Наш кореспондент поспілкувався з Василем Бартківим, кандидатом в народні депутати по Долинському ВО №86.
Про перший спогад з дитинства, заробітки «трубачем» на весіллях, життя на вокзалі під час поступлення в Харківську юридичну академію, про роботу двірником в дитячому садку, про 9-місячний період роботи в Міністерстві оборони України та інше в цьому інтерв’ю…
Бартків такий, як він є зараз, це продукт якогось там шляху від дитинства через школу, навчання, університет. Тобто, це певний шлях. Цей шлях можна зараз якось згадати? Перші спогади з дитинства, з рідного села…
- Перш за все, якщо застосовувати до Бартківа визначення «продукт», то це, мені здається, все-таки якісний продукт еволюційного розвитку. Я народився у звичайній сільській родині у Розточках. Перший спогад з дитинства у мене – це страшний біль в очах.
Мені було 4 роки, зі мною була старша сестра. На Великдень у нас стріляють самопалами. І я зайшов з тилу до хлопця, який стріляв і він мені вистрелив прямо в очі. Так Василь Бартків почав носити окуляри. По житті це заважає чисто технічно, не говорячи вже про насмішки і глузування.
Той випадок відобразився на моєму зорові. Але я вчився, був розвинутим фізично.
Закінчив школу з двома четвірками. Пам’ятаю, як мати відмовилася йти просити за мене, щоб мені поклали кращі оцінки, щоб я був медалістом.
Тоді напевно була інша мораль. Зараз багато хто пішов би «вирішувати»…
- Я взагалі хочу торкнутися питання моральних принципів в нашій родині. Батько, Царство йому Небесне, був проникнутий питаннями українства. Він з бандерівської родини. Його старший брат відсидів 15 років в сибірських лагерах.
Моя мама виросла без батька, якого чекісти закатували в Станіславській тюрмі. Я, до речі, коли став народним депутатом, шукав хоча б згадки про його поховання, могилу. Але так нічого не знайшов.
Старша мамина сестра відсиділа більше десяти років лагерів. Тому, безумовно, це впливало на виховання дітей у сім’ї. Безумовно, впливало на формування моральних і духовних цінностей.
Отже, мама не пішла за мене просити. Але я немаю жодної образи на тих вчителів. Думаю, що це об'єктивно. Мав четвірки за ті предмети, яких я,в принципі, не люблив – це матиматика і геометрія.
Щ обуло після школи?
- Я займався музикою, - грав у сільському оркестрі, тому поступив у культурно-просвітнє училище в Калуші. Правдиво кажучи, це було лишень кроком до мети, при всій моїй любові до рідної землі – покинути село і піти далі вчитися.
Для мене було очевидно, що треба йти вчитися. Все життя, скільки себе пам'ятаю, я мріяв стати юристом. Якщо ви мене запитаєте на чому це грунтувалося, я вам не скажу, не знаю. Абсолютно жодних підстав і аргументів до вибору професії, з точки зору нашої селянської сім'ї, в мене немає. Батько у мене був трактористом, а мати працювала в селі на ланці і виховувала нас шестеро дітей. Фактично, вона – професійна мама, надзвичайно чуйна, релігійна жінка. Виховала нас у такому ж дусі, прищепила любов. У нас немає непорозумінь між братами і сестрами. Це все дуже швидко присікається. І такі принципи ми пропагуємо і в себе в сім'ях. Найтяжча робота випала на руки матері. Я не пам'ятаю такого, щоб мама сиділа, відпочивала. Вона завжди в роботі. Навіть зараз, їй 80 років, а вона завжди має якусь роботу.
До речі, питання того, щоб якимось чином скарсити життя сільських жінок, старшого покоління, це ключове питання для мене і ключове питання в моїй подальшій суспільно-політичній роботі. Чого не вистачає старшим жінкам в селі? Не їжі, не хліба, не молока. Їм не вистачає одного – спілкування. Вони, як правило, залишаються самі і замикаються в собі. А замкнувшись у собі, вони відходять у інші світи, бо не мають живого спілкування.
Вони втрачають зв’язок і «потрібність» себе?
- Так. Вони, які працювали, які носили нас на руках, нас виховали, втрачають ось цю складову, що вони можуть чимось нам допомогти. Тому моє таке основне побажання, щоб ми, поки наші батьки живі завжди мали можливість хоча б телефонувати їм. Моя мама завжди чекає дзвінка до 10-11 вечора. Можливо, за день їй тільки хтось один подзвонив. І ось ця розмова є стимулом жити. Воан відчуває, що вона потрібна.
