Наприкінці серпня в Івано-Франківській ОКЛ провели унікальну операцію за методою «вільного клаптя».
Оперували військового, який внаслідок мінно-вибухового поранення мав відкритий перелом стопи з обширним дефектом тканин. Упродовж десяти годин дві операційні бригади боролися за збереження його ноги, повідомили на сайті лікарні, передає Фіртка.
Як розповів лікар-комбустіолог Микола Пилипів, який був оперуючим хірургом, вони із завідувачем опікового відділення Костянтином Кіршаком робили забір «клаптя» з аксилярної ділянки з-під пахи, з грудної клітки – брали шкіру, жир і м’язи з судинами.
А паралельно хірурги Роман Скалій і Микола Варвадюк робили на нозі доступ до артерії і вени, які він потім зшивав під мікроскопом.
«Наша мета полягала в тому, щоб очистити цю рану, підготувати і закрити всі уламочки, кісточки його ж живими тканинами, щоб перевести відкритий перелом у закритий.
По-перше, щоб не дати можливості потрапити туди інфекції.
А, по-друге, щоб усі ті уламочки почали живитися від цих тканин. У подальшому травматологи зможуть загоювати, відновлювати тощо», – розповідає хірург.
Лікарі відділення кажуть, якби не зробили цю операцію, то ногу треба було б ампутувати. Чоловік отримав мінно-вибухове поранення з обширним дефектом тканин стопи.
По медіальній поверхні була відкрита рана з ураженням п’яткової і таранної кісток, з дефектами цих кісток.
Рана інфікована. Якщо б почався остеомієліт, то вся кістка могла б вигнити. До того ж, не було м’яких тканин, якими то можна закрити, тому рана просто ставала би глибшою.
Ризики і складнощі
Микола Пилипів каже, що в області це перша така операція, яку зробили місцеві хірурги. Раніше дві схожі операції провели в Івано-Франківську американціі, коли приїжджали з місією «Face the future».
«Ця операція – кульмінація всіх наших напрацювань, нашої практики, всього того, що ми вчилися за останні півтора року, – підсумовує лікар. – Вона потребує багато навиків і знань у пластичній, реконструктивній, мікросудинній хірургії. Навиків роботи з тканинами, судинами, з навігацією, анатомією, з усім».
При проведенні таких операцій є як загальнохірургічні ризики – інфікування, кровотеча, так і специфічні, основний з яких – висока ймовірність тромбозу судин «клаптя», через що він може відмерти.
Адже зшивали артерію діаметром усього 2 міліметри. Крім того, одна артерія була здорова, нормальна, а реципієнтна, тобто та, до якої пришивали, – контужена, потовщена, з ослабленим кровотоком. У такому випадку відбувається турбулентність крові.
«Ця складність під час операції була для мене несподіванкою. Ситуація була нетипова, але вдалося зорієнтуватися і вийти зі становища.
Постаралися компенсувати це технічно, як могли», – згадує мікрохірург.
А після операції проводили строгий моніторинг «клаптя». У першу добу Микола Пилипів кожну годину перевіряв, чи є пульсація у «клапті».
Наступної доби це робили вже через чотири години, а на третю добу – через 12.
«Якби щось таке сталося, беру пацієнта знову в операційну і пробую або анастомоз перешити або видалити тромб», – пояснює він.
Коли минуло три доби, а потім вісім діб після оперативного втручання, стан пацієнта був стабільний, а клапоть – життєздатний, без ознак некрозу та інфікування.
Це означає, що технічно операція виконана добре, зазначає лікар.
Пацієнт – молодець, виконує всі рекомендації щодо режиму лікування.
Коли стане на ноги – це залежатиме від його організму й роботи травматологів. Але ходити він буде, матиме функціональну стопу.
Страх і надія
«У мене було багато складних операцій, але ця не йде ні в яке порівняння», – полегшено зітхає Микола Пилипів.
Він зізнається, що мав розуміння того, що має зробити, але впевненості не було. Був страх і була надія, що вдасться допомогти.
За його словами, пів року йшла підготовка. Це з теоретичною підготовкою, закупівлею інструментарію, оптики тощо.
На такі операції потрібний специфічний інструментарій, мікросудинний, специфічні оптика й розхідні матеріали.
Цей інструментарій дрібненький, делікатний і, відповідно, дорогий. З мікроскопом, налобною оптикою допомогла лікарня, а за дрібний інструментарій хірурги вже подбали самі.
Лікар каже, що «вільні клапті» – найскладніший тип втручань у рекоструктивній пластичній хірургії. Невипадково небагато хірургів в Україні цим займаються. Бо то є «довга підготовка, багато переживань і стресу».
Словом, «легше не робити, ніж робити». І тому потреби в таких операціях набагато вищі, ніж лікарі-мікрохірурги можуть запропонувати. Надто зараз, у зв’язку з війною.
Вчився Микола Пилипів у Дніпрі та у Києві, їздив на навчанея й закордон. «Треба шукати такі можливості самостійно.
Треба брати ризик і відповідальність на себе, ставати і робити. Інакше нема. Не той час і не ті умови, що хтось триматиме за ручку. Бо хірурги, які це виконують давно, перевантажені роботою», – констатує він.
За останній рік молодий хірург Пилипів вже звик робити операції, які до того не робив. І ось що його мотивує:
«Мене їсть то, що я чогось не знаю, не можу зробити. Що є люди, які то роблять, а ми того не можемо.
Це – не заздрість, а, напевно, професійна амбітність. Особливо, коли бачу роботу хороших спеціалістів.
Іноді сумніваюся чи в таких складних випадках можна допомогти, а вони відновлюють функції, неймовірні речі роблять. І тоді вже просто неможливо працювати, як раніше...»
