У Войнилівській ЗОШ І-ІІІ ступенів під девізом “Знай наших” організовано зустріч із дочкою провідника Карпатського краю Роберта Вірою Тимчишин.
Організував зустріч керівник гуртка “Історичне краєзнавство” Івано-Франківського обласного державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді при Войнилівській школі вчитель історії Роман Цюп’як. Крім гуртківців, на зустріч запросили й учнів старших класів. Вчителька історії Галина Бабій розповіла про боротьбу воїнів Української Повстанської Армії з окупантами, пишуть “Вісті Калущини”.
Цікавою була розповідь керівника шкільного музею Романа Цюп’яка, автора ряду книг з історичного краєзнавства, який розказав про життя жителів Войнилова в роки німецької окупації, про боротьбу УПА, про участь у цій боротьбі Ярослава Мельника та Антоніни Король.
— При кожній зустрічі я хвилююся, бо ніби заново проживаю своє життя, — сказала у своєму виступі п.Віра. — Мій батько, Ярослав Мельник, пішов захищати рідну землю і був призначений провідником Карпатського краю. Поруч з ним була і моя мама, уродженка Войнилова Антоніна Король.
Вивчившись на лікаря, вона поруч з батьком стала учасницею повстанського руху. В партизанському загоні Антоніна була не тільки лікарем, але й, за потреби, стрільцем, кухаркою, прачкою, друкаркою, секретаркою. Незабаром Антоніна, котра в загоні мала псевдо “Таня”, завагітніла і народила в бункері двоє дітей. Хлопчика назвала Романом, дівчинку — Вірою.
У важких умовах бункерного життя, без свіжого повітря, при поганих харчах, хлопчик помер. Антоніна наважилася віддати дочку чужим людям, щоб врятувати їй життя. Це в останній раз вона бачила свою дочку, бо вже 31 жовтня 1946 року криївка була викрита і повстанці загинули. Віра виростала в чужій родині, яку вважала своєю рідною. Брат Антоніни Михайло випадково довідався про сестрину дочку, удочерив її і перевіз у Войнилів. Так Віра стала Михайлівною.
Віра Тимчишин розказувала учням про важке повоєнне життя, про злидні і нестатки, про те, що вона — дочка Роберта, вперше довідалася, коли уже працювала лаборантом після закінчення хіміко-технологічного технікуму. Її дитинство було важке.
Пані Віра щаслива, що нині діти живуть у своїй державі, що їм не байдуже минуле і доля тих, хто віддав своє життя за рідну землю. Майже кожного року йде Віра Михайлівна на гору Яворину, на місце загибелі своїх батьків, щоб засвітити свічку пам’яті і помолитися за душі тих, які загинули, щоб наше життя стало вільним і щасливим. Учасники зустрічі поставили квіти до пам’ятника Роберту та повстанцям, які загинули разом з ним.
