоцький - авт.) таким чином виявив своє бажання, а водночас щиро просив, щоб переданому йому в спадок місту Станиславову, названому йменням його сина, на границі Валахії та Русі на Галицькій землі заснованому, видані були маґдебурзьке, тобто тевтонське, право та інші привілеї на зразок інших міст королівства, щоб ми ними опікувались та наділяли щирою грошовою допомогою”.
За іншою версією, місто було назване на честь Станіслава Ревери Потоцького - батька Андрія. В польській історичній літературі Станиславів часто називають “містом Ревери”, а самого Реверу - Титаном. Адже він був дуже впливовою й справді непересічною особистістю. До речі, Ревера - це зовсім не друге ім’я, а прізвисько. Справа в тому, що Потоцький мав звичку часто повторювати латинський вираз “re vera”, тобто “правдива річ”, “правда”. Так його й назвали Реверою.
“Загальна енциклопедія людських знань” (Encyklopedia ogolna wiedzy ludzkiej, Warszawa, 1876 р, т. ХІ) писала: “Первісне село Заболоття, від 1654 року місто, назване від імені власника Станіслава Ревери Потоцького”. Цю думку підтверджує й польський єзуїт Т. Заленський у своїй праці “Отці єзуїти в Станиславові” (1896 р.), де вказує, що Станіслав Ревера Потоцький у 1654 р. вирішив замінити село Заболоття на місто. В багатьох історичних монографіях висловлюється думка, що саме Ревері належить ідея створення Станиславова, а Андрій Потоцький лише виконував батькову волю. Згідно з легендою, Станіслав Ревера Потоцький самостійно окреслив межі майбутнього міста, пройшовши довкола за плугом.
Існує й версія, що наше місто було назване на честь популярного католицького святого - Станіслава Костки. В цього побожного юнака були видіння святих і Матері Божої. Він помер у дуже юному віці від малярії, а після смерті його тіло не було піддане тліну. В 1726 р. Станіслава Костку було зараховано до лику святих. Певний час він уважався святим покровителем Львова.
Як виник рід Потоцьких?
Звісно, Івано-Франківськ - місто українське і повинно таким залишатися. Але “з пісні слів не викинеш” - роль Потоцьких у його становленні важко переоцінити. Можливо, без них міста б зовсім не існувало, а було би лише село Заболоття. Про виникнення роду Потоцьких існує цікава легенда. Її, зокрема, наводить уже згаданий вище літописець Садок Баронч. Великий польський князь Болеслав Кривоустий зазнав у 1132 р. під Галичем поразки від русинів і з кількома вірними лицарями шукав притулку. Йому надав прихисток мельник, що мав млин на Золотому Потоці. Власник млина прийняв гостя дуже сердечно й щиро, поставився з великою повагою до його високого стану. Після відпочинку князь, бажаючи віддячити господареві за його доброту, на прощання сказав: “У тебе знайшов притулок Болеслав, князь польський. В нагороду за гостинність я роблю тебе шляхтичем і нехай твоїм гербом буде цей хрест, у якого половина нижньої перекладини надламана.
Згодом нащадки гостинного мельника із Золотого Потоку розрослися у впливовий магнатський рід Потоцьких із Потоку, а герб у них зображувався у вигляді хреста.
Відомий і інший варіант фамільної легенди Потоцьких. Згідно з ним, фамільний герб Потоцькі отримали наприкінці XII століття. Польський король Казимир Справедливий (1177-1194) нагородив гербом “Пилява” свого вірного лицаря Януша за мужність і героїзм у боях під Пилявою проти прусів. В запеклій битві Януш урятував краківського єпископа. В 1400 році, коли польським королем був
Владислав II Ягелл, відбулося остаточне визнання за родом Потоцьких шляхетських прав і за ними був закріплений герб “Пилява”.
Дві Зосі
Сучасна вулиця Євгена Коновальця довший час носила назву Зосина Воля. Існують аж три легенди, які пояснюють походження цієї назви. Згідно з першою легендою, вулиця була названа на честь Софії Потоцької (пол. Zofia, пестливо Zosia), доньки Йосипа Потоцького й Вікторії Ліщинської. Ця дівчина була дуже доброю й милосердною і охоче допомагала бідним. Міська біднота й каліки переважно мешкали якраз на цій вулиці, і Софія разом з матір’ю часто їх відвідувала. Перекази свідчать, що Софія Потоцька була, крім того, дуже вродливою, тож хворі люди почувалися краще вже від самого спілкування з такою милою панною. На прохання доньки Йосип Потоцький збудував тут притулки для бідних і звільнив мешканців вулиці від сплати податків.
За іншою версією, Софія була зовсім не доброю й милосердною, а дуже вередливою панянкою. Якось їй спало на думку покататися на санях … улітку. Щоб виконати примху коханої донечки, Йосип Потоцький наказав засипати вулицю сіллю, яка в ті далекі часи коштувала дуже дорого. Панянка проїхалася вулицею на санях, а мешканці згодом розібрали сіль для власних потреб. З тих пір вулицю почали називати Зосиною Волею.
Існує й третя версія, де фігурує вже зовсім інша Зося: не шляхетна панянка, а … повія. В одного багатого місцевого пана була вродлива служниця, яку звали Зосею. І сталося так, що єдиний син багатія, красень Янек, закохався у бідну дівчину. Розлючений пан, який сподівався зовсім не такої нареченої для сина, вигнав служницю й потурбувався, щоб вона ніде в місті не могла знайти роботи.
Щоб якось прожити, колишня служниця стала повією і завдяки своїй вроді була дуже відомою в місті. Однак працювати вона мала право лише на своїй вулиці, тобто лише там мала волю. А вулицю з тих пір так і назвали - Зосина Воля.
Звичайно, прикро, що деякі факти про рідне місто так і залишаються прихованими від нас туманною завісою часу і обростають домислами й легендами. Але з іншого боку саме вони додають нашій історії романтичного флеру таємничості, який так приваблює не лише істориків і краєзнавців, а й небайдужих мешканців і гостей міста.