Якби наша держава у соціальному сенсі зрозуміла, що це люди, які у матеріальному сенсі, створювали її блага, то вона б могла по-іншому подивитися на усі ці речі.
Повертаючись до свого дитинства, то я пам'ятаю велику любов матері і велику, до певної міри, незбагненну любов батька до мене. Чому незбагненну? Тому, що батько був досить строгим. Виховував нас у такому спартанському стилі. Усі мали свої розподілені ролі. Я пам'ятаю, що п'яти чи шести років я пас худобу. Це був мій обов'язок. І я його старанно виконував, аж поки не поїхв вчитися у Калуське культурно-просвітнє училище.
Ще пам'ятаю велику бідність, бо завжди доношував одяг із старших братів і сестер. Мама перешивала навіть із суконь сестер мені сорочки. Вона гарна кравчиня. І це мене так принижувало, адже я хотів чогось нового.
Але я ніколи не був голодним. Можливо, я не їв якихось вишуканих речей, але я ніколи не був голодним і завжди був хоч і бідненько, але акуратно одягненим.
Перший свій костюм я купив після армії, коли їхав поступати до Харківської юридичної академії, тоді це ще був інститут.
Загалом сказати, що у мене було щасливе дитинство я не можу. Це було дитинство переповнене любов’ю батьків, але це було дитинство, яке було в роботі і не було можливості, кудись поїхати.
Чи можете згадати якісь уроки з дитинства від батька?
- Це до питання відповідальності. До мене відповідальність прийшла через тяжку батьківську руку, коли мені було десь 12 років. Я пас корів і одна корова - баусі, я досі її пам’ятаю, вона постійно губилася, бо була дуже активна. Я десь там зачитаюся, чи заграюся у футбол, і доводилось приходити додому без корови.А батько, який прийшов з поля, змушений був іти, піднімати сусідів і шукати в горах корову. Так було декілька разів. І якось одного разу, коли я знову йшов без корови, мене зустріла батькова рука, потекла з носа «юшка» і весь у сльозах, побіг шукати сам цю корову. На щастя, вона вже сама поверталася додому. Але, після цього я вже інокли більше не губив корову. Це був «рубікон».
Тоді закінчилось дитинство?
- Ні... Звичайно, я був ображений на батька, вважав, що це несправедливість. І збагнув усе це тільки, коли сам став дорослив і зрозумів, що тільки так можна було прищепити мені відповідальність. Це була як посвята в доросле відповідальне життя…
Думаю, що це і є той «народний університет», який проходили наші батьки. Він розумів, що благання і прохання вже не діють і потрібно було зробити такий радикальніший крок. Мені виявилось цього аргументу досить, щоб я зрозумів, що цього робити не треба.
Мене ніколи більше батьки не били, хоча виовували строго. Строго – це означає, що ми мали усі молитися зранку, перед сном. І це добрі традиції. І я намагаюся це прививати своїм дітям.
Потім це мені дуже допомагало в житті. Я так будую стосунки з людьми, з партнерами, з родиною, що я надзвичайно відповідально ставлюся до своїх слів і обіцянок.
Коли я приїхав уже народним депуаттом, десь років 20 після того випадку, і в емоціях, стоячи перед старою школою у селі, перед вчителями, які і мене вчили, перед громадою я пообіцяв збудувати школу. Коли зустріч завершилася, я приїхав додому, то наштовхнувся на тяжкй погляд батька, який сказав: «Сину, ти розумієш, що ти пообіцяв?» І я аж тоді збагнув, що батько боявся, щоб я не збрехав і не заплямував ім'я нашої родини. І це було не лише питання виконати обіцянку, це було питання честі роду. Це той гірський закон, який діє: «Можеш зробити – зроби, не можеш – не говори».
Я зробив цю школу в рідному селі. Вона одна з найкращих в області. Попри усе це, я розумів прекрасно щей те, що поруч із будівництвом церков – я це вітаю, це відродження ,це стимул до духовного відродження нції, - ми мусимо будувати школи, садки. От саме із школи починаєтьяс село, наші певші кроки у життя, у цей прекрасний світ знань.
Ви балотуєтеся до Верховної Ради від Долинського виборочго округу, відчуваєте підтримку земляків?
