Закритий доступ на світові фінансові ринки при фактичному заморожуванні співробітництва з МВФ означає: у розв’язанні своїх бюджетних і боргових проблем офіційному Києву доведеться поки що покладатися виключно на внутрішні джерела. Тим часом на складні виклики в питаннях бюджетної стабільності та виконання зовнішніх боргових зобов’язань існують досить прості відповіді, за які нинішній влади зовсім не обов’язково платити фатальну політичну ціну. От тільки готовності відповідати поки що все одно не видно.
Основні пункти, якими визначаються негативні настрої світових інвесторів щодо України, давно запротокольовані. По-перше, серйозне розчарування викликала відсутність широко анонсованих позитивних результатів у переговорах щодо газу з Москвою, які видавалися майже здійсненним фактом. Стало зрозуміло, що газовий рахунок, який становив торік близько 12 млрд. дол. (майже ідентичний від’ємному зовнішньоторговельному сальдо), нинішньому року не тільки не зменшиться, а й значно зросте. Як визнають і представники влади, така ціна — дуже важка ноша для й без того неміцної української економіки. Утім, як і для держфінансів також — покриття збитків НАК «Нафтогаз України» потребує дедалі більших дотацій бюджету.
Проте офіційний Київ так і не зважився заплатити політичну ціну за ліквідацію однієї з ключових «чорних дір» у своїх фінансових балансах — диспаритету між закупівельними та відпускними цінами на блакитне паливо для населення та комуненерго.
По-друге, у результаті виявилася фактично замороженою програма співробітництва з МВФ, до реалізації якої було докладено так багато зусиль. Які, до речі, уже почали давати свої позитивні результати. Серед них — і уповільнення інфляції до небачених багато років параметрів, і скорочення дефіциту бюджету до комфортних узагалі-то показників. На нинішній рік уже навіть планувалося зниження боргового навантаження на бюджет (щоправда, поки що тільки у відносних параметрах).
Однак це — при прийнятній вартості заміщення держборгу, виплати з обслуговування якого оцінюються поточного року в 11,9 млрд. дол.
Проблем практично не було б, якби Київ міг розраховувати на нові транші фінансування МВФ чи хоча б на його позитивні оцінки української ситуації. Але оскільки про відмову підвищувати тарифи в нинішньому передвиборному році було неодноразово заявлено на найвищому рівні, то не доводиться чекати милості й від вашингтонських функціонерів. Особливо, якщо згадати про незвичайну різкість формулювань у листі постійного представника МВФ в Україні Макса Альєра на адресу нашого уряду (який раптом став надбанням ЗМІ).
Негативний вердикт МВФ можна було б вважати половиною лиха, якби ситуація на світових фінансових ринків була хоч трохи простішою. А так кредиторам нині точно не до України.
Надіям на залучення фінансування в сусідній Росії, а також на Далекому (Китай) чи Близькому (Саудівська Аравія та Емірати) Сході поки що не судилося матеріалізуватися. І якщо це відбудеться на прийнятних для національних інтересів умовах, тоді всіх причетних уже точно треба нагородити орденами і медалями.
Тим часом погіршення динаміки ВВП (за попередніми оцінками НБУ, у січні його зростання становило тільки 2% у річному вираженні) і поточного рахунку означає очевидну матеріалізацію загроз для бюджетної та курсової стабільності. Особливо якщо згадати, що передвиборний рік ще й потребує додаткових електоральних пряників.
Разом з тим уявна простота усунення зовнішньоторговельних диспропорцій за рахунок девальвації курсу значно ускладнюється, якщо згадати про зворотний її бік — подорожчання критичного імпорту, збільшення зовнішнього боргового навантаження, посилення інфляції та її очікувань, нові збитки для банків і їх позичальників, погіршення підприємницьких і споживчих настроїв.
Такі от лещата, в яких, здається, дедалі більше звужується простір для економічних і політичних маневрів влади.
