Українська Автокефальна православна церква довший час знаходилась на маргінесі Православія. Не визнана міжнародними центрами Східної Ортодоксії, на довгий час відсунута Патріархом Філаретом на другий план у політично-церковних розкладах, адміністративно розділена між митрополитами – Львівським Макарієм (Мелетичем) та Івано-Франківським Андрієм (Абрамчуком) – УАПЦ тепер, перед виборами виступає ледь не єдиною «темною конячкою» церковно-електорального поля та «золотою акцією», з аяку змагаються декілька політичних сил, які намагаються здобути голоси виборців на Заході і в Центрі України.
Це сталося тому, що інші православні церкви України опинились у системній кризі і підпали під жорсткий «патронат» теперішньої влади. Для того, щоби зрозуміти, я це сталося, потрібно трошки історії.
Історія перша: «кадровий пат» в УПЦ МП
Хвороба Київського митрополита Володимира (Сабодана) та передчуття змін настроїв в УПЦ МП восени минулого року змусило Московський Патріархат змінити схему зведення на Київський престол зручної для Москви фігури. Попередня (літа минулого року) схема передбачала, що вакантну посаду митрополита Харківського займе довірена особа Кирила І, керівник Відділу зовнішніх зв’язків РПЦ митрополит Іларіон (Алфеєв). З Харківського трону він згодом мав пересісти на Київський.
Те, що Київський митрополит у вересні минулого року призначив керуючим ключовою Харківською єпархією вихідця з Львівської області архієпископа Онуфрія (Легкого), було сприйнято у Москві як свідчення того, що Сабодан приняв остаточне рішення у справі спадкоємця на користь 42-річного архієпископа Переяслав-Хмельницького і Вишенського Олександра (Драбинко), знаного прибічника автокефалії.
Фактично, в УПЦ МП в кінці 2011 року недвозначно окреслилась антимосковська група «автокефалістів» у складі архієпископа Олександра (Драбинко), його земляка (як і Драбинко, родом з Корецького району Рівненської області) митрополита Дніпропетровського і Павлоградського Іринея (Середнього), архієп. Онуфрія (Легкого) та відвертого прибічника автокефалії УПЦ митрополита Черкаського Софронія.
У цій ситуації схема введення до складу Синоду УПЦ МП Іларіона (Алфеєва) стала неможливою і Москва вимушена була зробити ставку на одного з діючих українських митрополитів.
Московський передстоятель вибирав з двох сідоглавих старців: перестарілого та скромпометованого своїми політичними пріорітетами митрополита Одеського Агафангела та 67-річного митрополита Буковинського Онуфрія (Березовського), якого вважають прибічником церковних ультраконсерваторів. Щоправда, відомо, Онуфрій свого часу увійшов у протистояння з Алексієм ІІ, не підтримавши його указу про розстриження єпископа Діоміда. Але ж інші позитивні для Москви фактори переважують цей епізод. Онуфрій, зокрема, вже два десятиліття року є особистим ворогом Філарета, він неодноразово ставив під сумнів блискавичну кар’єру Драбинко (котрий за 5 років з мирянина став архієпископом), та виступав проти всіх видів і форм автокефалії.
У січні 2012 року Агафангел здійснив відомий «фальстарт», змусивши Синод визнати його «першим серед рівних» українських митрополитів. Можна припустити, що Одеський митрополит не сподівався на одужання Володимира (Сабодана) і допустив фатальну (як для церковної традиції) помилку – намагався зайняти трон передстоятелі за життя діючого і без його на те згоди.
Після одужання митрополита Володимира восени обидва ворогуючі табори змушені були відступити, а найбільш «прохідною» на трон Київського митрополита стала компромісна (але не визнана на Сході) фігура ректора Київської духовної академії Антонія (Поканича). Здається, в УПЦ МП намітилась патова ситуація, у якій владні політики можуть грати на протиріччях і фактично використовувати провладні симпатії східноукраїнських митрополитів на свій розсуд.