- Колись у законодавстві Древнього Риму було декілька таких речей, які можна було б у певній трансформації застосувтаи до України. Був так званий «ценз осідлості». Тобто людина, скажімо, з Надвірної має право балотуватися лише у Надвірній, а людина з Долини – у Долині. Бо якщо ти тут збрехав, де люди тебе знають, то ти можеш піти будь-де і там розказувати, який ти гарний. Тут знають і твоїх предків, і самого тебе з дитинства… Про мене, наприклад, тут люди знають більше, ніж я сам про себе. І добре. Я готовий іти до людей і відповідати на будь-які запитання.
Звичайно, підтримка рідної землі досить вагома…
Давайте вернемося до Калуського училища…
- Це були тяжкі часи для мене. Тому що мені видавали на тиждень 5 карбованців і сумку їди. Я адаптовувався, як міг. Зрозумів, що потрібно заробляти гроші. Ми з хлопцями зробили вокально-інструментальний ансамбль і їздили по районах виступати. Мені навіть зараз приємно, коли я приїхав у село Ілемню Рожнятівського району, то люди пригадали як я грав у них на весіллі….
Але цей період – це була технічна сходинка у моєму житті. Я розумів, що я все-рівно подаватиму документи в юридичний інститут, що я не буду музикантом, адже розумів свої здібності і критично їх оцінював. Хоча непогано виходило. Я закінчив це училище і отримав фах клубний працівник. Керівник дитячого духового оркестру по классу труби. І зараз анвіть можу взятии трубу і зіграти деякі речі. Але я мріяв про юридичну освіту.
Коли повернувся з армії, то у нас було дуже модно їздити на заробітки. Усі мої друзі їздили і заробляли непогані гроші. А я пішов на роботу в колгоспну будівельну бригаду, де навчився класти плитку, кладку. Отримував гроші за розрядом майстра, а вечорами вчився. Це викликало подив у моїх друзів і навіть рідних.
Усі думали, що зі мною «щось трапилось», адже я нікуди не ходив, а вчився. Ще більшйи подив викликала сама ідея стати юристом. Адже при чому тут ми, сільська родина?
Я міг бути агрономом, за уявленнями батьків. На той час старша сестра уже закінчила сільськогосподарську академію у Києві. В селі юристи не були потрібні. Пікантність ситуації вже полягала в тому, що тоді у вищих навчальних закладах процвітала корупція і без «лапи» шансів немає. Але усе складється з волі Бога, якраз перед тим, як я поїхав поступати в юридичний інститут, правоохоронними органами булла проведена чистка в цьоум інституті. Ми тоді поступали фактично по знаннях. Я не заплатив жодної копійки. І не було навіть кому платити, тому що викладачі боялися.
Я зібрав документи. Тяжко проходив усі комісії. І поїхав на екзамени до Харкова, взявши із собою кілька десятків карбованців. Більше не було. Але у мене був свій план. Навіть якщо б не поступив. То все-рівно залишився б у Харкові і пробував далі поступати.
Мої батьки були дуже здивовані, коли я повідомив, що здав перший іспит і мене допустили до здачі другого. Але тут у мене закінчувалися гроші. І я пішов житии на залізничний вокзал. Жив там, здаючи екзамени. Потім почав допомагати прибиральникам і вони мені виділили куток. Після другого екзамену про моє переубвання на вокзалі дізнався начальник вокзалу і він виділив мені якесь підсобне приміщення. Це були перші люди, які розділили зі мною мій успіх.
Коли подзвонив додому сестрі, яка розповіла батькам, що я поступив, то першим питанням батьків було чого вона радіє, адже грошей на навчання не було. Я і сам це розумів. Тому з перших днів свого навчання, я працював. Влаштувався у дитячий садочок двірником. Це був 1988 рік…
Я, працюючи двірником, мав можливість вчитися. Мене підгодовували там на дитячій кухні. Працівники не знали моєї історії, ні хто я, але вони мене поважали. Працював я там до третього курсу. Отримував ще підвищену стипендію. Я потрапив у дуже потужний колектив молодих людей, які були справжніми інтелектуалами. Мені потрубно було багато наздоганяти – практично, починати все заново. Я розумів, які величезні провали у моїй сільській освіті мала історія, географія. Фактично, я параллельно займався самоосвітою.
Наша легендарна група №18 до цих пір збирається у повному складі. Ми поважаємо і радіємо за успіхи один одного. Дуже багато серйозних людей зробили серйозну кар’єру в науці, в конституційному праві.
