Мабуть, мало що так шкодить Україні, як побутовий і сакральний песимізм її дітей. То базарні леді і джентльмени торочать лише «всьо прапало», то інтелігенти від Забужко до Вербушко розводяться про неуникненне повтореня 1920 року. Те, що передумови існують справді для цього – це одне, але те, щоби перестати постійно «каркати», з посиланнями на свій вічно непомильний і здоровий глузд, чуйку і дописи різних експертів, то ні, хай зачекає, поки сі не стане.
Матеріальне слово чи ні, але все ще скільком українцям важко відмовитися від кодування своєї ментальності тими циклами поразок: від тужливих пісеньок до пасивних очікувань того, що має сі стати – доброго чи поганого.
Іноді здається, що їм хочеться тих вічних повторень, бо тільки так можна, на їхню підсвідому думку, відбуватися в перемінному світі, тікаючи водночас і від прогресу, і від архаїки, що її намагається з усіх сил нав’язати ворожа держава.
Але комплекси ці пройдуть, мусять пройти, принаймні атрофуватися, щоб нарешті у перманентної беззахисної істоти почала розвиватися власна мускулатура. Відкидаючи усіляку довбану перманентність. Але тим не менше – з обов’язковою власною автохтонною позитивною специфікою в розвитку.
До уваги десятихвилинний відеоблог соціального психолога і політтехнолога Олега Покальчука: https://www.youtube.com/watch?v=7KfiLIumD8g
