… Нещодавно їхала автобусом на Івано-Франківськ. Звичайний день, звичайні пасажири. Дрібні торговці пропонують пресу, носові хустинки, заходять в автобус і люди, які просять допомогти якоюсь копійчиною. Історії у них різні: в когось буцімто дитина хвора і потрібно на операцію, у когось вкрали гаманець і просить гроші на квиток.
Для багатьох таких людей випрошування грошей перетворилося на професію. Однак серед натовпу важко не помітити тих, хто звертається несміло, зі сльозами на очах. «Я не прошак, я глухонімий. Треба прогодувати сім’ю, а на роботу таких, як я, не беруть. Буду вдячний, якщо купите освячену ікону. 5 грн», – протягає папірець і іконку зі святим Миколаєм. Їх називають інвалідами. Однак, як каже мій знайомий, що то не люди мають вади (глухонімі, незрячі, на візках), то половина нашого суспільства – інвалід.
Саме такими людьми опікується Коломийський територіальний центр соціального обслуговування населення. У територіальному центрі працює 40 осіб, з них двадцятеро – саме соціальні робітники. Щодня до них зі своїми бідами, сповідями та болями, з надією на допомогу звертаються майже 30 людей. Кожному треба допомогти, не образити, вислухати. Уляна Друляк, директор територіального центру, зі сльозами на очах розповідає, що інколи почуєш, як живе людина, то цілий день переживаєш, місця собі не знаходиш. Вона переконана: така робота потребує насамперед милосердя та терпіння. Грошей на всіх хворих не вистачає, основна частина допомог фінансується з місцевого бюджету.
– Колись за допомогою в фінансуванні операції на очі до нас зверталося десь п’ятеро осіб на місяць, ми їм виділяли по півтори тисячі, – каже пані Друляк. – А ті, хто оперувався, передають інформацію про нас своїм знайомим, які зіткнулися з аналогічними проблемами. Тому кількість охочих отримати допомогу збільшилася втричі, змушені видавати їм 500 грн. Діє при територіальному центрі й безкоштовний пункт прокату засобів реабілітації.
Тут інвалідні візки, милиці, стойки. Буває, в когось з людей, які пересуваються на візку, поламалося колісце, то його замінюють одразу на подвір’ї.
За словами Уляни Петрівни, доброчинців, які б допомагали територіальному центру, небагато. Нещодавно за їхні кошти організували благодійний обід. Велику допомогу надав і молодіжний благодійний фонд «Заради добра»: привіз новенькі плаття, спортивні костюми, шорти, калоші. Матері, які виховують діток-інвалідів, не завжди можуть дозволити собі чи дитині придбати нову одежу, тому така допомога має велике значення.
Зоряна якраз обирає штани для 13-річного сина. Хлопець не ходить, інвалід. Рік тому втратив зір. Жінка бідкається, що найгірше те, що вона не має права працювати. Путівку на відпочинок дають дуже рідко, і то лише на дитину.
– Взагалі-то для таких дітей повинна бути путівка раз на два роки, - нарікає пані Зоряна. - А мені завжди оплачують півпутівки, тобто за сина. І то таких дітей у санаторії не дуже хочуть братии, бо за інвалідом потрібен особливий догляд. Там стільки проблем виникає…
Згідна з нею і Леся, мама двійнят Захарчика та Вікторії. Дітки часто хворіють на бронхіт. Останній місяць через недугу не ходили в садочок.
– Справді, путівку завжди пропонують на одну дитину, – розповідає мама. – Більше того, ми знаємо, що чекає на нас у санаторії. Я кілька разів сама телефонувала в санаторій і питала, чи мене візьмуть до дітей. Відповідали, що ні, немає умов. Я це довела до відома наших невропатологів. З того часу два роки нам уже нічого не пропонують.
Схожа ситуація і в Людмили. Жінка розповідає, що лише на памперси для сина витрачає в середньому 450 гривень місячно. А відпочинок, оплачений державою, це, за словами матері, з області фантастики. Зверталася за допомогою до різних організацій, однак їй відповідали, що є нужденніші люди.
Та те, що ці жінки гарно виглядають, не показник. Вдома їм потрібно бути насамперед мамою. Сильною мамою, яка відповідає і за себе, і за доньку чи сина. Коломийський територіальний центр соціального захисту населення уже давно є притулком для всіх, хто став заручником важких життєвих обставин. Щорічно закуповують для підопічних продуктові кошики з олією, борошном, крупами, консервами, співпрацюють і з товариством Червоний Хрест, благодійним фондом «Карітас». Кожен соціальний працівник протягом дня відвідує четверо-п’ятеро самотніх і немічних людей.
Є серед них такі, які не мають можливості й коштів приготувати собі їсти. Уляна Петрівна каже, що тридцятеро людей можуть харчуватися два рази на тиждень у Миколо-Успенському соборі. І погоджується: є різні верстви населення. Деякі люди не оцінюють допомоги, яку їм надають, інші сприймають як належне.
Але ніхто з нас не знає, що чекає його в майбутньому. Ліків від самотності немає, та лише людина здатна вилікувати людину.
Оксана Романенчук, для Фіртки