Я мав кімнату в гуртожитку, але жив у садочку.
…Як сьогодні пам'ятаю осінній день, неділя. Завтра до садочка мають прийти діти і я підмітаю листя. Йде бабуся із внуком ,якйи, як я розумію, пішов у перший класс, гуляють поруч. Очевидно, хлопчина хотів гратися, а не вчитися і вона йому каже: «Дивись, якщо не будеш вчитися, то будеш як цей дядя підмітати вулиці». А дядя вже на той час був успішним студентом третього курсу. Насутпного дня я написав заяяву на звільнення. І величезним здивуванням у тієї директорки садочка було, коли вона дізналася, що я студент юридичної академії і працював у них. Вона не могла збагнути цього, бо на її переконання прості люди в Юракадемії не вчилися...
Я прийняв для себе це рішення, я зрозумів, що я маю рости. Це був вже 1991 рік. Тоді я був уже одруженим і у нас була дитина. Я не міг далі підмітати двори.
Ви змінили професію, чи пішли в бізнес? Адже ж виживати треба було…
- Я прийняв участь у конкурсі і отримав свою першу посаду за фахом – юрист, який займався митним оформленням грузів між Україною і Болгарією. Це був третій курс. Я мав вільне відвідування і влаштовував свою роботу так, щоб це не заважало навчанню. 27 жовтня 1994 року я відкрив першу свою фірму. Так розпочався мій бізнесовий шлях.
Я закінчив академію з відзнакою і був запрошений залишитися на кафедрі цивільного права у якості ассистента і викладача. З 1993 по 1998 рік я займався викладанням на кафедрі цивільного права у юридичній академії. Параллельно займався бізнесом. У 1999 році я зрозумів, що ці речі об’єднувати вже не можна. У мене не вистачало часу ні на одне, ні на друге. Я прийняв рішення на користь бізнесу. Таким чином, практично, до сьогоднішнього дня я фахово займаюся підприємницькою діяльністю.
У 2002 році я зайшов до ВРУ із блоком Віктора Ющенка «Наша Україна» під номером 56. Ось це, власне, моя така коротка історія.
Враховуючи власний досвід, непрості епізоди із життя, що зараз має робити держава для усіх вразливих категорій – молоді, пенсіонерів?
- Що має робити держава? Схаменутися. У центрі будь-якої політики ,в тому числі у центрі державної політики, має стояти людина, її права, її життя і її здоров'я. Це мусить збагнути будь-яка держава, яка хоче називатися державою. Наша проблема полягає у катастрофічній взаємній недовірі – держава не вірить своїм людям, а люди – державі. Подивіться, що робиться із громадянською свідомістю українського народу. Це народ, який сам воює, сам одягає армію, сам її годує і сам її озброює. Це – народ , який повністю перебрав на себе функції держави і чесно їх виконує. Що робить держава? Вона розповідає по телебаченню про свою роль, свої впливи, просить у людей допомоги і у той же час розкрадає армію. Допоки ці дві речі різні, до того часу не буде нормального громадянського суспільства і не відбудетьяс суспільного договору між людьми і державою. За 23 роки держава так і не зробила кроку на зустріч людям.
Маємо новітній приклад блоку Петра Порошенка. Де у списках знову родичі і так далі. Це що знову наступання на одні і ті самі граблі?
- Очевидно, що цей інструмент граблі настільки популярний, що ніякий президент не хоче від нього відмовитися.
Але хтось повинен був сказати – не робіть цього. Це насправді ставить хрест…
- Повірте мені, як би я мав можливість сказати про це, безпосередньо Петру Олексійовичу, - я б про це сказав. Але я такої можливості не мав, хоча і працював на Петра Олексійовича в одному із передвиборчих штабів. Велика зневага людей до чиновників і породжу такі речі. А чого управлінці того самого блоку про який ви сказали, не спиталися точки зору людей, не спиталися їх думки у Долинському виборчому окрузі і знову скинули з Києва ,що тут депутатом має бути такий то? Ми ж сказали, що ми змінюємося, чого не почати знизу?
Взагалі була мова, що партії йдуть по списку – це парафія партій, а мажоритарні округи – віддають «громадській ініціативі»…
- Я абсолютно згідний. Втілюють в життя ці всі речі конкретні люди – Василь, Іван… Так оцей Василь та Іван, щоб змінити когось, - повинен змінитися сам, а це найважче.
