Це сталося в Римі, в галереї Боргезе. Там я пізнав свого Рафаеля. До того я бачив великого Санті і в Відні, і в Дрездені, і в Мюнхені. Але цього разу просто зачарувався.
Мова йде про картину великого італійця «Зняття з Хреста». Спочатку, проходячи залами галереї, я зупинився на якусь мить, з тим, щоби йти далі. Та наче приріс на місці. За якийсь час, таки пройшовшись залами галереї, переповненими шедеврами, знову повернувся до Рафаеля.
Я не знаю скільки часу провів біля картини, але побачене настільки вражало, що хотілося знову і знову вдивлятися в неї. І страждання, і муки, і просвітлення – все було в тій картині. Хотілося розповісти про свої почуття. Хотілося передати схвильованість і відчуття дотичності до геніального. Хотілося написати про це.
Але просто передати сюжет – нецікаво. Я не зможу зробити це краще за святих Євангелістів. Спроби – недоречні. Ще при першому погляді на картину, я побачив, крім центральних фігур чоловіків і жінок, що схилилися над тілом Ісуса Христа, два силуети стражників вдалині, на пагорбі, на Голгофі.
Повернувшись до Києва, я раз за разом подумки згадував цей сюжет. Я перечитав багато пояснювальних і дослідницьких текстів, щодо Зняття з Хреста. І врешті-решт з’явилася невеличка новелка...
**************
Зняття з Хреста
- Послухай, а чого це вони тіло так далеко понесли?
- Чиє тіло?
- Ну, того Розіп’ятого, що посередині був, Ісуса, здається?
- Може й Ісуса, що мені, як було звати – розбійника. Понесли, бо Закон говорить, щоби ближче 50 ліктів від міста не ховати.
- А якщо ближче?
- Тоді покарають, а ти сам знаєш, як у нас карають.
- Та, знаю, знаю… А ти думаєш: він – розбійник?
- Не знаю, різне говорять: одні - що він хотів царем себе поставити, інші – що людям допомагав, лікував і правду говорив.
- Мабуть, за правду і постраждав?
- Можливо…
- Он, сотник наш…
- Логин?
- Так, з ними пішов. Бачиш, якраз за ноги тримає.
- Та не за ноги, а за матерію. Ноги, то у небіжчика всі в крові.
- Нехай за матерію, бачив яка дорога?
- Бачив. Привезли, мабуть, здалеку. Людина, що забрала Розіп’ятого, ох не проста. Чув, як до нього інші шанобливо зверталися. Дозвіл на тіло у нього був від самого Прокуратора.
- Серйозно, нічого собі! А я думаю, чого це наш Логин за ними пішов?
- Та, ні, щось із Логином сталося. Змінився він за мить. Завжди суворий і мовчазний, а тут: раз - і просвітлів.
- А я не побачив. Пішов, та й пішов. А хто, той хлопчина, що весь час біля страчених стояв?
- Не знаю, як його звати, здається Іван, бо матері своїй Розіп’ятий, коли ще був при тямі, наказав берегти його і по імені назвав, точно – Іваном.
- А мати та, що зімліла зовсім?
- Вона.
- А батько його хто?
- Кажуть, Йосип.
- Тесля?
- Він.
- Так, він же старий.
- Ну і що?
- Та хіба він?..
- Хіба.
- А я думав, що батько, той бородатий.
- Ні, то Никодим. Праведна людина. Якось чув я його, як він говорив – заслухаєшся. Він хотів спасти цього Розіп’ятого, але не зміг.
- Ох, люди…
- Чуєш, звуки ріжка?
- А, шилклопер – той, що до молитви скликає. Шабат – скоро, чи встигнуть до заходу сонця поховати?
- Встигнуть, у них є готова печера.
- Звідки знаєш?
- Знаю. У «Второзаконні» сказано: «Якщо в кому знайдеться злочин гідний смерті, і він буде омертвлений, і ти повісиш його на дереві, то тіло його не повинно ночувати на дереві, але поховай його в той самий день».
- Розумний ти.
- Є трохи. Не завжди ж стражником був, та і не завжди їм буду.
- Послухай, а хто та жінка з розкішним рудим волоссям?
- Сподобалася? Вона багатьом подобається. Марія. Марія Магдалина. Підемо вже. Сонце сідає. Скоро субота.
- Підемо, свою частку одягу Розіп’ятого забрав?
- Звичайно.
- Слухай, а ти хто?
- Стражник.
- А чого я тебе раніше не бачив?
- Не знаю.
- А як тебе звати?
- Марко, небіж Варнави…