Однак насмілимося припустити, що успішно пережити складний передвиборний рік вітчизняній економіці могли б допомогти все ще незадіяні величезні внутрішні ресурси, вивільнення яких потребує нехай і складних, але зовсім не суїцидних рішень. Адже наша країна, напевно, є світовим рекордсменом за неефективністю витрачання ресурсів. І не тільки енергетичних, а й трудових, природних, бюджетних і безлічі інших.
У того самого держбюджету можливості оптимізації насправді величезні, причому як у дохідній, так і у видатковій частинах.
Зрозуміло, що потенційне джерело поповнення доходів — величезний тіньовий сектор, масштаби якого оцінюються то в 50%, а то й в усі 70% офіційного ВВП. Чого тільки вартий нелегальний імпорт чи незаконний обіг підакцизних товарів? Та й не випадково не тільки у МВФ Україні рекомендують скасувати спеціальні режими оподаткування щодо офшорних зон, а також ліквідувати «податкові ями».
А скільки неврахованих мільярдів «розпилюється» і «дерибаниться» у держзакупівлях? Як нещодавно повідомили в Держстатистиці, за 2011 рік на закупівлі товарів, робіт і послуг держструктури витратили 135,9 млрд. грн. (на 75,5% більше за аналогічний показник 2010-го). Загальна ж сума коштів за укладеними торік закупівельними договорами у держсекторі становила 325 млрд. грн. Відкотні тарифи багатьом добре відомі — можна запросто прикинути, які приховані ресурси можна було б знайти в цій сфері за умови наведення в ній хоча б елементарного порядку.
Десятки додаткових мільярдів можна одержати, запровадивши адекватну рентну плату за експлуатацію національних природних ресурсів — і не тільки надр і корисних копалин, а й лісових, водних і, нарешті, земельних.
Досить згадати експертні оцінки, згідно з якими рівень оподаткування видобувної промисловості в Україні у вісім-десять разів нижчий, ніж у європейських країнах. І що український держбюджет узагалі не одержує доходів від стягнення ренти за видобуток і промислове освоєння залізорудної сировини, марганцевої та уранової руд, коксівного вугілля, руди кольорових металів та інших корисних копалин, які є взагалі-то народною власністю. За найскромнішими оцінками, загальний недобір рентних платежів ще 2007 року перевищував 30 млрд. грн.
Чи система соціальних пільг, яка тріщить по швах. Експерти Світового банку якось підрахували, що на соцвиплати в нашій країні витрачається приблизно 21% ВВП, і Україна посідає за цим показником четверте місце у світі. При цьому основні виплати йдуть далеко не найбільш нужденним. За даними СБ, у нашій країні 20% найбідніших верств населення отримують усього 34% від загальної суми видатків на соцдопомогу, тоді як в інших країнах на них витрачають 60%.
Нещодавно один із віце-прем’єрів озвучив ще більш шокуючу статистику — тільки 23% усіх соціальних пільг в Україні (їх налічується 380 категорій) отримують малозабезпечені громадяни, а 77% — люди, яких до бідних віднести не можна. І навіть розкид цифр, оголошених за останні два місяці Мінфіном і Мінсоцполітики щодо кількості пільговиків — від 18 до 26 млн., свідчить, наскільки «чіткий» облік налагоджено у цій сфері. Про яку прозорість і адресність можна говорити в принципі?
Розмови про необхідність провести монетизацію пільг, щоб бідні не платили за багатих, ведуться вже мінімум років десять. І хіба справа лише в невдалому досвіді монетизації пільг у Росії?
Проект «Соціальна карта» (що передбачає, серед іншого, створення єдиного реєстру пільговиків), з допомогою якого можна було б давно розв’язати проблему обліку, монетизації та адресності пільг, розроблений років п’ять-сім тому, аж до покрокового плану та конкретних доручень усім причетним органам і відомствам. Було вже навіть запущено пілотні проекти. Але далі справа так і не пішла.