Політичний кульбіт Філарета (Денисенко)
Ще на президентських виборах 2010 року позиція УПЦ КП була однозначно «біло-сердешною». Співи церковних хорів вкупі з архиєреєями на Софіївській площі у переддень виборів запам’ятались багатьом. Але вже у вересні минулого року передстоятель самопроголошеного Київського Патріархату несподівано підтримав уряд Азарова у торгівельних війнах з Росією. Пізніше Філарет декілька разів заявляв, що Янукович стає «все більше українським» президентом. Ці демарші не залишились непоміченими і навесні відбулась зустріч Денисенко з Віктором Федоровичем. З цього моменту регіонали (які до того взагалі не помічали такої конфесії як УПЦ КП) та філаретівці вступили у період «перезавантаження відносин».
Знаючі політологи заговорили про те, що опозиція втрачає поважний ресурс впливу на електорат. Хоча окремі священики Київського Патріархату й досі симпатизують ув’язненій ЮВТ, про системну підтримку Об’єднаної опозиції з боку УПЦ КП можна на певний час забути. Старіючий Філарет, судячи з усього, подумує про те, яка доля чекає на його дітище після того, як він відійде на Суд Божий. За двадцять років існування Київського Патріархату ця конфесія так і не змогла досягнути «точки неповернення». Ані візити до Фанару київських інтелектуалів, ані сізіфові зусилля Ющенка не привели до «конфесійної легалізації» Патріархату. Досі для більшості православного світу це «церковно-політичне утворення» не набуло благодатної законності.
Без такого авторитетного (і авторитарного) лідера як Філарет і при недружньому ставленні влади, УПЦ КП ризикує розвалитись на декілька ворогуючих між собою «патріархатиків», майнові розборки яких використовуватимуть для «прискореної ліквідації» церковного спадку ФІларета. Чому, зрозуміло, аплодуватиме і Москва, і УПЦ МП, і ще кілька зацікавлених сторін.
Тому Філарет намагається встигнути «легалізувати» своє дітище хоча б на рівні українських політичних еліт. Як реаліст, він розуміє, що ані «біло-сердешні» ані «помаранчеві» вже не підпадають під означення повноцінної еліти й навряд чи колись повернуть собі втрачені позиції. Тому він, «зціпивши зуби», йде до колишніх ворогів. І ще більш звужує церковне «поле уможливлення» для опозиційних сил.
«Золота акція»
За межами владного впливу зі всього православного світу залишається тільки УАПЦ. Вірніше, окремі острови строкатого єпархіального архіпелагу з назвою «Автокефальна церква». Тому що, насправді, єдність цієї конфесії (яку злі язики називають «зібранням заборонених у служінні священиків») навіть назовні виглядає ефемерною. Найбільшим островом архіпелагу керує Івано-Франківський архієрей у сані митрополита кир Андрій (в миру Степан Абрамчук). За іронією невідомих сил, його кафедральний собор й досі франківські старожили називають «музеєм атеїзму».
Саме на цього ієрарха орієнтується більша частина впливових та «ресурсних» пресвітерів, які виступають під хоругвами УАПЦ, та відповідно, їхні парафіяни, які з наближенням 28 жовтня все більше підпадають під визначення «електорату». Тому на острів починається паломництво різних партійних босів, мажоритарних висуванців політсил та самовисуванців.
УАПЦ може за один сезон надолужити згаяне і обійти УПЦ КП в перегонах на звання «опозиційної церкви». Що, безумовно, змусить і політологів і ЗМІ по іншому ставитись до «автокефалів», на яких раніше вони дивилися «як на мале пиво». Слабенька адміністрованість УАПЦ може зіграти тут позитивну роль. Адже там, де немає чіткої вертикалі влади, немає і чіткої відповідальності ієрархів за дії своїх парохів. Тому можна «покласти яйця в різні кошики» і стати «своїми» одночасно в кількох політичних тусовках (навіть з протилежними ідеологіями).
Подейкують, що процес вже почався. Що в деяких парохіях всечесні отці вже визначились зі своїми політичними симпатіями. Хто зна, можливо у цьому є доля істини.
Отже, перед УАПЦ відкривається поле небачених можливостей. Зорати і засіяти його – це вже справа фортуни та здатності за короткий термін досягати вершин.
Аналітична група «Фіртка-Магус»