Люди зараз інші, вони не вірять у те, що їм можна спустити і нав’язати кандидата, я в 2011 році. Цей варіант сьогодні вже не проходить, такого більше не буде. І я думаю, що це і є посил для влади – вона повинна схаменутися.
Зараз Ви йдете виключно як самовисуванець чи у Вас є якась підтримка політичних сил?
- Якщо Ви спитаєте, яка моя політична позиція, то я вам скажу – я на боці українського народу, я йду як самовисуванець. Звичайно, що мене готові підтримати багато політичних сил, але чи готовий я вдатися до їх підтримки, - це велике питання.
Я не хочу бути зобов’язаним ніяким політичним силам, я не хочу потім у Верховній Раді отримувати рознарядку як голосувати за той чи інший закон, я не хочу разом з тою політичною силою микатися у прийнятті рішень. Я хочу мати свою точку зору, я хочу її доводити, я хочу мати можливість бути залежним тільки від людей, які мене обрали – це святе! Я хочу донести виборцям і дати їм зрозуміти, що якщо потрібен їм Бартків – я готовий їм служити. Якщо вам потрібен хтось інший, - ви свою волю покажете 26 числа. Безумовно, не хочу сказати, що Бартків є ідеалом, в мне немає крил і зі всієї історії створення світу була тільки одна людина, яка була святою – це Ісус Христос, а всі інші – грішні. Тому я такий, який я є. Я готовий представляти інтереси громади в Києві, я готовий воювати, я готовий захищати «гірське» і я роблю з 2002 року, і буду це робити, я готовий допомагати, бо це є моя християнська позиція.
Я не приперся сюди перед виборами розкручувати своє ім’я. Ми створили безліч проектів і в 2007, і в 2013 році – тоді ще ніхто про вибори не говорив. Ми підрахували, що охопили своєю допомогою за всі часи існування благодійного фонду понад 400 сімей. Ми зараз створили Народний Військовий штаб, який опікується виключно військовою проблематикою – ми проводимо захист населення, навчання, ми надаємо допомогу членам сімей, близькі яких знаходяться в АТО. Я нещодавно допоміг приїхати додому хлопцям із Вишкова, двом братам, один з яких був поранений, і яких не відпускали додому. Ми ведемо і правовий захист, ми допомогли приїхати з полону і Євгену Юрченку, я з жахом з’ясував, що у нього дитина та дружина інваліди. Ще з великим подивом я дізнаюся, що у відрядних документах немає відміток про те, що ці люди були задіяні у зоні бойових дій. Це свідчить про те, що йдуть колосальні зловживання. Ця така на перший погляд непомітна робота дає свої плоди і ми це робимо системно.
У Вашій біографії є епізод, коли Ви працювали у Міністерстві оборони. Про це можете щось розказати? Як Ви туди потрапили, чому пішли?
- Насправді я пишаюся цим епізодом, хоча зараз мої опоненти використовують це проти мене. Я хочу розказати про це всю правду та донести своє бачення щодо системи реформування військового блоку у нашій країні.
Я отримав цю посаду за запрошенням Віктора Ющенка у 2008 році і пропрацював там не цілих 9 місяців. Я не був у керівних органах Міністерства оборони, я працював директором і переймався проблематикою харчування. Коли я прийшов до Міністерства оборони, як менеджер, то помітив дуже багато нестиковок та схем, які були на той час представлені в Міністерстві. До того часу реформи в системі харчування, які були розпочаті Гриценком, вони мали лише такий рамковий характер, всі перетворення, які ми робили, були прив’язані до існуючих реалій того дня. Наприклад, коли я прийшов, то хліб із Полтави могли возити в Тернопіль, м'ясо з Чернігова могли возити в Одесу і таке інше.
Ми йшли від того, що армія на той час, займалася невластивими для неї функціями. Ці всі склади, де зберігалася гнила картопля, всі склади, де зберігалося м'ясо та все інше, ми ліквідували і вивільнили величезний людський потенціал. Тобто всі ті прапорщики, які крали і вважали, що склад належить йому – їх ліквідували. І це одразу дало економія близько 80 мільйонів гривень на рік. Натомість ми віддали ці функції цивільним підприємствам, які одразу поставили на стіл готовий борщ, гречану кашу з м’ясом, хліб, компот, масло рибу і таке інше. Де, як і за які кошти вони це зберігали – нас не цікавило. Нас цікавив якісний і готовий продукт на столі у українського солдата. Моя головна теза – «Український солдат має вчитися стріляти, а не чистити картоплю». З боку армії залишався один функціональний обов’язок – контроль за якістю та кількістю продукту на столі в солдата.
