Прогулюючись вулицями рідного Івано-Франківська, я вкотре помічаю нові неймовірні деталі, що доповнюють гармонійну картину давно відомих мені місць.
Здається, за роки проживання тут я мала б вивчити кожний закуточок до найменших дрібничок, проте щось заважає мені цілковито дослідити його. Щось мінливе, непостійне, невловиме, як останній пазл, який чомусь завжди міняє вигляд. Завдяки йому, я ніколи не відчуваю на одних і тих ж місцях однакові емоції та почуття. Що робить моє місто Франкове саме таким – грайливим і стриманим, охайним й захланним, сповненим мудрістю віків і сучасним, розвинутим, та все це – водночас? Таємниця, яку воно приховує, і яку я мушу розгадати.
Поринувши у свої роздуми, не помічаю, куди ж насправді прямую, і врешті-решт розумію, що невідомі сили (а, може, просто випадковість) привели мене до меморіального скверу. Думки про те, що це неспроста витісняються спогадами про понад десять тисяч людей – українських січових стрільців, польських повстанців та просто громадських діячів, що знайшли свій спочинок саме тут. Мимоволі погляд затримується на перехожих. Їхні лиця не насуплені чи затуманені роздумами, як часто буває біля багатолюдних офісів, а усміхнені й розслаблені. Людей мало, тож перед очима вони не зливаються в різнобарвну безформну масу, і кожного з них окремо можна роздивитися з ніг до голови. Серед них, певно, є і зразкові батьки, і недолугі начальники, й непослушні діти – проте зараз вони виглядають як прості, спраглі до відпочинку і спокою мешканці.
Станіславів, як дбайливий батько, опікає і викохує кожного з своїх діточок. Є чимало його вихованців, які добилися успіху та визнання у житті і, найголовніше, зуміли стати щасливими людьми, які відомі цілому світу – до прикладу, Василь Вірастюк чи Степан Ленкавський. Бо місто – це не лише історія, вулиці, площі, події, які в ньому відбуваються, але й люди, котрі є його обличчям. Та зараз, тут у сквері, в світлі останніх подій та за покликом, чи, радше, потребою своєї душі, мені хочеться згадати одну з найбільш героїчних осіб саме нашого часу - Роман Гурик.
Людина, що загинула за нашу честь, гідність і славу, як і сотня таких же сильних, сповнених енергії й жаги до справедливості чоловіків, Небесна Сотня. Ще у зовсім молодому віці він зрозумів, наскільки важлива національна свідомість та відчув у собі бурління козацької волелюбної крові. Як казала мама хлопця, він був шостим, хто в родині Гуриків загинув за Україну. Шість поколінь справжніх Українців, незламних Прикарпатців, якими можна пишатись, бо саме такі люди ціною власного життя виборюють вільне майбутнє для своєї народу… Як же уявити та усвідомити те, що лише декілька місяців тому юнак безтурботно мандрував центром міста, жартував та сміявся, мріяв, гуляв зі своїми друзями, можливо, і у скверику за драмтеатром. А тепер його бездиханне тіло сиріє десь глибоко під землею. Боляче…
Великі революції, війни завжди ділили життя людей, що їх переживали, на «до» і «після». Саме зараз ми переживаємо цей злом долі, спостерігаємо за тим, як кров’ю простих, звичайнісіньких людей пишеться наша історія, і не можемо нічого вдіяти, тільки якщо самі не йдемо в бій. Найголовніше в цю історичну мить – віра у наших серцях, чистота у наших головах та готовність до дій. Бо не можна дозволити, щоб віддана самопожертва Героя заради кожного з нас стала лише коротким епіграфом на його могилі.
Сумніви, страх і страждання – все це розвіялось, доки я виливала потік своїх думок на папір. Залишилась тільки гордість за своє місто, яке виховало не одну таку Людину з високими ідеалами, не раз показало світові приклади для наслідування чи приводи для заздрості. Моє місто Франкове, дякую за те, що можу без сорому казати «я люблю Івано-Франківськ», «Я люблю Україну», «Слава Україні!», і у відповідь почую тільки щире та гучне «Героям Слава!», «Герої не вмирають!».
…У Станіславському некрополі темніє. Останні промінчики сонця повільно сповзають за горизонт. Один з них несподівано вразив мені у вічі, і, здається, на мене сходить благословенне просвітління. Таємниця Франкового міста – це його… люди. Вони, такі різні, такі неповторні, і є цим останнім пазлом, який у будь-якому вигляді прекрасно вписується в довершену картину. Я усміхаюсь («Дякую!»), і неспішно іду до виходу. Треба ж, усе так по-дитячому просто! Вклонившись біля могил, продовжую свою прогулянку рідним містом, ступаю йому на зустріч, відкриваю його по-новому…
Валентина Кістерьова,
учениця школи професійної журналістики