Давня притча во язицех — клондайк для обраних в енергетичній сфері. Невже хтось ще сумнівається, що всі багатомільйонні та мільярдні багатства, що походять із неї, вкрадено не в кожного з нас персонально? І що різниця в цінах — ринкових і пільгових — головна передумова для такого обкрадання? І що відмову від підвищення тарифів на газ продиктовано зовсім не втратою платоспроможності незаможних, яку можна компенсувати адресними субсидіями (що, до речі, наполегливо рекомендує МВФ)? А просто небажанням проводити подальші реформи в енергетичній сфері, приводячи її до європейських стандартів і підвищуючи прозорість однієї з головних дійних корів можновладців — НАК «Нафтогаз України». Ця компанія вже багато років, як і більшість перелічених вище сфер, є забороненою темою для українських реформаторів усіх віків і політичних пристрастей.
Головний для країни програмний документ — президентська Програма економічних реформ на 2010—2014 роки («Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава»). Указ президента «Про національний план дій на 2012 рік» із впровадження цієї програми містить 112 сторінок загалом правильних і переважно дуже потрібних заходів.
Однак чому ж фактичне виконання цих планів за останні два роки не вселяє особливих приводів для оптимізму? І чому більшість запланованих у країні реформ стикаються з очевидними складнощами в імплементації (але ж їх начебто справді проводять — адміністративну та регуляторну, бюджетну й податкову, пенсійного та соціального забезпечення загалом та ін.). А їх результати в більшості випадків виявляються протилежними задекларованим цілям? І далеко не тільки через відсутність якихось інституціональних механізмів чи протидії бюрократично-чиновницького апарата (хоча й це, слід визнати, є найпотужнішим стримуючим чинником).
Відповіді містяться в багаторазово повторених істинах, які вже стали банальними. Реформи не знаходять підтримки й розуміння в суспільстві, мультиплікуючи протестні настрої та з’їдаючи рейтинги влади, через дефіцит довіри в так званих цільових аудиторій до правової, макроекономічної, регуляторної та всіх інших видів державної політики.
Вакуум довіри виникає передусім через неготовність можновладців та їх наближених піти хоч на якісь значущі поступки в інтересах (доходах, прибутках і т.ін.), зробивши власний внесок в оплату здійснених у країні реформ. Поки що весь їхній вантаж перекладається на населення, яке й так уже затягло до межі паски. Тоді як для обраних залишаються податкові вилучення, спеціальні режими з офшорними юрисдикціями, необґрунтовані преференції, бюджетні підряди тощо.
Ви не подумайте, ніхто не закликає їх ділитися. Прохання просто інших так безпардонно не грабувати. Хоча б у рік виборів. Але чомусь не залишає відчуття, що навіть інстинкт самозбереження виявиться в українському випадку слабкішим від жадібності. А пропозиції подоїти хоча б одну з вищезгаданих священних корів так і залишаться рожевими мріями або надто оптимістичною утопією.
Анатолій БАРОНІН, Da Vinci AG:
— Перші два місяці 2012 року продемонстрували обґрунтованість прогнозів щодо руху України у фарватері процесів у світовій економіці. Іншими словами, швидких темпів розвитку національної економіки очікувати не доводиться, і країна змушена знижувати оберти разом з усіма учасниками світового ринку.
У 2011 році уряд України дуже оперативно реагував на всі виклики, що виникали в економіці країни. При цьому в переважній більшості випадків ця реакція мала ознаки ручного регулювання ринків шляхом запровадження різноманітних обмежень. Подібна політика дала ефект, а це означає, що вона триватиме й цього року. Однак необхідно розуміти, що настільки сильний тиск на регуляторні гальма зрештою спричинить перегрів системи та ризик її виходу з ладу. Тому ставка на обмежувальні заходи в економіці не може набувати ознак довгострокової державної політики, і кінець першого півріччя 2012-го є тим рубежем, коли ефективність таких заходів піде на спад.
На сьогодні ручне управління економікою зводиться до вирішення двох ключових завдань:
1. Підтримка національної валюти та зниження дисбалансу в зовнішній торгівлі.
2. Контроль над цінами та стримування інфляційного тиску.