Коли я прийшов до армії, то харчування українського солдата вартувало 12 гривень 55 копійок на добу. Майже стільки тоді коштувало харчування осудженого. Уявіть собі,який якісний продукт могла покласти армія на стіл, за такі кошти.
Ми зібрали комітет солдатських матерів, роздали їм по 30 гривень і попросили, щоб вони за ці кошти купили 200 грам м’яса, 20 грам масла,100 грам риби, овочі, фрукти і хліб. Ні одна із матерів не вклалася у цих 30 гривень. Звичайно, що тоді я звернувся до Міністра і ми вийшли на постанову про збільшення вартості харчування солдата протягом доби. Але це була тільки одна складова.
Інша складова полягала у тому, щоб налагодити логістику, сполучення цих всіх потоків, оскільки компанії, які повигравали на той час тендер, вони могли мати військові частини у різних регіонах країни. Ми розділили цю роботу на сектори за територіальною логікою. Це одразу вплинуло на те, що в них вивільнилися кошти на збільшення закупівель якісних продуктів.
Наступним стало питання боротьби за якість. Це було надзвичайно складне питання і ми з цим боролися, як могли. Одна із наших ініціатив – утворення військової служби санітарно-епідеміологічних і ця команда їздила по всіх регіонах України перевіряючи якість продуктів. Коли ми у Львівській військовій частині піймали фірму, яка відмочувала у великих ваннах туші тварин, що давно здохли, звичайно, що ми цю компанію вигнали. Вона судилася з армією, вона обливала мене брудом..
Це компанія, за якою хтось стояв?
- Ви собі не уявляєте, що було зачепити якусь компанію. Це тобі дзвонили починаючи від генерального прокурора і закінчуючи десятком депутатів – з погрозами, вимогами, пропозиціями…
Крім того і досі існує «Постанова про держані закупівлі» через яку фактично ти не міг вигнати з армії того чи іншого негідника. Хоча таких негідників ми по виганяли досить багато. Звичайно,що вони всі були незадоволені, тому з’явилися ці заказні статті.
Зараз ця тема досить активно використовується моїми противниками. Якщо раніше розповсюджували чутки про те, що нібито я лікуюся від алкоголізму, про те, що я перебуваю в Партії регіонів, то зараз ніби о всі зрозуміли абсурдність тієї брехні, і з’явилася тема – «Він розкрадав армію».
Ці всі речі доводиться сьогодні пояснювати. Сьогодні громадянин розуміє, щ всі хто були при владі - крали. І має повне на це право. Бо людина живе погано і шукає у зовнішньому середовищі відповідь на своє запитання. Люди вважає, що живе погано, бо той тоді то, був на посаді. Але він не каже, що саме я проголосував не думаючи і саме я віддав свій голос за того кандидата.
Так у Долинському районі на минулих виборах голосували за кандидата від опозиції, бо боролися із Януковичем, а він своє отримав і зник. І досі не проявив себе. То сама людина і винна у тому, за кого голосувала.
Сьогодні моє завдання донести людям, що вони мають не тільки право голосувати, але й мають громадянський обов’язок контролювати того, кого обирали.
Ви працювали в Міністерстві оборони. Очевидно, що знаєте багато внутрішньої інформації… На скільки досконало воно працює?
- Станом на сьогодні, я про це казав, ще у 2008 році, а з того часу ситуація тільки погіршилась, Мінстерство оборони у тому варіанті, у якому воно існує сьогодні, це міністерство НЕ-безпеки для України. Його треба негайно розганяти. Взагалі реформа військвої організації в Україні, перезріла. Міністерво оборони потрібно ліквідувати і не боятися йього. Натомість варто створити на майданчику РНБОУ єдиний центральний орган, який би займався реформуванням військової галузі в Украні. Щось накшталт Ставки верховного головнокомандувача, який би займався військовим конфліктом. Нині у конфлікті беруть участь три, а подекуди і чотири міністервва, які конкурують між собою, віддають різні накази, немає узгодженості дій. Повинна бути створена Ставка.
Це має бути якийсь генштаб?
- Генштаб – це структура, яка в часи війни підпорядкована безпосередньо Верховноум головнокомандувачу. Але Генштаб стосується Збройних сил, а МВС має свої підрозділи ,СБУ – свої. А це треба все зібрати в один конкретний стержень.
