Різноманітні ліберальні та замасковані під ліберальні троцькістські форуми б’ють на сполох: всі спроби десантувати «вашингтонів з новим і праведним законом» на простори традиційних суспільств закінчуються виникненням чергового режиму, для якого високочолі професори потім довго шукають назву: «гібридна демократія», «конвенційна демократія», «диригентна демократія» й тому подібне.
Насправді ці складні назви прикривають владу кількох простих чиновників-феодалів, які навчились сяк-так теревенити англійською, дерибанити кредити МВФ та забезпечувати собі лояльність дресированих парламентів. А ще взяли у прес-секретарі гламурних дівчат, навчених дружити з глобальними медіа, толерантно реагувати на божевільних і на кожний спалах лампочки верещати: «Най живе і квітне громадянське суспільство!»
Насправді ж шарманка «гібридної демократії» не грає. Ручка крутиться, механізм скрипить (навіть при тлустій кредитній змазці), але замість музики чуємо лише тихе виття красиво пограбованих індивідів. Вони ж хотіли «весни», високооплачуваної роботи і справедливості, вони ж виходили і підтримували, лайкали і підстрибували, а в результаті отримали все учорашнє, але за грубіші гроші. Плюс запевнення у «завойованій гідності» та розумні поради як треба працювати, як економити і як вдосконалюватись в бік протестантської етики.
Розумні поради пограбованих індивідів чомусь не задовільнили. Вони здогадались, що у жеброти гідності не може бути за визначенням. Й замість того, щоби відкрити масажний салон, поторгувати секонд-гендом або здати в оренду залишки нерухомості, вони раптом вирішили повторити фізкультурно-повстанські вправи вже проти нових (радше «нових-старих») правителів. Вони вже намалювали плакати, одягнули балаклави та зібрали рюкзачки, але їм з найвищих небес сказали: «Асталавіста, бебі! Бабло ж було наше, а ми другої серії не замовляли».
Й не просто сказали, а підкріпили сказане відомими у вузьких колах вагомими аргументами.
Упс!
Себто, в нашому варіанті, не просто «босий єгипетський упс», а «упс + платіжка за комунальні послуги». Та клята платіжка, де сполука, відома освіченим людям як метан, коштує аж сім шістнадцять за дурний куб. І ніяких «других серій», панове. Чому? А тому що всі, хто хотів вільно обрати чесних-пречесних робінгудів і вініпухів, вже зробив свій доленосний вибір, а тепер ясновельможний і переможний електорат йде на… тобто борзо шукати гроші для оплати платіжок.
Відомий філософ Славой Жижек у свіжій статті, надрукованій у британському часописі New Statesmen з цього приводу пише таке:
«Разом із падінням авторитарних режимів може зникнути останній пережиток патріархальної турботи про бідних. У підсумку отримана свобода фактично звужується до вільного вибору форм жебрацтва: бідні відчувають себе ще гірше, тому що тепер їм кажуть: якщо ви тепер вільні, то повинні самі турбуватись про себе. В такому складному становищі нам варто визнати, що в поставленій меті від початку крився недолік, що мета не була достатньо чітко сформульованою. Стандартна політична демократія також може забезпечувати форму несвободи: політична форма свободи може створити легальні рамки для економічного рабства, коли знедолені люди будуть змушені продавати себе. Тому варто не обмежуватись вимогою політичної демократії, а наполягати на демократизації соціальної та економічної сфери».
В останньому реченні, як бачимо, з висновків Жижека вилазять питомо лівацькі «вуха». Що значить «демократизація економічної сфери», скажімо, в українських умовах? Відібрати в олігархів і роздати сиротам та соціально невстигаючим? Глибоко теоретично (якщо клонувати Міхо Саакашвілі в кількості двохсот одиниць та розставити цих клонів на ключові чиновницькі посади) це зробити можна.
Але ж наші «сироти і невстигаючі» за кілька місяців бездарно прос…уть отримані завдяки такій «економічній демократизації» ресурси. Вони ж невстигаючі не від того, що світовий заколот, але тому, що нема в них талантів, а в голові буба плюс наслідки безжального алкоголізму.