Ключові загрози для національної економіки в 2012 році стосуються фінансової сфери та стабільності національної валюти. Ситуація на зовнішніх ринках не поліпшується, Європа входить у рецесію, що створює негативний патерн для роботи експорто-орієнтованої української економіки. Дані про стан золотовалютних резервів у січні свідчать про триваюче зниження їх обсягів, що потребує високої активності фінрегулятора з підтримки національної валюти. Актуальності цьому завданню додає політичний чинник очікування парламентських виборів.
Немає сумнівів, що поточного року Нацбанк продовжить робити усе можливе для того, щоб максимально знизити відплив валютних коштів за кордон і збити попит на них серед населення. Після посилення правил придбання іноземної валюти для фізичних осіб наступним кроком стане перекриття каналів безготівкових трансакцій через електронні платіжні системи. Робота в цьому напрямку триває з 2011 року. Зокрема, проект постанови НБУ «Про оверсайт (нагляд) за платіжними системами» зобов’язує міжнародні платіжні системи проводити розрахунки в Україні виключно в гривні. Таким чином, регулятор намагається, з одного боку, перекрити канал виведення валютних коштів за кордон, а з іншого — завдати удару по імпорту товарів і послуг, оплата за які проводиться в інвалюті через платіжні карти. У результаті, крім стримування її відпливу, здійснюється невелика корекція зовнішньоторговельного балансу за рахунок зниження обсягів імпорту.
Очевидно, що наступним кроком НБУ стане посилення вимог до роботи електронних грошей і, відповідно, таких платіжних систем, як «Яндекс.Гроші», QIWI тощо.
Разом із посиленням правил на ринку безготівкових платежів фінрегулятор намагається заблокувати й інші, нетрадиційні, канали виведення валюти. Так, 10 березня набуде чинності постанова Національного банку України №469, яка регламентує переміщення цінних паперів у документарній формі через митний кордон країни. Ввезення в Україну цінних паперів, номінованих в іноземній валюті, можна буде здійснити лише за умови письмового декларування, а паперів, номінованих у гривні, — на умовах письмового декларування та за наявності відповідної індивідуальної ліцензії НБУ. Юрособи зможуть діяти тільки через уповноважених представників.
Крім того, плани регулятора з фактичної монополізації ринку безготівкових платежів через здійснення маршрутизації, клірингу та обробки трансакцій одним постачальником послуг на території України призведуть до подорожчання послуг безготівкових платежів і встановлення держконтролю в цій сфері. Однак слід пам’ятати, що за всім цим процесом регламентації, контролю та регулювання стоїть не що інше, як посилення ручного управління фінансовим сектором.
Боротьба з інфляційним тиском зведеться до посилення державної регуляції деяких товарних ринків. Створення дефіциту на ринку продуктів харчування є в країні найсильнішим тригером збільшення цін, адже частка продуктів харчування в інфляційному споживчому кошику становить 53,5% і має тенденцію до зростання. Оскільки стримування збільшення цін будь-якими заходами є однією з ключових стратегій уряду, то ймовірність адміністративного втручання держави в ціноутворення наближається до максимуму.
Так, показовим є рішення про реанімацію інспекції по контролю над цінами. Фактично йдеться про штучне стримування зростання цін, особливо на ринку продуктів харчування. Але така політика може призвести до спротиву дрібних виробників шляхом формування штучного дефіциту окремих товарів. Реакцією влади на це, мабуть, стане тиск на великих виробників і трейдерів, що погіршує й так низький рівень інвестиційної та ділової привабливості України.
За даними, озвученими міністром аграрної політики та продовольства М.Присяжнюком, втрати озимих становлять 15% засіяних площ, ще 34% перебувають у незадовільному стані. Це свідчить про те, що врожай поточного року буде гіршим, ніж 2011-го. У зв’язку з цим уряд, побоюючись дефіциту на ринку, може вкотре удатися до адміністративного регулювання, зокрема до запровадження мит або квот на експорт зерна. Профільне міністерство вже рекомендувало зернотрейдерам обмежити експорт пшениці через загрозу пересівання озимих. Попри обіцянки втриматися від торговельних обмежень, у відомстві уточнюють, що можуть змінити свою позицію у разі різкого зростання експорту продовольчої пшениці.