Хтось скаже: «Автор, ви тут сильно пересмикуєте. Славой Жижек мав на увазі не самопальну, а компетентну соціальну та економічну демократизацію». Так то воно так, але ж в таких бурячково-цигаркових демократіях, як Україна, практично всі ресурси компетентності сконцентровані під олігархами.
А де ж їм ще бути? Адже двадцять чотири роки в нашій державі панувала провінційна, тупа, самовдоволена та нелякана некомпетентність.
Під чиновницькі реверанси в лідерах симпатій ходили «президенти від бухгалтерії та автобази», мітингові клоуни, хутірські мудрагелі, орденоносні «бабки Параски», економісти типу Наталії Вітренко, та нейрохірурги на штиб «доктора Пі». А справжні фахівці або вмирали, або спивались, або виїжджали туди, де цінують сучасні знання, а не бандитів, «народних цілителів» та вельможних збирачів псевдотрипільського мотлоху.
І лише вітчизняні олігархи, яким фахівці були потрібні не для колекції, а для успіху і збагачення, воленс-ноленс, зберегли (або ж створили) декілька українських острівків компетентності.
Це блискуче проявилось в критичні дні минулого року, коли для порятунку держави прийшлось безпрецедентно терміново (в один тур!) обирати олігарха президентом, призначати не когось, а саме олігархів керівниками ключових областей та покласти на команди, складені з менеджерів олігархів, організацію та безпосереднє фінансування не лише найбільш боєздатних добровольчих батальйонів, але й деяких підрозділів ВСУ.
І в цих справах олігархам помагали не орденоносні божки і не велемовні сільські утопісти, а волонтери з числа недобитих фахівців. Тому що офіційно виплекане та зрощене незалежною українською державою за чверть століття виявилось кричуще некомпетентним й ні на що не спроможним.
Ті, хто й до сьогодні реально рятують Україну, виросли всупереч потугам державної бюрократичної машини. Виросли, серед іншого, й на олігархічних «острівцях».
А тепер в нас «типу деолігархізація». Яка насправді означає:
1) Перекачування бабла та ресурсів з кишені одного олігарха до кишені іншого без видимої користі для суспільства;
2) Дискредитацію та (в перспективі) «заморозку» згаданих «острівців компетентності»;
3) Черговий політичний тріумф «сиріт і невстигаючих» у вигляді різноманітних та різноспрямованих р-р-революційних елементів, озброєних ліво-троцькістською ідеологією «все відібрати і поділити»;
4) Втечу грошей за кордон, блокування інвестицій та різке зменшення всього, що можна «поділити»;
5) Символічну перемогу лузерської сірості, втому всіх від всього, психічні епідемії ненависті, постійні пошуки відьом та «ворогів народу» і масову еміграцію молоді.
Саме тому в нас не дуже то й виходить з соціальною та економічною демократизацією. Олігархам вона, за великим рахунком, не потрібна, а ті сили, які проголосили себе принциповими ворогами олігархату (смайлик), спрямовані не стільки на компетентне вирівнювання соціальних позицій, скільки на більшовицьку стратегію прогресуючого впровадження кухарок та кухарчуків в управлінську еліту.
Яка в нас й без них виглядає, як команда кулінарного шоу.
Тому є припущення, що наше суспільство приречене на прогресуюче збільшення відсотку знедолених. Й, серед іншого, може тепер вільно вибирати поміж двох форм жебрацтва:
1) Безнадійного, породженого тим, що бідні продаватимуть себе новим феодалам-контрреволюціонерам з одного боку і новим троцькістам-революціонерам – з другого;
2) Умовно небезнадійного, в якому повільно зростатимуть острівці компетенції, а бідні продаватимуть себе відповідальним інвесторам (тут аж зудить, як хочеться поставити смайлик).
Хтось запитає: а може бути таке, що не буде у нас жебрацтва, й не треба буде себе продавати?
На жаль, як виглядає, такого варіанта у історії для нас немає.
Володимир Єшкілєв