Крім Міністерства аграрної політики та продовольства, до адміністративного регулювання зовнішньоекономічних операцій готується й Міністерство економічного розвитку та торгівлі. Зокрема відомство пропонує визначати товарні активи, експортні контракти за якими підлягають обов’язковій реєстрації на біржі. Це дасть можливість регулятору здійснювати контроль експортних операцій відносно товарів, які мають стратегічне значення для України залежно від кон’юнктури ринку.
Істотний внесок у процес ручного управління цінами може зробити ухвалення законопроекту «Про внутрішню торгівлю». Документ передбачає надмірне державне втручання в цінову політику, встановлення надбавок та інвестиції, що суперечить принципам вільної конкуренції та ринкової економіки. Зокрема, він передбачає посилення контролю з боку місцевих органів влади, регулювання торговельної діяльності та підприємництва, пряме держрегулювання цін на продтовари.
Однак даних заходів для стримування інфляційного тиску може виявитися недостатньо.
Наближення парламентських виборів за умов зниження рейтингів влади потребуватиме активізації соціальної політики, що супроводжується традиційним вкиданням на ринок значних обсягів готівки.
Якщо грошова база, зростання якої, за прогнозами Нацбанку, може досягти 16%, збільшуватиметься через зростання готівки на руках у населення, у тому числі через споживче кредитування, то за умов, що склалися, ми знову побачимо підвищення інфляції. Це зведе нанівець усі зусилля Нацбанку зі стримування цього макропоказника до кінця поточного — початку 2013 року. Тому такий сценарій малоймовірний.
Можливо, тому пом’якшення грошово-кредитної політики НБУ виявилося настільки незначним. Воно знайшло відображення лише в невеликому вивільненні частини коштів обов’язкових резервів з окремого рахунку на кореспондентський рахунок банків і збільшенні строків на проведення операцій прямого репо.
Найшвидше, НБУ реалізує відпрацьовану схему, коли готівку, вкинуту на ринок Кабміном, потім буде виведено з нього фінрегулятором, що не дозволить значною мірою розігнати маховик інфляції та вийти на рівень понад 9% за підсумками року. Ті надлишкові резерви, які сьогодні можуть утворюватися в банків, будуть висушені самим регулятором. Такий сценарій нівелює можливість повноцінної реанімації кредитування, однак за нинішніх умов це не виглядає критично.
Як бачимо, теоретично продовження ручного регулювання економіки може якийсь час стримувати розвиток ключових негативних тенденцій в економіці України в 2012 році. Однак головною проблемою при цьому залишається дієвість таких заходів у більш довгостроковій перспективі та їх диспропорційний характер. Так, кажучи про заходи підтримки національної валюти, необхідно розуміти, що в перспективі першого півріччя вони призведуть до істотного зниження темпів зростання економіки загалом. Адже скорочення ліквідності за умов, коли економіка ще не відновилася, приводить останню в стан іще більшого спаду. У сфері боротьби з інфляцією тривалість застосування стримуючої політики веде до продовження падіння споживчого попиту та де-факто — до зростання бідності населення.
Водночас на тлі активних спроб мінімізувати виведення валютних коштів із території України зберігаються канали виведення капіталів в офшорні юрисдикції, що створює певну диспропорцію в економічній державній політиці та знижує її ефективність.
Таким чином, попри результативність ручного регулювання економіки за умов високих ризиків у 2011 році, назріла гостра необхідність переходу від обмежувально-стримуючої політики до політики стимулювання зростання економіки. І це, навпаки, означає дерегуляцію й ставку на ринкові механізми. Утім, це потребуватиме деякої паузи та фіксації соцстандартів, що неможливо за умов передвиборної кампанії. Тож до кінця року на Україну очікує продовження ручного управління економікою, ефективність якого неминуче знижуватиметься.
Юрій Сколотяний,
